Якби референдум про вступ України до НАТО відбувся сьогодні, близько 57% українців проголосували б за членство в Альянсі. Для порівняння, ще десять років тому результати були б діаметрально протилежними. Тоді проти вступу у Північноатлантичний альянс висловилися понад 59% респондентів, а за – лише 18%. Зміна ставлення українців до НАТО, яка відбулася за відносно короткий проміжок часу, за своїм масштабом схожа на революцію масової свідомості.
Під впливом радянського минулого
Історія взаємин України і НАТО пройшла тривалий і складний шлях. Недовіра та фобії, сформовані у суспільстві ще у часи панування СРСР, долалися надто повільно. А політика державної влади в цій сфері аж до початку російської агресії проти України у 2014 році не відзначалася послідовністю підходів та системністю дій.
У свідомості частини суспільства у перші десятиліття незалежності була поширена думка, закладена багаторічною радянською пропагандою – НАТО це ворог. Альянс розглядався радше як військово-політичний блок, ніж добровільне об’єднання держав з метою захисту від зовнішньої агресії.
Дії української влади у цей період відображають суспільну невизначеність та незграбну спробу балансувати між Росією і Заходом. Україна приєднується до програми «Партнерство заради миру». У липні 1997 року підписує Хартію про Особливе партнерство з НАТО. Бере участь у спільних місіях з військово-політичним блоком.
У травні 2002 року РНБО прийняла Стратегію щодо НАТО, у якій зафіксувала намір України стати членом Альянсу. Але, сповідуючи політику багатовекторності та хиткого балансування між Росією та Заходом, на саміті НАТО у Стамбулі в червні 2004 року президент Леонід Кучма заявив, що Україна не досягла критеріїв для членства. Після цього він переглянув військову доктрину і усунув з неї пункт щодо майбутнього членства в НАТО. З іншого боку, Кучма вирішив зблизитися з Росією, підписавши угоду про Єдиний Економічний простір.
Прихід до влади Віктора Ющенка, здавалося, знаменував рішучий розворот України у бік Заходу. Але за зовнішнім фасадом прозахідної риторики ховалося безліч проблем. Влада програвала інформаційну війну та провалила комунікацію з суспільством. Апофеозом антинатовської істерії став зрив навчання українських і натівських військових у Криму «Сі бриз-2006» активістами Партії регіонів та лівих сил.
Якби у березні 2008 року відбувся референдум щодо членства у НАТО, то 59% українців проголосували б проти вступу, 22% - за і 19% не визначилися. Активна протидія Росії, антинатовська пропаганда і відсутність єдності серед політичних еліт всередині країни закрили перед нашою державою можливість долучитися до Плану дій щодо членства в НАТО у квітні 2008 року.
Новий президент Віктор Янукович відмовився від формулювань про вступ до НАТО, змінивши Закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики». Комісія з питань підготовки України до вступу в НАТО і національний центр з питань євроатлантичної інтеграції були ліквідовані. Влада дала зрозуміти, що не бажає поглиблення співпраці з Альянсом і оголосила про позаблоковий статус. Суспільні настрої тих років суттєво не змінилися. Вступ до НАТО, згідно даних соцопитувань, підтримували лише 17 – 20% українців, тоді як проти висловлювалося 60 – 70%.
Російська агресія і зміна масової свідомості
Революція гідності та російська агресія стали відправною точкою трансформації суспільної свідомості. Зміна ставлення українців до НАТО відбулася настільки швидко і системно, що її можна порівняти з революцією. Серед правлячих еліт також склався консенсус щодо безальтернативності входження до НАТО. У червні 2017 року мета вступу до НАТО повернулася у базове українське законодавство – «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» та «Про основи національної безпеки України». А у 2019 році курс на вступ у Північноатлантичний Альянс був закріплений у Конституції України.
Діаграма. Ставлення українців щодо вступу у НАТО, 2003 – 2021 рр.
Соціологи фіксують швидкі зміни настроїв українців стосовно перспектив членства у НАТО. Хоча варто зауважити: частково цьому сприяло те, що значна частина противників НАТО залишилися на окупованих територіях.
Весною 2014 року кількість прихильників вступу виросла до 36 – 37%, а противників впала нижче 50%. Анексія Криму та російська агресія на Донбасі привели до того, що вже улітку кількість тих, хто підтримував інтеграцію України в Північноатлантичний Альянс вперше в історії перевищила кількість противників. Восени 2014 року понад 50% українців висловилися за вступ у НАТО. Це була символічна цифра, яка фіксувала незворотність трансформації суспільних настроїв.
