Cім років тому, 21 листопада 2013 року, розпочалась Революція Гідності, що змінила хід політичного і суспільного життя України. Однак лише частину артикульованих “вимог Майдану” вдалося здобути і закріпити.
У подіях Революції Гідності слід відрізняти зовнішні, ситуативні чинники та подразники і внутрішню глибинну суть. Приводом і каталізатором стала антиукраїнська неоколоніальна політика режиму Януковича, особливо після відмови від асоціації з Європейським Союзом. Та вже за кілька тижнів на поверхню виступили глибинні, внутрішні фактори. Революція Гідності – це насправді продовження класичної для Європи моделі національної революції. В Україні вона триває вже понад сто років, починаючи з національної Революції та визвольних змагань 1917-1921 років, яка була зупинена більшовицькою окупацією. Не була довершена національна революція і після перетворення колонії УРСР у незалежну державу у 1991 році. Тому перманентні спроби довершити Національну Революцію тривали вже і в новітні часи – Революція на граніті, Помаранчева революція. І Революція Гідності 2013-2014 років стала черговим закономірним етапом.
А головне завдання національної революції залишилось незмінним – утвердження повновладдя української нації на своїй землі. Через закономірну реалізацію права на владу, власність і панування свого світогляду. Бо до цього часу в Україні функціонувала неколоніальна, постсовєцька система державного управління, коли діти колоніальної еліти та креоли – нащадки окупантів – зберігали непропорційно велике представництво у владі, а також монопольно володіли власністю через створення системи олігархату (бо конвертували владу комуністичного апарату у власність). Ідеологічно підтримувало цей режим панування світоглядних неукраїнських цінностей. Українська нація і далі залишалась пригнобленою “на нашій не своїй землі”. Тому ключовою метою Революції Гідності стало завдання виправити цю ситуацію і забезпечити адекватну участь української нації в управлінні державою, власністю та забезпечення панування свого світогляду на території України.
Саме поняття “революції” означає докорінні якісні зміни на користь більшості населення, яку в нашій державі складають українці.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ні честі, ні совісті: Народна артистка України Софія Ротару дасть концерт у Росії
Проте революційні процеси не переросли у перемогу національної Революції і реалізацію глибинної мети. Навпаки – розгортання Революції Гідності закінчилося “контрреволюцією негідників” 25 травня 2014 року, коли замість виконання завдань Майдану і завершення національної революції шляхом псевдоелекторальної демократії владу перехопили реакціонери та контрреволюціонери.
Тому продовження Національної революції неминуче. Це природний процес для багатьох революцій, від Французької починаючи. Однак невирішеність проблем зумовлює неодмінне повернення до них у майбутньому – еволюційним чи (зазвичай) революційним шляхом. До 2020 року етап реакції себе дискредитував, продемонструвавши неспроможність та яловість напівзаходів. Без фундаментального завершення Революції можливі лише безсенсові бунти або зміна одних облич на інші.
Часто справжня революція супроводжується іноземною інтервенцією. Оскільки Революція Гідності відбувалась в умовах посилення політико-економічного та культурного впливу колишньої метрополії, то природним чином ми зіткнулися з агресією з боку Москви. Як і революція 17 століття під проводом Богдана Хмельницького, як і революція 1917 року, так і сучасні події переросли у національно-визвольні змагання. Як і сто років тому, перед українською нацією стоять два головних завдання:
а) здобути перемогу національної революції, контроль влади і власності на своїй землі
б) знищити загрозу російського імперіалізму.
Ризики
Чи потрібен Україні “Третій Майдан”, чи не станемо ми перед загрозою остаточного знищення держави?
У 2014 році однією з причин згортання революції називали російську агресію – спершу необхідно захистити державність, а потім вже завершити національну революцію. Та ця стратегія себе не виправдала. Попри стримування агресора на фронті, спостерігаємо опанування інформаційного і частково політичного простору прямими агентами Кремля (кум Путіна Медведчук, ОПЗЖ та їхні партнери). Якщо у 2014 році проросійські діячі не сміли голови підняти, зараз вони мирні плани виношують, контролюють частину місцевого самоврядування і претендують на визначення курсу держави. Покінчити з ними зможе наступна гаряча фаза революції. Але зберігається суттєва загроза, що Росія скористається ослабленням державного механізму і продовжить агресію. Ці ризики необхідно враховувати. Однак якщо в Україні не переможе Революція, ми не зможемо перемогти Путіна.
Якщо не відбудеться еволюційних змін із виправлення диспропорцій у доступі до контролю влади та власності на користь більшості – української нації, то ми неминуче повернемося до ситуації 2013 року. Перед нами постануть ризики втрати території (не лише на сході, а й в інших крихких місцях – Бессарабія, Закарпаття). Але досвід показав, що коли Україна не зможе побудувати національної держави, ми продовжимо бути неоколонією, що на десятиліття залишиться сировинним придатком та резервуаром дешевої робочої сили для більш сильних сусідів.
Джерело: Українські студії стратегічних досліджень.
Юрій Сиротюк, директор недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», народний депутат України VII скликання від ВО «Свобода»
Юрій Олійник, експерт недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», кандидат політичних наук
