У книгозбірню, що в селі Стенжаричі, Катерина Демчук вклала всю любов до книг, яку тільки може вкласти бібліотекарка. Зізнається, що інколи взимку носить з дому дрова, аби і їй, і відвідувачам тут було тепло. Утім, найбільше тепло йде від книг, що притулилися одна до одної на полицях. Кидаю погляд на них і завмираю від несподіванки – тут стоять розкішні видання. Культові твори Толкіна, Мартіна, Кінга, Кайку, Кіза та українських майстрів пера: Матіос, Лойка, Кокотюхи і навіть рідкісне видання – роман Ірини Вільде «Сестри Річинські».
Про це пише газета Слово правди.
Якщо зазирнути на півстоліття в минуле, то дізнаємося, що заснована стенжаричівська бібліотека у 1949 році. За цей час книгозбірня встигла побувати у приміщенні сільської ради, згодом клубу, а з 2000 року знову переїхала у приміщення сільської ради. З 1989 року тут незмінно працює Катерина Демчук.
Сама вона родом із Ратнівського район, та вже 37 років як стенжаричівська невістка.
Жінка зрослася зі своєю бібліотекою, бо для неї це не просто відмітка у трудовій книжці про десятиліттями незмінне місце роботи, але іїї духовна дитина.
За роки існування бібліотека у Стенжаричах пережила вже стільки реформ, що їх навіть не хочеться перелічувати, оскільки нічого доброго вони не принесли. І якщо раніше бібліотекарка Катерина Демчук працювала на повну ставку, то тепер на пів. Книги читачам видає по вівторках, середах, четвергах та неділях з 11 до 17 години. Тепло відгукується про ті часи, коли діяла єдина бібліотечна система, та про мудру наставницюЛюдмилу Сулік, котруназиває людиною душі.
У когось іншого, напевно б, опустилися руки та це не про пані Катерину. Не занедбала вона свою бібліотеку, а навпаки, зробила зразковою.
– Коли ми перейшли до Устилуга, то у 2017 році не отримали жодної книги. Згодом почали отримувати по дві, вісім книг на рік. Потім я почала просити кошти поповнення фонду у місцевих фермерів. Відгукнулися Микола Юнак, Олександр Сидорчук та Павло Карпюк. Місцеве лісництво передплачує газети на бібліотеку. «Слово правди» у мене є весь час. Я без районки ніяк не обійдуся, – каже жінка.
Зізнається бібліотекарка, що найбільше спонсорів знаходиться перед виборами. Пам’ятаєте такого собі кандидата у народні депутати Геннадія Честякова? Так-от, він дав 400 гривень на купівлю книг у стенжаричівську бібліотеку. І хоч вибори програв, але книги тішать його колишніх виборців.
Тепер із початком повномасштабного вторгнення росії Катерина Демчук не просить грошей на книги, розуміє, що є інші потреби, які треба закрити.
– Газети передплачую. Люди читають газети, більше скажу – люблять читати газети. Є у мене книги і за підписом автора – Андрія Бондарчука. Якось зателефонувала в редакцію «Вісника» та попросила вислати мені книги Євгена Хотимчука. 300 гривень заплатила своїх. Маємо в бібліотеці і твори Володимира Лиса, всі книги Івана Корсака та інших сучасних волинських авторів. Аби книги були цікавим для учнів, то прошу вчителів надати список рекомендованої літератури на позакласне читання. І ось з цим списком та грошима спонсорів їду в місто та купую їх.
Є тут і особлива полиця з книгами, які подарували бібліотеці. Таких 86, найбільше презентувала мама багатодітної родини Мирослава Коцкулич– 64 книги.
– Читають більше люди старшого покоління, розбиваючи стереотип, що вони люблять дивитися телевізор. Дехто, якщо сам прийти не може, то онуків за книгами присилає. Активно читають і педагоги. На жаль, діти читають неохоче, часто доводиться просити взяти книгу.
А ще в Катерини Демчук є особлива папка «Про наше село і людей цього села». У ній зберігаються писані у газетних вирізках та збережені у світлинах історії стенжаричивців. Найперше з тої папки пані Катерина показує вісімдесятирічне фото вулиці Тартачної, нині це Молодіжна: широка, гарно забрукована, з тільки-но встановленими електроопорами. Бережно вкладено у папку і старі польські метрики, які на зберігання у бібліотеку передали мешканці села.
Є в бібліотекарки і ще один зошит «Сільські неповторні світанки, моя батьківщина мала». Це своєрідна метрична книга Стенжарич, яку пані Катерина веде з 2010 року. Тут записана кількість населення, хто народився і помер, коли гуляли весілля, якою була погода, як святкували Вербну неділю, хто йде у перший клас, закінчив одинадцятий, хто балотується в депутати. Є запис, що у 2018 році хліб коштував дев’ять гривень і 50 копійок, а молотили по 25 гривень за соту. Є й сумні записи – у 2019 році в селі померло 16 його жителів, а в 2022 році на світ не з’явилося жодного стенжаричівця. Останній запис: «від тяжкого поранення в голову загинув Володимир Коришко».
Мріє пані Катерина поповнити свою книгозбірню романом «Забудь-річка» братів Капранових. А ще хоче зібрати інформацію про кожного земляка, який віддав за нашу волю найцінніше – своє життя і в цьому їй допомагає наша газета в якій ми друкуємо розповіді про Героїв Небесного батальйону.
Цінність бібліотек розумієш тоді, коли вони зникають. Коли їх реформують, а простіше кажучи – закривають. Нещодавно дізналася, що держзамовлення на спеціальність «бібліотекар» у вузах Волині немає, тобто аби опанувати цю професію, треба заплатити. І якщо реформи «Укрпошти» вбивають друковані видання, то реформи мінкульту вбивають бібліотеки, бо, погодьтеся, у час гаджетів не кожен за гроші схоче вчитися на бібліотекаря. Дуже б не хотілося, щоб пані Катерина стала останньою бібліотекаркою у Стенжаричах, бо направду, вона ж не просто видає книги читачам, а вклала у книгозбірню всі свої знання та душу.
