Олександр Бойчук пробув у ворожому полоні три довгих роки. За цей час пройшов через п’ять різних в’язниць – від Оленівки до Уралу. Пережив тортури, побиття та психологічний тиск. Однак попри всі випробування, не зрадив присязі – залишився вірним Україні. Його незламність і віра у повернення додавали сили не лише йому, а й побратимам поруч. 14 серпня він нарешті повернувся додому – Олександра обміняли на 16 російських військовополонених.
Про командира пише Жанна БІЛОЦЬКА для VSN.
Легендарний командир тральщика «Генічеськ» Олександр Бойчук на момент повномасштабного вторгнення ніс службу на кораблі управління «Донбас» у Маріуполі. У березні, коли місто опинилося в оточенні, він разом із побратимами намагався прорватися. Проте не вдалося, вони потрапили у полон.
Спершу – до сумнозвісної Оленівки, у якій провели два місяці. Це був лише початок важкого шляху. У травні Бойчука перевели до Донецького СІЗО, потім – до Горлівки, звідти у росію, у Кіровське. Затим – в Оренбурзьку область, у місто Орськ, згодом ще далі – на Урал.
«Це була колонія особливого режиму, – пригадує Олександр. – Суворіша навіть за колонію суворого режиму. Вісім місяців провів у камері з іще одним полоненим. Ми не бачили інших людей, не чули новин, не знали, що відбувається за стінами».
Олександр Бойчук – родом із Володимира. Починав свій військовий шлях у 51- й гвардійській механізованій дивізії, яку у 2002 році було реформовано в 51-у ОМБр. З 2009 року продовжив службу в Криму, де обіймав посаду старшини команди бойового управління протичовнового корвета «Луцьк» ВМС ЗСУ у званні старшого мічмана. У грудні 2012 році його призначили командиром тральщика «Генічеськ».
Коли у 2014 році росія окупувала Крим, Олександр намагався вивести корабель з оточення, і до останнього утримував його під контролем, відмовляючись пускати росіян на борт. Та російський спецназ силою захопив тральщик. Українських моряків побили, найбільше дісталось Олександру за його відвагу. З одинадцяти членів екіпажу на пропозицію перейти на бік росії погодилися лише троє. Решта залишилися вірними Україні.
Їм дали годину, аби покинути корабель. Усіх посадили в автобус і повезли у місто, крім Олександра. Йому наказали йти пішки, відібравши телефон. Непомітно для росіян завернув у білизну прапор, який ті зірвали, й вирушив до Новоозерного, у бік Євпаторії. Допоміг військовий, котрий перейшов на бік росіян, – зателефонував дружині. Згодом за ним приїхали. У нього та в тих, хто не зрадив присязі, була лише доба, щоб залишити окупований півострів. Продавши за безцінь усе, що мали, Бойчуки виїхали із Криму.
20 травня «Генічеськ» повернули Україні. Олександр з гордістю ступив на борт, піднявши жовто- блакитний стяг – той, який виніс, сховавши у білизні.
До повномасштабного вторгнення Олександр з дружиною Оксаною служили у 9-му дивізіоні надводних кораблів ВМС ЗСУ. А коли розпочався російський наступ чоловік перебував у відрядженні у складі тактичної групи «Тритон», яка базувалася на кораблі «Донбас» у Маріуполі. Оксана несла службу на посаді відповідальної виконавиці штабу частини. Олександр разом із побратимами до останнього тримали оборону Маріуполя. Та коли боєкомплект закінчився і місто опинилося в оточенні, вирішили виходити, але потрапили у полон. Далі розпочалися довгі місяці, які переросли у роки випробувань і нелюдських умов.
Олександр з дружиною Оксаною.
«Росіяни знали, хто я. Про мене було чимало інформації у соцмережах, які уважно відстежували й аналізували, – розповідає Бойчук. – Їх цікавила не лише моя служба, а й родина. Тому відповідаючи на їхні запитання, зважував відповіді, аби жодним словом не нашкодити рідним. На допитах нерідко намагалися вивідати інформацію, провокуючи на відвертість».
Зі слів Бойчука, на кожній прийомці полонених піддавали жорстокому побиттю. Насилля мало не лише фізичний, а й психологічний характер – окупанти намагалися зламати морально. Найжорстокіше били у Горлівці. Але це робили вже наші колаборанти, які зрадили Україну ще у 2014 році. Вони люто ненавиділи свою країну, і відповідно тих, хто її захищав.
Під час кожного етапування полонених змушували проходити медогляди, робили рентгени, знімали відбитки пальців, брали зразки ДНК. На одному з обстежень виявили хворобу легень. Це не дивно – умови утримання були нелюдськими: сирість, холод, антисанітарія. Його вилікували, але упродовж перебування у полоні здоров’я погіршилось.
«Якось у мене сильно розболівся зуб під час перебування у колонії в Горлівці. Так, що терпіти було несила. Попросив побратима дістати хоч якісь пласкогубці, – пригадує Олександр. – Нам у колонії видавали інвентар для роботи, тож знайшлися старі, іржаві, зі зламаними зубцями. Був ризик, що зуб зламається. Але вибору не було. Міцно затиснувши зуб щипцями, відчув, як тріщить. Мить – і настало полегшення».
Оксана чекала на дзвінок від чоловіка. Вона відмовлялася покидати Бердянськ без нього. Та коли від побратима Сашка дізналася про полон, зрозуміла: треба їхати. Тим часом над містом нависла загроза окупації. Дорога до Запоріжжя стала справжнім випробуванням. Колону, що їхала попереду, росіяни обстріляли. Лише через 12 годин дісталася евакуаційним автобусом Запоріжжя, де на неї чекав старший син Володимир.