У подальші роки кількість прихильників вступу у НАТО коливалася в той чи інший бік. Але завжди впевнено перевищувала тих, хто висловлювався проти. Згідно дослідження Центру Разумкова, проведеного у квітні цього року, частка громадян, які визнали зміни власного ставлення до НАТО на краще, втричі перевищує частку відповідей «на гірше». З НАТО більшість українців пов'язує свої сподівання на безпеку, мир, стабільність та добробут та вважає, що членство в організації відповідає національним інтересам. Найбільша підтримка Альянсу спостерігається на Заході (77%) та в Центрі (58%). Тоді як на Півдні 38% готові проголосувати "за", а 43% - "проти". На Сході кількість противників НАТО все ще переважає прихильників: 50% проти 33%.
Останнє опитування соціологічної групи «Рейтинг» у листопада зафіксувало, що 58% українців проголосують за входження у НАТО, а 35% висловляться проти. Якщо б хтось навів ці цифри ще вісім років тому, йому б точно не повірили.
Міфи про НАТО і їх спростування
Незважаючи на переважно позитивне ставлення українців до НАТО, у суспільстві досі спостерігається значний вплив відомих тез антинатовської пропаганди. Серед українців, які виступають проти вступу до НАТО, циркулює кілька міфів. Наведемо основні.
Згідно із згаданим вище дослідженням Центру Разумкова щодо суспільної підтримки євроатлантичного курсу України, найбільш поширеним є міф про те, що вступ до НАТО ще більше поглибить конфлікт з Росією. Дослідження попередніх років також чітко фіксують наявність такої суперечливої думки серед суспільства. Однак, оцінюючи перспективи членства України в Альянсі, потрібно виходити з реальної поточної ситуації. Наразі ця перспектива теоретична і надто віддалена у часі, щоб називати її аргументом. А війна з Росією триває вже понад 7 років. Хоча напередодні російської агресії Україна взагалі не порушувала питання вступу в НАТО. Тим не менше, це не завадило Кремлю здійснити анексію українських територій і підтримувати сепаратистів з ДНР та ЛНР. Як можна спровокувати те, що вже є реальністю?
Понад 43% противників вступу посилається на тезу, що членство України у НАТО може втягнути державу у нові військові дії. Сюди ж відноситься міф про те, що НАТО є агресивним військовим блоком, який все ще користується значною підтримкою серед скептично налаштованого населення. Однак, за весь час існування організації, НАТО ніколи не здійснювало агресії проти інших країн з метою анексії їх території та ліквідації суверенітету. Військові операції на території колишньої Югославії у першу чергу були спрямовані на деескалацію конфлікту та припинення етнічних чисток. А операція в Афганістані – для боротьби з міжнародним тероризмом. І не всі держави-члени НАТО брали у них пряму участь. Крім того, навіть у випадку збройної агресії проти одного з учасників НАТО, Договір зобов’язує країни надати допомогу в індивідуальному порядку або колективно, «в тому числі застосовуючи збройні сили». Це означає, що країна-член НАТО не обов'язково має направляти свої збройні сили для допомоги. Допомога може здійснюватися іншими методами – наданням транспортної і логістичної інфраструктури, матеріальних і технічних ресурсів, даних розвідки.
Україна, не будучи членом Альянсу, і так бере активну участь у різноманітних миротворчих операціях та військових навчаннях під егідою організації. Тому усі побоювання щодо втягування нашої держави у військові операції блоку є звичайними спекуляціями. А ті держави чи режими, які називають НАТО агресивним блоком, дуже часті самі здійснюють військову агресію та погрожують сусіднім країнам.
Третина українців, які проти інтеграції, переконана, що Україна має зберігати позаблоковий статус. Ця думка грунтується на певних світоглядних засадах. Однак, вона відірвана від об’єктивної реальності, в якій існує наша держава. Ідея про нейтралітет України не нова. Але вона не вберегла українців від зовнішньої агресії. Можливо, якби наша держава не мала серед своїх сусідів авторитарні країни з імперськими амбіціями, які готові до будь-яких агресивних дій, її можна було б розглянути серйозно. Але нам не дуже пощастило. Для того, щоб бути у безпеці в статусі нейтральної держави за наявності поруч сусіда з великою армією, потрібно мати потужні збройні сили і готовність постійно інвестувати в них. Але навіть Туреччина, яка вважається регіональною супердержавою і має одну з найсильніших армії в регіоні, є членом НАТО.
