Сьогодні минає 100 років від того дня як шість сотень юнаків стали в нерівний бій проти орд більшовиків за Українську незалежну державу.
29 січня 1918 року за 120 кілометрів від Києва на Чернігівщині, між Ніжином і Бахмачем біля станції Крути стрімкий більшовицький наступ розбився об шість сотень юнаків. Бій тривав цілий день в снігу за 20-градусного морозу. Завданням українських бійців було протриматися день. І це вони зробили, а ввечері, під загрозою оточення більшовиками, відступили з бою на станцію.
Як стверджував у спогадах учасник того бою, сотник Аверкій Гончаренко загальні втрати захисників станції Крути складали 10 старшин і близько 250 бійців – переважно поранених юнаків 1-ї Української військової школи. Крім того, безвісти зникла чета зі складу студентської сотні, в числі бійців якої був і молодший брат Гончаренка.
Командир юнаків згадував: «При докладнім особистім перегляді довідався, що не оказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все запевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон – та все було даремно».
Червоногвардійці наближалися і ешелон був змушений рушити, не дочікуючись решти своїх бійців.
На жаль, доля студентської чети, яка не встигла приєднатися до свого підрозділу, склалася трагічно. Вони заблукали у темряві, а коли вийшли до залізничної станції, то її зайняли червоноармійці. Усі вони не змогли втекти, а потрапили до полону.
Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Є. Лапідус розповідав, що єдиного офіцера більшовики відразу ж застрелили. Їх ледь вдалося умовити не чинити розправи над іншими бранцями і їх розмістили під вартою в одному з військових ешелонів червоних.
«Наступного дня, коли ми від’їздили зі ст. Крути, потяг по дорозі зупинився за наказом Єгорова, з вагону було виведено всіх затриманих і за 300 кроків від потягу їх розстріляли розривними кулями», – свідчив Є. Лапідус.
Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили й інші полонені.
«Одного гайдамака, який утік від червоногвардійців до села за 4 версти і по дорозі скинув з себе одяг, червоногвардійці витягли з-під печі в одній хаті, куди він втік, побили і, привівши до місця, де були розстріляні інші, розстріляли, не з першого разу, не поціливши в нього відразу смертельною кулею... - згадував Є. Лапідус. - Я підійшов до вбитих, потім підійшов до Єгорова і запитав, чому їх розстріляли. Єгоров, затягуючись папіроскою і посміхаючись, відповів, що дозволив він червоногвардійцям тому, що вони наполягали на цьому».
Ті ж вояки УНР, що прибули до Києва з’єдналися з військами Симона Петлюри і взяли участь у придушенні більшовицького заколоту на заводі «Арсенал».
Ворог, який переважав українців майже у десять разів, очолений сумнозвісним Муравйовим, ішов Україною як на параді. Бій під Крутами затримав його на кілька днів. Та вже 5 лютого об 11 годині «дві революційні армії» Муравйова розпочали штурм Києва.
Київ впав до ніг червоних через те, що боєздатної армії УНР не змогла створити через демагогів та популістів, які не вважали Росію ворогом, і відповідно, не збиралися воювати за своюдержаву. З восьмитисячною армією Муравйова воювали лише дві тисячі українських солдат.