Після кримських подій ім’я Бойчука знали по всій Україні. Саме тому Оксана боялася, що ворог може помститись йому за незламність. Та восени почала діяти. Організовувала акції на підтримку полонених, збирала родичів, допомагала тим, хто, як і вона, жив у невідомості. Кожен день шукаючи бодай крупинку інформації. І одного разу сталося диво – їй вдалося дізнатися, де перебуває Олександр.
Згодом їй вдалося передати чоловікові передачу.
«Пригадую, у Донецькому СІЗО принесли пакет зі шкарпетками та іншими речами, – розповідає Олександр. – Спершу подумав, хтось із хлопців поділився. Потім заглянув усередину – і побачив маленьку записку: «Разом назавжди». Тоді до мене дійшло: це моя Оксана мене знайшла».«У нас є умовний пароль, про який знали лише ми з Сашком, – «Разом назавжди», – говорить жінка. – Домовилися: щоб не сталося, які б випробування не чекали, пройти все разом – до кінця. Ці слова я вибила на руці, зробивши татуювання, – каже і показує їх. – На іншій маю напис із зображенням крил: «Мої сини – мої крила». Це не мода, не примха. Для мене це – частина серця, пам’ять і сила. Бо ці вислови тримали на плаву, коли світ навколо хитався, щоразу нагадували: Сашко та діти поруч – у кожному подиху, у битті серця».
Про перебування чоловіка у полоні, Оксана дізнавалася від побратимів, яким пощастило повернутися додому під час обміну.
«Якби ви тільки знали, пані Оксано, яким великим патріотом є ваш В’ячеславович, – сказав мені один зі звільнених військовослужбовців. – Як він підтримував хлопців у неволі, вселяв надію, не давав падати духом. До зустрічі з ним ніколи не замислювався, що таке патріотизм, для мене це були просто слова. Після того, як побачив, з якою гідністю він поводиться у полоні, як відстоює Україну, зрозумів, що патріотизм – це значно більше.
Після того, як Бойчука перевели до колонії на Урал, будь-який зв’язок із ним обірвався. Та навіть у цій невідомості Оксана не дозволяла собі зламатися. «Кожен обмін – це розбите серце, – зізнається. – Але не мала права здаватись. Найбільшою опорою залишалися діти. Саме вони не давали впасти духом.
Під час етапування у колонію особливого режиму Олександра разом з іншими полоненими перевозили у так званих «столипінських вагонах» – тісних, темних. Усередині – решітки, вузькі лави, мінімум повітря й світла. Дорога тривала два дні, упродовж яких мав нагоду спілкуватися з конвоїрами. Не всі, але деякі розуміли ситуацію і визнавали, що пропаганда відіграє значну роль у формуванні думки російського населення, і що ця війна є злочином.
– Скажи, – звернувся один із них, – чи зможете ви, українці, нас колись пробачити?
– А ти б пробачив смерть рідних, зруйновані домівки, сльози матерів, дружин, дітей? – відповів Олександр. – Не лише я, а й мої діти та онуки вас ненавидітимуть за все, що ви зробили. Можливо, колись і буде прощення. Свого часу українці та росіяни воювали проти Німеччини, тепер німці допомагають нам у боротьбі з вами. Але вони розкаялись. Від вас навряд чи дочекаємось каяття.
Зі слів Олександра, на Уралі, попри суворі умови утримання, побиття траплялися вже рідше. Але все ж були. Без причин, без пояснень, без жодного слова. Там полонені жили в інформаційному вакуумі. Серед них були як військові, так і цивільні з окупованих територій, яких звинуватили у співпраці зі спецслужбами України. Росіяни стверджували, що Україна впала. Та навіть у повній ізоляції хлопці не вірили цим словам, розуміли, що це чергова спроба зламати їхній дух.
«Я намагався переконати, що цього не може бути. Про нас пам’ятають. І точно знав – моя Оксана не забуде, і зробить усе, щоб не забули й інші. Був певен: не залишусь там. У холодних стінах в’язниці, далеко від дому, допомагала вижити віра в те, що на тебе чекають і за тебе моляться.».
Однак траплялися випадки, коли не всі витримували полон. Дехто з бранців зневірювався настільки, що втрачав волю до життя.
Про день звільнення Олександра Оксана дізналася від командувача ВМС ЗСУ. Він сказав, що відтепер її чоловіка будуть називати «Олександр 16», адже його обміняли на 16 росіян.
«Це був найщасливіший день від початку повномасштабного вторгнення, – згадує вона. – Одразу подзвонила синам, щоб поділитися радістю».
Син В’ячеслав, який також воював у складі ЗСУ, попросив Оксану забрати Настю, його дружину, і чекати у Києві, куди на лікування привезли батька. Вони одружилися у вересні торік. Весілля планували зіграти після повернення Сашка, мріяли про церемонію в Одесі та на рідній Волині. Але 14 серпня В’ячеслав встиг почути голос батька, який того дня повернувся з полону. А вже 16 серпня загинув під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.
На долю родини Бойчуків випало безліч випробувань. Загибель молодшого сина стала новим ударом, який розбив серця і залишив невиліковну рану. Попри усі труднощі, Оксана з Олександром тримаються. «Разом назавжди. До кінця», – кажуть вони, і цей вираз є їхньою силою, опорою і сенсом у житті.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Волині зустріли захисника, який повернувся з російського полону
