Про цю людину написано та сказано чимало. Його ім’я буквально повернули із забуття і зараз ставлять в один ряд з такими вченими як М. Грушевський та Н. Полонська-Василенко. Та якою б відомою людина не була, вона в першу чергу залишається частиною родини, з якою її пов’язало саме життя. Так вже склалося, що Олександр Миколайович не мав власних дітей, а єдиною близькою йому ріднею в наш час є Наталя Назарівна Грабарчук-Цинкаловська, котра доводиться йому племінницею. Найбільше пані Наталя любить розповідати про нелегку життєву долю Олександра Цинкаловського.
У невеличкому будиночку, що знаходився по вулиці Островецькій, сьогодні це вулиця 20 липня, 9 січня 1898 року народився майбутній вчений та професор Олександр Цинкаловський.
Його дід по материнській лінії Павло Нітецький був учасником польського повстання, спрямованого проти царату, і за це був позбавлений дворянського титулу та маєтку під Луцьком. Саме його дружина Марія Нітецька виростила та виховала онуків, а їх було аж 8. Баронеса фон Вольф, прабабуся Олександра, німкеня за походженням, була відомою дитячою письменницею. Бабуся Олександра по батьківській лінії була сестрою милосердя, в роки російсько-турецької війни пішла добровольцем на війну, де рятуючи поранених, загинула, залишивши трьох дітей сиротами. Зростаючи у такій шляхетній родині, діти були навчені трудитися, шанувати батьків та один одного, поважати людей, бути відкритими та щирими, а головне - любити свою синьооку Волинь.
Дитячі роки майбутнього вченого пройшли у Володимирі. Дуже любив своїх онуків Павло Нітецький. Це саме він прищепив любов до історії своєму онукові Олександру. Дідусь водив онуків містом та показував їм історичні пам’ятки. Малий Олександр вбирав в себе дух козацької вольності, велич Успенського собору, таємничість Зимненського монастиря. Дідові розповіді та легенди магічно впливали на хлопця і «відкладались в моїй душі бажанням тисячами доріг іти в минуле нашого краю»,- згодом писав вчений.
У зв’язку з переїздом до Ковеля, Олександр почав вчитися у Ковельській гімназії. Там з ним вчився і брат Володимир, та щось не лежало серце у нього до високої науки. Якось до директора гімназії прийшов батько двох братів Микола Цинкаловський, котрий займав досить високу посаду - був титулярним радником, заступником начальника акцизного управління Волинської губернії, і сказав, що забере свого сина Володимира з гімназії, бо він займає тут чиєсь місце. І дійсно бажання щось майструвати власними руками було притаманне Володимиру. Олександр же продовжив навчання. Ще будучи гімназистом, Цинкаловський багато подорожує. Оглядає пам’ятки культури, що збереглися на Волині, і приходить до певних висновків. Наприклад, у селі Харалуги, люди не займалися сільським господарством, а тільки ковальством. Олександру відразу ж спало на думку «Слово о полку Ігоревім», де згадуються харалужні мечі. «Значить ось вони звідки»! – промайнув перший науковий висновок майбутнього вченого.
У 1914 році, у зв’язку з Першою світовою війною, Цинкаловські евакуйовуються в Тамбов, а Олександра забрав дядько Микола у Казань, він закінчує місцеву гімназію. Татарська столиця гнітюче вплинула на майбутнього вченого. Душею він тяжів до свого рідного, українського. Коли дядько подарував йому довгу до п’ят шубу, Олександр на весь день пропав з дому. З’явився аж ввечері вже в українському жупані - це кравець переробив шубу на жупан. Будучи в Казані, Цинкаловський потоваришував з онуком композитора Римського-Корсакова і залишив про цю дружбу свої спогади.
У Казань Цинкаловські завезли і самобутні волинські звичаї. В переддень Різдва зробили зірку та пішли колядувати. Люди біля церкви падали на коліна і казали: «К нам снизошел Господь Бог». А вони Цинкаловські, стояли в українських вишитих кожухах та колядували. З церкви вийшов архієрей, поглянув на них та й каже: «Видно, хлопці, що ви з України».
Через деякий час в Казані почався голод. Христина Павлівна, мати Олександра, дізналася, що голодують її рідні і дивом передала з Тамбова продукти, на що отримала відповідь від своєї сестри: «Це наша святочна їжа. Це наше Різдво і Пасха. Прощаюсь з вами рідні мої, бо відчуваю, що довго не протягну. Поможи нам, Боже, добратися до Володимира, там наша земля, там наша хата».
Та добратися до Володимира було непросто. Закінчивши навчання в гімназії, Олександр з великими труднощами повертається на Волинь, де служить у війську УНР. Закінчив Житомирську школу підстаршин, після якої був направлений у культурний відділ армії. Армія УНР зазнала поразки у боях. Петлюрівський офіцер Цинкаловський з небезпекою для життя разом з братом Володею переходить кордон. Колись ошатна батьківська оселя тепер мала жалюгідний вигляд. Як могли відремонтували хату. Полагодили піч і хлібом спеченим своїми руками у власній печі зустрічали своїх рідних з евакуації.