Звідси випливає спростування міфу, що членство у НАТО потребує значних коштів. Насправді дорожче вартує розбудова власної армії у статусі позаблокової країни. За договором члени НАТО мають віддавати на потреби альянсу 2% ВВП. Забезпечення ж позаблокового статусу вимагає значно більше ресурсів, ніж членство у НАТО. У 2021 році Україна виділила на потреби ЗСУ 4,1% ВВП. У 2020 році наші видатки на оборону становили близько 5,9 млрд доларів. За 10 років витрати на армію виросли на 198%. І тим не менше, цих фінансів явно недостатньо для повноцінної розбудови Збройних Сил, враховуючи ймовірного військового супротивника. Для порівняння, Росія у 2020 році виділила на армію 61,7 млрд доларів.
Менш поширеними є міфи про те, що вступ до НАТО приведе до часткової втрати незалежності, посилення впливу іноземців та внутрішньої дестабілізації. Але до складу Альянсу входять різні країни з різним державним устроєм і рівнем розвитку демократичних інституцій. Греція і Португалія входили в Альянс у той час, коли там панували авторитарні режими. Туреччина взагалі є мусульманською державою на перетині Заходу та Сходу з специфічним політичним режимом.
Теперішнє НАТО базується на спільних цінностях, і демократичні реформи та верховенство права є обов’язковою умовою для вступу. Тому тема реформ нині є серед основних у відносинах з НАТО. Тим не менше НАТО ніколи не втручалося у внутрішні справи країн. Не займалося придушенням опозиції чи внутрішніми переворотами. На нав'язувало зміни до конституцій членів Альянсу. На відміну від колишньої Організації Варшавського договору, яка не раз здійснювала інтервенції проти своїх же учасників.
Олексій Живора, асоційований аналітик Фонду Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва, наголошує, що в українському суспільстві досі панує поверхове розуміння НАТО. Однак, важливим є те, що політичні еліти хоча б усвідомлюють переваги Євроатлантичної інтеграції.
«Переломним моментом в усвідомленні переваг колективної безпеки був початок російської агресії 2014 року. Відтоді вступ до Альянсу стабільно підтримує більшість українців. Каталізатором до цього стало відчуття власної небезпеки, а вступ до НАТО у суспільній свідомості став чи не єдиним гарантованим виходом із ситуації, що склалася.
Не доводиться говорити про повне усвідомлення населенням переваг і недоліків колективної безпеки, формування конкретних переконань. У цьому плані розуміння Альянсу залишається поверховим, що призводить до коливань у громадській думці залежно від поточних подій за участі блоку. Це не є виключно українською особливістю. Про періодичне охолодження суспільної підтримки НАТО вже певний час говорять у декількох країнах Центральної Європи.
Набагато важливішим є усвідомлення переваг євроатлантичної інтеграції політичними елітами. Це допомагає формувати позитивний чи негативний образ діяльності Альянсу в медіа, а також сприяє чи заважає впроваджувати конструктивну державну політику у військовій сфері. Наразі такий політичний консенсус існує і є ключовим для розвитку відносин між НАТО та Україною.
З додаткових заходів можу лише відзначити необхідність аналітичного обміну між Україною і країнами-членами НАТО, що б сприяло більш фаховому висвітленню діяльності Альянсу. Наразі кількість можливостей тут є достатньо обмеженою і майже виключно ініційована НАТО».
Значна поширеність міфів про НАТО серед українських громадян - наслідок відсутньої ефективної інформаційної політики з боку держави. Кардинальна зміна ставлення вступу до Альянсу відбулася під впливом зовнішньої агресії, а не завдяки цілеспрямованій інформаційно-просвітницькій політиці української влади. Навіть зараз близько половини українців стверджує, що має обмаль інформації про НАТО і висловлює незадоволення її дефіцитом та фрагментарністю у ЗМІ. І хоча у жовтні 2020 року Кабмін затвердив програму щодо інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України, її наслідки поки що не дуже відчутні. Тож владі є над чим працювати, якщо вона дійсно хоче бачити Україну у лавах блоку.
Перспективи щодо членства
Незважаючи на те, що у червні 2017 року Верховна Рада затвердила стратегічний курс держави на набуття повноправного членства України в Організації Північноатлантичного договору, усі розуміють, що реалізація цієї мети може серйозно розтягнутися у часі. Позитивним моментом є те, що і влада, і суспільство підтримують рух до НАТО. Але існують фактори об’єктивного характеру, які від нас не залежать.
