Саме в день святкування 10-річчя книгарні «Є» у Володимирі-Волинському відбулася презентація збірки оповідань та спілкування з Віталіною.
– Коли я читала рецензію на книжку «Перше побачення», то впала в око перша фраза – єдиний гідний твір – це Віталіни Макарик, – зазначила ведуча презентації Тетяна Дьоміна. Саме вона професійно та невимушено розпитала авторку про все, що стосується написання оповідання, дізналася, хто сказав, що вона «не може без якоїсь порнографії» та змусила Віталіну поділитися планами на майбутнє.
– Я, певно, майстер провокаційних назв як і з книжкою «Риба хоче» (поетична збірка Віталіни Макарик, – ред.). Насправді, це дуже пристойна книжка без надмірних відвертостей. Тож оповідання, яке увійшло до цієї збірки, і яке її відкриває, називається «Ліфчик». Ну і, звісно, є тут натяк на провокацію, на те, що це буде щось мегавідверте, але насправді з усієї збірки це оповідання найневинніше. Хоча моя мама, сказала, процитую її: «Ну, ти не можеш без якоїсь порнографії», – розпочала розмову Віталіна Макарик.
– Йдеться у ньому не про якісь там пікантні моменти, а про звичайний конфуз, який може трапитися з дівчинкою-підлітком. Кожна по різному з цього конфузу може вийти. Починається все з того, що моя героїня (її звати Ната) збирається на побачення з хлопцем свої мрії і думає про те, який ліфчик вдягнути. А чого взагалі така дилема постала? Тому що Ната, як кожен середньостатистичний підліток, начиталася глянцевих журналів, які кажуть, що впевнена жінка – це вродлива жінка. А впевненою жінка може бути тоді, коли в неї все ідеально, зокрема вишукана білизна. Ну, і Ната хоче бути впевненою жінкою, хоча молодша сестричка її тролить і каже: «Яка там жінка, тож ти». І Ната замість звичайного предмету білизни обирає мегавишуканий ліфчик, який їй прислала тітка з Америки. І той ліфчик призводить до неприємностей, коли побачення так класно починалося, а закінчилося геть невдало – сльозами і відчуттям, що «пропало все».
У цій книзі є тексти семи авторів: шість жінок і один чоловік написали підліткові оповідання про перше побачення. Мені власне було дуже цікаво, а що ж написали мої колеги? Більшість із них обрали собі за героїв непересічних осіб, десь дівчинка, яка малює мурали, хтось – мегарозумний і трішки сноб. Моя героїня – середньостатистична дівчинка, будь-яка старшокласниця. Я чесно кажучи, трішки закомплексувала через свою звичайну героїню. Та, з іншого боку, я свідомо обирала саме таку, щоб показати типового героя в трішки нетиповій ситуації, аби будь-хто з читачів чи читачок зміг проасоціювати себе.
– Наскільки твоє творіння є вигаданим?
– На всі сто відсотків.
– Віталінина донька, котра ходить до четвертого класу – розумниця, і бачить речі глибше, ніж ми можемо зрозуміти, в оповіданні впізнала себе. Чому ж?
– Вона прочитала це оповідання, прийшла, надулася і каже: «Ця Анька – вона така на мене схожа». Анька – це молодша сестра головної героїні. Вона постійно її тролить. І головна героїня обурюється, мовляв, у цієї малявки – нуль поваги до старших, бо зі своєю сестрою говорить, як зі своїми подругами, з якими катається на велосипеді.
– Тож трохи було з доньки списано?
– Ну, так. Тому що вона майстер тролінгу, і це від неї не забереш.
– Не було думки переназвати твір, щоб це не було так провокаційно?
– Я, чесно кажучи, думала, що у видавництві редактори його переназвуть. А коли прислали верстку, то побачила, що назву залишили. До речі, першою мені прийшла назва майбутнього оповідання, а тоді сюжет.
– Які це відчуття, коли ти береш в руки книгу і бачиш: мій твір – перший, це – моє ім’я, моє творіння, і це піде у широкі маси?
– Приємно бачити, що мій текст стоїть першим. Розповім трішки історії.