Приїхавши в Прибужжя Олександр Миколайович вчителює в селах Осьмиловичі, Стара Лішня та Будятичі, нині це Іваничівський район. Перебуваючи в Прибужжі, Цинкаловський проводить археологічні розкопки, вивчає та досліджує цей край. Селяни, побачивши його працьовитість та порядність, обирають послом до Варшави захищати їхні інтереси.
У 1925 році Олександр поступає на богословський факультет Варшавського університету, де починає серйозно займатися науковою діяльністю. Згодом стає співробітником Варшавського археологічного музею, за завданням якого часто виїжджає на Волинське Полісся. Так бачити і, немов книги, читати загадковий талант волинського поліщука міг тільки він. Якось під час однієї з експедицій, зайшовши до поліської хати, побачив цікаву картину – лежить величезний кіт, а в утробі його намальована людина. Запитавши у господарів, що це таке, отримав доволі цікаву відповідь – «це Іона в утробі кита». Звідки було поліщукам знати, що є така тварина, як кит. Релігійні постулати вони сприймали і виражали по-своєму.
Про Полісся він хотів знати і розповісти широкому загалу все. Для цього провадив розкопки, знаходив золоті і срібні монети, та все ніс до музеїв. А в листах до сестри писав: «Якщо можеш, то вишли мені 40-50 злотих, жити потрібно. Дасть Бог, зумію віддячити за хороше до мене ставлення».
Залишив вчений і спогади про митрополита Андрія Шептицького, оскільки співпрацював з його музеєм. Пізніше розповідав своїй племінниці, що коли митрополит їх приймав то ряса його була поштопана. Назавжди запам’ятав і слова архієрея: «Ви, українці, повинні вчитися, ви не дивіться на поляків, що вони так розслабляються, вони мають свою державу, а ви своєї держави ще не маєте, і ви її майбутні будівничі».
В 30-роках Олександр їде на Кременеччину, де знайомиться з майбутньою дружиною Раїсою Жожкевич. Тут, в Кременці, розпочинається найбільш плідний період його життя. Вчений пише багато статей та бере участь у багатьох наукових конференціях, присвячених Волині.
У вересні 1939 року в Кременецький музей, директором якого він на той час вже був, прийшли радянські визволителі. Побачивши в музеї резервуари з заспиртованими експонатами, вони поцікавилися, чи можна пити спирт, попередньо викинувши з нього «эту гадость». Олександр Миколайович зрозумів, що йому не по дорозі з тими людьми, та й наближався час, коли до його імені мали приклеїти ярлик - «український буржуазний націоналіст». Тож з початком Другої світової війни їде до Варшави. У 1944 році стає свідком польського повстання. Вибираючись з охопленої повстанням Варшави, несе у своїй валізі матеріали до свого словника-довідника «Стара Волинь і Волинське Полісся». Уже будучи в Кракові, отримує жахливу звістку з рідного Володимира – 9 лютого 1944 року його батька, матір та братів, роздягнувши до нага, порубали лопатами польські бандити. В цей час приходить інша жахлива новина – на фронті загинув його найстарший брат, артилерійський офіцер Микола Цинкаловський.
Деякий час його сестрі, Олені, не було відомо про його долю нічого. По Олександру Цинкаловському навіть відправили панахиду.
Після 1944 року вчений живе у Кракові, де працює у відділенні Польської академії наук. Та, будучи відірваним від основної території своїх досліджень Волині, майже 20 років вивчає Лемщину та не забуває працювати над словником. Зібравши 6 фоліантів по 300 сторінок кожен, їде до Києва в інститут історії АН УРСР, де обіцяють цю працю опублікувати, натомість шість років зволікають. Якось, приїхавши на Україну Олександр Миколайович, маючи уже 70 прожитих років за плечима, вирішує дізнатися про долю своєї праці. Їде до Києва - у відповідь чує, що її не надрукують. Хіба ж могли ідеологи радянського режиму надрукувати правдиве дослідження про Україну? Що робилося у його душі, словами не передати. Вирішує, що це остання поїздка на Україну.
Не судилося збутися сподіванням невтомного дослідника. 12 квітня 1983 року перестало битися серце видатного вченого. Його останніми словами були: «Волинь, сестра, додому»…
P.S Праць у Цинкаловського майже 300. Значна частина розпорошена по часописах та наукових календарях, а одна третина, як казав сам вчений «пішла з димом» під час Варшавського повстання. Його довідник «Стара Волинь і Волинське Полісся» побачив світ уже після смерті автора. Він був виданий у 1984 році у Канаді на кошти української діаспори Інститутом дослідів Волині і товариством «Волинь». Слід відзначити і такі праці вченого, як «Дерев’яні церкви Волині», «Шевченко на Волині», «Волинський Пантеон», «Матеріали до праісторії Волині і Полісся» та інші.
Підготувала Ярослава Вознюк
