У жительки села Тельчі Колківської громади Луцького району Любові Герасимчук день розпочинається і завершується молитвою перед святими образами. Її троє синів з початку повномасштабного вторгнення захищають Україну. Пішов на війну і четвертий син – Віталій, який живе в Тернополі.
Родом пані Любов із села Заріччя колишнього Маневицького району, - пише газета Вісник.
Найменший – батько трьох дітей – пішов добровольцем
Жінка з багатодітної родини, пригадує, як в дитинстві важко захворіла. Довго лежала в лікарні, їй зробили кілька складних операцій.
– З 12-річного віку живу з однією легенею, але Господь дав мені сили й здоров’я народити четверо дітей. Чимало було у житті випробовувань, – спокійно розповідає волинянка.
Відразу після школи юна випускниця вийшла заміж за Івана Герасимчука. У 1983-му народився найстарший син – Іван.
– Ми шість років навіть жили в росії, на Далекому Сході, в Приморському краї, – продовжує жінка. – Ще у радянські часи завербувалися, їхали туди 17 діб. Там у нас народився Віталій, але я дуже хотіла на батьківщину. Хочу сказати, вже й тоді кацапи не любили українців. На мене казали «хохлушка», а я з ними сварилася.
З двома дітками сім’я повернулася на Волинь. У 1990-му народився Сергій, а через рік – Святослав. Життя з чоловіком Іваном, нині покійним, не склалося, покинула його, коли найменший хлопець закінчував школу.
Жінка розповідає, що найстарший син навчався у Луцьку в технікумі харчових технологій. Іван одружився, у нього двоє дітей, так сталося, що з дружиною розлучився. Він розпочав власну справу, зайнявся столяркою, робили з молодшими братами дерев’яні сходи у будинки.
З чотирьох дітей пані Люби тільки 33-річний Сергій ще не одружений. Він закінчив академію статистики. Синові подобається військова служба, ще до війни збирався йти в Національну гвардію, але не встиг підписати контракт. А тепер каже: «Якщо залишуся живим, то і далі буду служити в армії».
Саме Сергій першим поїхав у військкомат і заявив: «У мене сім’ї немає, піду воювати». Івана він не пускав: «у тебе діти», навіть заховав братові документи. Але найстарший син також не зміг бути вдома. Наступного дня вони вдвох із Сергієм поїхали.
– А найменший – Славік – мучився-мучився, я плакала й не пускала, просила, але він рвався на війну. І також пішов. Постійно повторював: «Я мушу йти, я мушу йти, мене туди тягне». То я його три тижні тільки змогла втримати. Згідно закону, Славіка не мали мобілізовувати. У нього троє маленьких хлопчиків: Данило, Денис і Захар. Але син пішов на війну добровольцем. І старші брати його відмовляли, але він вперся: «Якщо не я, то хто?» У мене хлопці з характером, якщо вже вирішили, то неможливо переконати. У всіх синів загострене відчуття справедливості. Вони не терплять брехні і фальші, – розповідає мама Люба.
Святослав вчився на юриста, але покинув, пішов в училище, здобув професію зварювальника, став кваліфікованим спеціалістом і забезпечував сім’ю. Коли почалася війна, то в перші дні допомагав ремонтувати бензовози.
Серце болить, але воно витримає
Іван Герасимчук в армії мав бути поваром, адже за освітою харчовий технолог. У перші дні він навіть готував їсти у підрозділі, але не захотів бути біля каструль, і сам напросився в кулеметники: «Хіба це війна біля казанка?»
– Знаю, що вже двічі Іван лікувався у госпіталі, – продовжує жінка. – У серпні у нього ледве не стався інфаркт. Другий раз – після запеклого бою був поранений в ногу. Він навіть не признавався, щоб не хвилювалася, а мені розповіли знайомі волонтери. Син часто повторює: «Хто дуже боїться, то краще не йти на фронт, бо толку мало, тільки більше клопоту». Йому довелося воювати біля Миколаєва і під Херсоном, а тепер їхній підрозділ перекинули під Бахмут. Іван у найгарячішій точці, буває, що по кілька днів немає з ним зв’язку. Він весь час наголошує: як щось станеться, то чекай дзвінка від командира і нікому не вір. Бо москалі можуть також телефонувати з українських номерів, присилати різні брехливі повідомлення.
Всі троє Герасимчуків зараз воюють під Бахмутом. Дзвонять і кажуть лише кілька слів: «Мамо, не хвилюйся, все добре…»
– У мене толкові й роботящі сини, я ними пишаюся, – розповідає мама. – Коли підросли, то мені допомагали й шкодували. Як пішли хлопці на війну, то спочатку взагалі не могла спати, ніякі заспокійливі ліки не допомагали. Змолоду маю серйозні проблеми із серцем. Коли хлопчики були маленькі, то просила в Бога, щоб дожити, аби хоча б діти школу закінчили. Постійно лежала у лікарнях. Але сини виросли, вже маю онуків. Тепер хочу дочекатися своїх захисників з війни. Поплачу, серце болить, але воно витримає, – сумно усміхається Любов Герасимчук. – Ніколи не впадаю у відчай. Для чогось мене тримає Господь на цьому світі.
У жінки єдине бажання – дожити до Перемоги! Вона хоче, щоб всі матері дочекалися синів, дружини – чоловіків, а діти – батьків.
Як відомо, материнська молитва має неймовірну силу. Жінка переконана: Господь чує її прохання. Тому є внутрішня потреба йти в храм, на службу Божу – й тоді стає легше, адже спільна молитва додає сил. Любов Герасимчук була одним з ініціаторів, щоб у 2019 році московська церква у селі Тельчі стала українською.
– Мене тримають на світі мої сини й чоловік Володимир, з яким ми живемо разом вже десять літ, – пояснює пані Любов.
Я слухав і захоплювався невичерпним оптимізмом Мами з великої букви, звичайної поліської жінки, котра виховала справжніх Героїв. Яку треба мати дивовижну силу духу і щиру віру, щоб витримати такі випробування. Вже одинадцятий місяць Любов Герасимчук живе у постійному очікуванні дзвінка від своїх синів.
