У ніч з 13 на 14 січня відбуваються чарівні дійства, адже цими святковими днями небеса відкриті для молитви і навколо все покривається містерією свята.
Маланка – народне свято напередодні «старого Нового року», своєрідний магічний обряд із передяганням у тварин та різних фольклорних персонажів.
Більшість етнологів схиляються до думки, що Маланка – це найдавніше українське свято і сягає ще неоліту. Вечір 13-го у народі називають Щедрим або Багатим. Це пов’язано зі звичаєм готувати багатий святковий стіл.
Найхарактернішою прикметою новорічного дійства є щедрування – народний звичай, під час якого групи щедрувальників обходять хати із побажанням щастя, здоров’я та достатку господарям. Щедрування супроводжується музикою, танцями та іграми.
Старовинне театралізоване дійство йшло від хати до хати і водило козу – символ «умирання» та «воскресіння». В кожному місті, селі, маленькому куточку чи величезному регіоні святкування Маланки було різним. Найбільш пишним воно було на Галичині та Буковині.
Та не менш цікавим було і на Волині. На Володимирщині, за розповідями старожилів, подібне дійство у народі називали «перебиранцями». Ця сама назва вживається і нині. Заздалегідь до вечора господині старались ховати увесь дорогий посуд, одяг та інші добротні речі, а господарі ховали все на дворі. Бо за давньою традицією той господар, який не впустив до хати «перебиранців» попадав під немилість грайливої молодої юрби.
Бувало різне: вранці можна було знайти свою хвіртку на краю села або шукати свого воза десь, у кращому випадку, у сусіда. До війни 13 січня проходило в насиченому танцями, піснями, щедрівками руслі. За радянської влади вільно щедрувати боялися, але все-одно ходили. Лише в 80-ті роки традиція повністю відродилася, але вже не в таких масштабах.
Маланка – це справжнє мистецтво. Козу робили із дерев’яної палиці, бажано роздвоєної аби нагадувала роги. Багато хто чіпляв ще дерев’яні ложки – це вуха кози, а з протилежного боку чіпляли віхоть (жмут соломи чи сіна або клапоть тканини) – це був хвіст кози.
Ще козу одягали в старий кожух хутром наверх. Рукава кожуха звисали до низу – це ноги кози. А той, хто цього вечора коза, залізає під кожух і якимось чином повинен крутити і хвостом і «мордочкою».
Окрім кози, був ще циган, дід, Маланка та Василь, жид, смерть, кіт та козак. Зазвичай, найгарніший хлопець з гурту, переодягався в Маланку, а наймолодший мав бути котом, до його обов’язків входило носити торбу, м’явкати та просити у господарів сала. В обов’язки Маланки входило робити «порядок» в хаті, бо вона чекала в гості свого коханого Василя.
Магічне дійство починалось із заходом сонця. До хати підходила молода юрба і дід починав стукати в вікно, щоб впустили в хату:
- Пустіть в хату, бо вже коза замерзла!
Господарі за звичаєм повинні три рази відмовити і лише за четвертим разом впускали. Вся юрба «завалювала» з піснями до хати. Маланка зразу починала «господарювати», перекидала смітник, заглядала в каструлі, в піч, перевертала посуд. Кожен із «переодітих» показував свої вміння: хтось щосили витанцьовував, хтось виспівував. Під час співу коза падає і вдає, що нібито мертва.
Забава потроху рухається далі і хтось з гурту починає перераховувати, що треба дати козі, щоб вона ожила. Тут вступає в дію кіт і кричить:
- «Сала, сала! Щоб наша коза встала»!
Коза, почувши про сало вмить оживає, схоплюється на ноги і біжить до печі, принюхуючись до святкових страв. Пісня лунає далі: «За ці щедрівки – дайте горілки. А по цій мові – будьте здорові».
Після закінчення побажань та святкових вітань, господарі пригощають щедрувальників і віддячують їх подарунками. Котові нарешті дають сала, дідові пирога, а головному з юрби гроші.
Традиції, які віками передаються з покоління у покоління, нам сучасникам, слід берегти та примножувати. Адже тільки так культурні надбання минулого можуть відродитися з новою силою у сьогоденні.
