Що на лиманському напрямку…
Свободівець Богдан Богонос до повномасштабного вторгнення працював системним адміністратором, а також вів активне громадське життя, до цього також був депутатом VII скликання у Луцькій міськраді від ВО «Свобода». Попри те, що пан Богдан є батьком чотирьох неповнолітніх дітей і не мав доти бойового досвіду, одразу після початку великої війни з росією – пішов захищати країну зі зброєю в руках. Сьогодні виконує бойові завдання на лиманському напрямку на посаді командира відділення взводу зв’язку в 50-му окремому батальйоні 100-ї бригади територіальної оборони.
«У перший день після повномасштабного вторгнення я взяв собі один день для осмислення всього, що сталось, а також того дня облаштував у будинку бомбосховище, – розповідає Богдан Богонос. - Вже наступного дня вранці пішов у військкомат. Того ж дня відправився в частину. Мене взяли в бригаду ТрО. Якийсь час ми ще перебували на Волині, а з середини березня батальйон вирушив у Житомирську та Київську область на забезпечення оборони країни.
– Яка була ситуація тоді із забезпеченням?
– Наша частина формувалась фактично з нуля, у перші дні було лише кілька осіб офіцерського складу та почався набір військовослужбовців, із забезпеченням було дуже багато проблем. Навіть спати не було на чому. Волонтери привозили ковдри, матраци, харчі та іншу численну допомогу. Бракувало всього. Мені пощастило, що я турист із багатолітнім стажем. А тому мав свій спальник, каримат, підходяще взуття, одяг тощо. А загалом ситуація по підрозділу була плачевна.
Звичайно, що протягом певного часу все налагодилось, і сьогодні наші бійці, якщо говорити про основні потреби, забезпеченні практично всім. Ані з формою, ані з харчуванням, ані з амуніцією особливих проблем немає.
– Ви сьогодні виконуєте бойові завдання на лиманському напрямку, яка там зараз ситуація?
– Якщо говорити про останні тенденції на нашій ділянці фронту, то можна сказати, що ситуація вирівнялась. Ще кілька тижнів тому ворог постійно і дуже активно штурмував. Поступово ми вирівняли ситуацію і навіть відбили деякі позиції. Але загалом ситуація стабільно напружена.
– Що ви можете сказати про силу наших ворогів?
– Нам протистоїть небезпечний ворог. Зі своїми слабкими і сильними сторонами. У чомусь мають перевагу вони, у чомусь – ми. Я відповідаю за забезпечення зв’язку між всіма підрозділами і командуванням, відповідаю за взаємодію підрозділів. Зі свого досвіду спостереження за ворогом можу сказати, що вони досі, на відміну від нас, масово використовують нешифрований зв’язок, а це створює певні переваги для нас.
– Перебуваючи такий тривалий період в армії, ви могли простежити за тим як і наскільки вона змінилась…
– Звичайно, що за ці півтора року війни відбулись суттєві зрушення. Йдеться і про матеріально-технічне забезпеченні, і про злагодження, набуття бойового досвіду. Але попри це, чимало проблем залишилось. Я постійно стикаюсь із тим, що в армії, так би мовити, намагаються мікроскопами забивати цвяхи. До прикладу, я керую відділенням зв’язку. Знайти потрібних людей, які б могли налаштувати оргтехніку і обслуговувати все, починаючи від старілінків і закінчуючи раціями, – це величезне проблема.
Водночас знаю чимало здібних програмістів, яких відправили штурмувати посадки і сидіти в окопам. Вони добровільно пішли у військкомати, але там ніхто не зважав на те, яка в них цивільна спеціальність. Будеш штурмовиком! Подібне відбувається скрізь і постійно. Це величезна проблема. Якщо ми не маємо чисельної переваги над ворогом, то маємо брати якістю. Людей потрібно використовувати максимально ефективно, зважаючи на їхні навики та здібності, а не відправляти всіх і кожного у штурмові бригади на посади стрільців. Професіонал принесе армії значно більше користі, аніж електрик чи гуманітарій, який починає з нуля вчитись бути зв’язківцем.
– Доводилось чути про випадки, коли підрозділи ТрО не мали вдосталь зброї, аби виконувати ті завдання, які перед ними ставили…
– Скажу відверто, у нашому батальйоні чогось подібного немає. Нас не застосовують в ролі спецпризначенців. А для того, щоб утримувати позиції, упринципі маємо достатньо зброї. Хлопці кажуть, що хотілося б більше протитанкової зброї, але все ж… Ми діємо також у злагодженні з іншими бригадам, зокрема й з артилерійськими підрозділами. Принаймні зараз, підрозділи ТРО дуже і дуже достойно виконують задачі, які перед ними ставить командування.
Так, мені розповідали про випадки, коли один з батальйонів бригади ТрО фактично приєднували до якоїсь десантної бригади. Після цього часто трапляється так, що бійців ТрО використовують не за призначенням, не завше забезпечують підтримку вогнем і не завжди вчасно евакуйовують. Це проблема… І так не має бути. Якщо завдання виконує ціла бригада ТрО, а не від’єднаний підрозділ, якщо налагоджена логістика і взаємодія з іншими підрозділами, то таких проблем не виникає.
– Перебуваючи на фронті, читаючи інформаційні стрічки і соцмережі, чи не видається вам, що фокус суспільства на війні поступово розмивається?
– Війна для багатьох справді починає відходити на другий план. Люди, які не дотичні до бойових дій або чиї родичі не служать, дуже часто продовжують просто жити своїм життям, відмежовуючись від війни. Чоловіки ховаються від повісток, жінки їм у цьому активно допомагають…
Ще одна категорія українців постійно нарікає на втому від війни. Але на противагу цим людям є волонтери, які активно включились в роботу з перших днів. Вони також втомлюються, але втома не позначається на їхній активності, ефективності та самовідданості. Мало того, вони починають працювати ще більше. Це люди, які розуміють, що послаблення підтримки армії віддаляє нашу перемогу. З таких людей треба брати приклад. Хто хоче долучитись до процесу наближення нашої перемоги, той знайде можливості, а хто не хоче допомагати – той завжди придумає виправдання.
Інша проблема загальносуспільного характеру, яка негативно позначається на всіх сферах – це внутрішні політичні розбірки. Якщо почитати соцмережі, то складається враження, що для двох конкретних політичних сил уже почались вибори. Мало не передвиборчі гасла лунають. Політичні опоненти воліли б радше з ворогом співпрацювати, аніж з конкурентами за владу. Це доволі небезпечні процеси, які відволікають увагу суспільства від війни, які призводять до витрат енергії на розбірки всередині країни, замість того, щоб її спрямувати на знищення зовнішнього ворога. Ми ще не виграли цю війну, вона ще довго триватиме…
– Як вам вдається себе мотивувати, перебуваючи стільки часу в армії?
– Звичайно, таке тривале перебування на війні – це важке психологічне і фізичне випробування. Але я розумію чому, заради чого і заради кого воюю. Я маю 4 синів. Найменшому – 3 роки, найстаршому – 15. Я воюю з те, щоб вони жили та їм не доводилось воювати в майбутньому. Я також дуже вдячний своїй дружині, вона є моєю опорою і підтримкою. Моя кохана з розумінням поставилась до того, що я став на захист держави.
– Що найперше хотіли би зробити після нашої перемоги?
– Я вже обіцяв хлопцям із свого підрозділу, що після перемоги обов’язково поведу їх на Говерлу. На превеликий жаль, не всі зможуть піти у цей похід. Деякі хлопці уже загинули... Але я вірю, що цей задум таки вдасться реалізувати після нашої перемоги.