У Договорі про створення НАТО і інших документах є вимога «добросусідських відносин». По факту, якщо НАТО приймає до себе державу, що перебуває в стані війни з іншою (навіть проти власної волі), то це означало би вступ НАТО в війну. Зрозуміло, що така ситуація неможлива.
З іншого боку, у документі йдеться, що сторони зобов'язуються вирішувати всі міжнародні спори, учасниками яких вони можуть стати, мирними засобами, а також утримуватись у своїх міжнародних відносинах від погроз силою чи застосування сили. Україна не здійснює агресії проти інших держав та не має жодних територіальних претензій до сусідів. Вона – жертва агресії і захищається. Крім того, деякі члени держави-члени НАТО теж мають невирішені територіальні питання як між собою, так і з країнами, що перебувають поза блоком. Щоправда, є одна відмінність: між ними не відбувається військових дій. Тоді як Росія і підконтрольні їй збройні формування регулярно використовують збройні сили проти нашої держави і окупували частину її території.
Є й інша перешкода. І вона більш серйозна. Для того, щоб Україну прийняли до НАТО, потрібна згода усіх 30-ти країн-учасниць. А з цим не все просто. Враховуючи скептичне ставлення окремих європейських держав щодо розширення блоку. І їх схильність враховувати думку Росії у питанні розширення НАТО на Схід. Через цей фактор проблемним виглядає навіть надання Україні Плану дій з набуття членства в НАТО. Хоча міністр закордонних справ Дмитро Кулеба заявляє, що ми де-факто вже реалізовуємо ПДЧ під виглядом національних річних програм Україна-НАТО.
Українські посадовці обережні з датою набуття членства в Північноатлантичному Альянсі. У першу чергу наголошують на тому, що це обов’язково відбудеться, хоча й не в найближчій перспективі. А до цього Україні потрібно бути готовою по всім критеріям, в тому числі інституційним.
За поточної ситуації найбільше, на що може розраховувати Україна – це інтенсифікація співпраці з Альянсом. Після 2014 року НАТО надало Україні значну допомогу: від психологічної реабілітації військовослужбовців та професійної перепідготовки до покрашення системи військової освіти, запобігання корупції, кіберзахисту. Україна може посилити співпрацю з блоком у галузі безпеки. Залучати свої збройні сили у склад багатонаціональних військових формувань. Брати участь у спільних навчаннях та збройній підготовці за стандартами НАТО. Поглиблювати взаємодію у військово-технічній сфері та обмінюватися важливою інформацією. І багато з цього вже робиться.
Асоційований аналітик Фонду Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва Олексій Живора вважає, що навряд чи можливо скласти список конкретних дій, котрі б гарантували членство України в Альянсі. Адже цей процес залежить не тільки від України, але і від внутрішньої дискусії серед країн-членів. А також від можливих дій агресора у випадку надання ПДЧ.
«З нашого боку, ми маємо зрозуміти на які компроміси варто йти заради долучення до статті 5 Північноатлантичного договору. Зі свого боку, Альянс має виважено підійти до оцінки ризиків включення України до своїх лав. Тут не варто говорити про якісь політичні преференції чи улюблену багатьма тезу про месіанську роль України у захисті Європи.
Мета Альянсу - вчасно відповідати на загрози щодо власних країн-членів. А чи включення України не призведе до посилення цих загроз? Лише сама наявність прямого збройного конфлікту з ядерною державою тут має більше значення, аніж природа цього конфлікту. Або ж є питання чи зможе Україна нести власну відповідальність в рамках Альянсу? Ми маємо пам'ятати, що членство покладе обов'язки й на Україну та вимагатиме ініціативності у безпековій сфері.
Навіть отримавши План дій щодо членства, треба усвідомлювати що цей процес займе певний час. В такому разі варто подумати й про таке неприємне запитання, а чи цей сам факт не стане каталізатором, закликом до дії та можливістю заскочити "в останній вагон" для агресора?»
Звісно не можна забувати про системну інформаційну роботу з населенням, особливо на Півдні та Сході, яка має бути спрямована на формування стійкої та усвідомленої громадської підтримки вступу України в Альянс. Суспільний консенсус з цього питання дає значно більше шансів на реалізацію мети членства у НАТО у випадку відкриття вікна можливостей. До цього слід бути готовим в будь-який момент, адже спрогнозувати розвиток подій у мінливому динамічному світі 21-го століття нелегко.
Створення цієї статті фінансується в рамках проєкту «НАТО – це люди», що фінансується Урядом Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, що діє через Міністерство закордонних справ і у справах Співдружності націй Великої Британії (“FCDO”).
Петро Герасименко
