Наш підрозділ зараз працює в обстановці позиційної війни. Ми не тупцяємо ображено ногами, бо нам не хочеться визнавати цей факт. Ми працюємо так як можемо і вміємо в цій ситуації. Виходячи з того, що існує реально, а не віртуально.
Є речі які неприємно визнавати, але протилежна реакція веде до фіаско. Наприклад, нападки на військових, виглядають не лише дивно, але й нерозумно і свідчать про невдячність. Наша армія, яка б вона була неідеальна, це тонка червона лінія, яка відділяє нас від загибелі країни і нації.
Наявність у військових певного соціального капіталу ще не означає його реалізацію в електоральному процесі. Тому, що той, хто не втомився від війни так як втомилися ті, чия країна жодного дня не воювала, не скасував своїх планів зробити так, щоб не було кому, де і для кого організовувати вибори. Простіше кажучи, може не стати країни, а якій ці вибори треба буде проводити. Колись.
Тому коли організовується травля через депутатку з сумнівним морально-інтелектуальним потенціалом, це виглядає дивно і нерозумно. Більше того, виконавиця має схильність "палитися", озвучуючи підсвідомо те, що насправді мають на увазі ті, хто проводять інструктаж. А саме відкрито говорить, що головна претензія - це наявність певного балансу суспільної довіри і схвалення. Та й без того ефект все одно буде протилежний. Є певні закони комунікації та формування громадської думки. Проти них не попреш. Вони визначать ефект. Протилежний. Я вже мовчу про те, що це демотивує військових. Саме зараз, коли у нас фактично почалася супер критична зима. Просто максимально.
До речі про комунікацію. Невже не стало давно зрозуміло, що сказане для однієї аудиторії, все одно буде почуте й іншими? Наприклад наїзди на військових в іноземних ЗМІ.
Сказане завжди має певні наслідки. Коли я повернувся з Бахмута, то вперше десь із березня 2022 подивився телеграфон. Я охрінів від почутого. Зараз всі відчайдушно намагаються виправити ситуацію з мобілізацією, але чого очікувати від суспільства, значна частина інформаційного поля якого переповнена мережами, які дають зрозуміти, що загрози вже фактично нема? Частка того, що є зараз, є наслідком того, що я там побачив. Тих наративів, які стали основою.
До речі, про наративи.
Майдан - це наш винахід, а не російський. Його не треба боятися. Озброєний Майдан зустрічав ворога біля воріт Києва. Треба не боятися, а дякувати, що в нас цей винахід є. Якби не він, то ми сьогодні не f-16 чекали, а сиділи б на підвалі чи вже були б закопані в якійсь ямі. Майдан виграв для нас час і можливості. Інше питання як ми цим розпорядилися.
Остерігатися треба антимайдану. Бо він був тим, що могло повернутися і взяти гору на російських штиках.
Є один залізний урок, який ми отримали 10 років тому. Перемогти такого ворога можна лише завдяки повному напруженню всіх зусиль і засобів, які тільки можна. Ми його повторили майже два роки тому. Але навчальний процес річ специфічна. Не до всіх дійшло, тож енергія часто витрачається не на те. А дарма. Бо ми саме знаємо іспит по цьому квитку.
10 років тому я виходив на Майдан, бо не хотів жити в російській окупації якої б форми вона не мала. З того часу це ніколи не було настільки актуальним як тепер.
Олександр Солонько, фахівець з комунікацій, військовий, аеророзвідник