Два роки тому видавничий центр «Академія» започаткував серію видань для підлітків від українських авторів. Це новація у сучасному видавничому процесі. Склалося так, що я, майже всі книжки цієї серії читала, писала на них рецензії або огляди, і директор та головний редактор видавничого центру пан Василь теж написав підліткову книжку. Казав, що це для нього експеримент, бо він автор дуже зрілий. І от мені книжка сподобалася сюжетом, там класний закладено месидж, дуже правильні акценти, але, як на мене, трішки не дотягнув по стилю. Було помітно, що книга написана дорослою людиною, і я сказала, що там із кожного речення проглядається Михайло Стельмах. Пан Василь посміявся і сказав, що це правда, бо Стельмах – його улюблений автор. Він не образився на мій відгук, а незабаром мені написала піар-менеджер та запитала, чи я сама не хочу нічого написати. Я сказала, що хочу і пробую, але це було якось без визначення часу. А потім вони задумали цю збірку і власне я отримала пропозицію написати оповідання на тему «перше побачення».
– Як адаптувала для підлітків свій твір? Чи це виходить саме по собі, чи все ж додатково над цим працювала?
– Не було так, щоб я сиділа і думала, а що ж туди додати. Можливо, в силу того, що я багато підліткової літератури читаю і спілкуюся з молоддю, то мені якось простіше. Намагалася додавати в оповідання якихось реалій, наприклад, згадую «Інстаграм», і моя героїня нарікає на те, як тупо працює пошук у «Фейсбуці». Ще вони думають, на який фільм піти. І тут у мене був ступор, бо зрозуміла: не знаю, що саме підлітки хотіли би подивитися. Та згадала, що усіх дівчаток різного віку бентежить фільм «50 відтінків сірого». Тому про цей фільм і згадую. Думала, яку музику можуть слухати. Мої герої слухають Вів’єн Морт, а це значить, що вони такі більш просунуті та орієнтовані на український культурний продукт.
– Ти задоволена, що саме це – твій перший твір, який вийшов у такому тиражі, чи в закамарках є заховані твори, якими би хотіла поділитися з читачами швидше?
– У мене є задум, над яким я працюю, але працюю надто повільно, можливо, тому що у мене немає дедлайну. Спочатку думала, що мені не вистачає життєвого досвіду, щоб писати, потім мені життя досвід підкинуло. Зараз налаштована на те, щоб закінчити цей текс. Він теж буде підлітковим, але менш легким і наївним. Як казали мені: я вже можу говорити, колеги-письменники, дуже класно починати з короткої форми, бо це – як наркотик. Легше закінчити оповідання, ніж повість чи роман. Коли ти написав одне і його оцінили, то тобі хочеться писати ще. Тому я сподіваюся, що підсяду на це.
– Коли читаєш рецензії чи відгуки про свою роботу, як воно?
– Скажу чесно: дуже хвилююче. Я намагаюся відслідковувати відгуки в «Інстаграмі» на спеціалізованих сайтах, яких поки є небагато. Коли побачила рецензію на сайті «Читомо», а її авторка – досить прискіплива, то було дуже хвилююче. Ну, це наче тебе по голівці погладили і сказали: «молодець».
– Не боялася, що будуть негативні відгуки, не передбачала, на що саме?
– На назву, на те, що воно – надто невинне, на те, що назва – надто винна, провокаційна, на те, що герої – надто середньостатистичні, хоча я вже казала, що це – мій вибір. Насправді можна причепитися, до чого завгодно.
До речі, коли закінчила текст і перед тим, як надіслати у видавництво, надіслала своїй подрузі, яка – професійний літературний редактор, і сказала: «Юля, забудь що ти мене знаєш, прочитай і скажи». Вона прочитала і написала, що їй усе сподобалося. Я змусила її перечитати – і вона ще раз сказала, що немає зауважень. Мене це трішки заспокоїло, але не до кінця, тому що Юля – фахова редакторка, але все-таки – моя подруга. Виявилося, що редактори видавництва практично нічого й не викинули.
– А щодо майбутнього твору, то в тебе так само вже є заголовок?
– Є. У мене прямо – хеш-тег. Я взагалі, хоча не умію малювати і втілювати візуально, – мислю візуальними образами, і я вже собі бачу, як ця книжечка має виглядати і що там має бути. Тобто, умовно кажучи, я бачу обкладинку, але її точно не намалюю.
