Актуальне аналітичне дослідження з цього приводу опублікувало "Радіо Свобода" в рубриці "Точка зору".
Через що такий переляк?
Перед усім він має суто внутрішні адміністративні та політичні причини. Це реакція на раптове власне усвідомлення фундаментальної помилковості всієї політики Росії щодо взаємин із Україною. Церковна сфера є лише її окремим напрямком.
Так само цілковито помилковою, програшною, хоча і здійснюваною у «симфонічній гармонії держави і церкви», була політика сучасних стосунків РПЦ із Вселенським патріархатом.
Вагомим чинником тут стала твердолоба позиція Москви щодо проведеного влітку 2016 року Всеправославного собору, який скликав і на якому головував Вселенський патріарх Варфоломій. РПЦ доклала величезних зусиль щоб перенести місце проведення Собору зі Стамбула до Петербурга. Після провалу цих спроб, намагалася переконати більшість помісних православних церков не брати в ньому участі. Зрештою, коли остаточним місцем проведення Собору було визначено острів Крит, московська делегація все ж відмовилася брати у ньому участь, підбуривши до такого ж демаршу Болгарську, Грузинську і Сербську православні церкви. (Антиохійський патріархат не брав участі у Соборі з власної причини – жорсткої суперечки з Ієрусалимським патріархатом через належність парафій у Катарі.)
Українська православна церква (Московського патріархату), яка мала взяти участь у Критському соборі шляхом включення п’яти її архієреїв на чолі з митрополитом Онуфрієм до делегації РПЦ, виявилася відділеною «московським бар’єром» від Вселенського православ’я.
Наприкінці минулого року Архієрейський собор РПЦ відмовився визнати не лише документи (діяння) Критського собору, а навіть його православний світовий статус. Таким чином Москва сама поставила під сумнів повноту своєї належності до Світового православ’я. На православних України, які перебувають у РПЦ (УПЦ (МП)), це рішення поширилося автоматично.
РПЦ сама створила пастку для себе
На тлі цих обставин і розгорнулися подальші події щодо надання православній церкві в Україні статусу канонічної незалежності. Йдеться про те, що до наявних п’ятнадцяти помісних православних церков на рівних правах доєднається шістнадцята – Українська православна церква.
Превентивні кроки – принизливі візити до патріарха Варфоломея: спочатку українських архієреїв від РПЦ, разом із народним депутатом Вадимом Новинським, 23 червня цього року; а тоді і патріарха Кирила, 31 серпня – мали зворотній ефект, бо саме названі ієрархи активно прилучилися до спроб зірвати Собор на Криті, а тоді і до засудження самого його проведення.
Гідно подиву, що Московський патріархат своєю самовикривальною реакцією на дії Константинополя заганяє себе у ще більш вразливу позицію в українському питанні. Адже спрямування екзархів, здавалося б, відкриває шлях для конструктивного і тривалого діалогу, в перебігу якого можна було б знайти вихід і для Москви, щоб вона остаточно не почувалося в стані повного розгрому. Таким рішенням могло б стати надання автокефалії Українському Православ’ю за обопільною ухвалою Константинопольської і Московської церков. Московський патріархат раніше міг і самостійно вирішити це питання, так би мовити, «на випередження», надавши Україні свій томос про автокефалію Україні, щоб у такий спосіб навічно закріпити за собою статус материнської церкви стосовно України.
Однак сьогодні ці можливості Москва вже безповоротно втратила. Попри таку очевидну катастрофу, вона вперто заганяє себе у ситуацію, за якої під сумнів поставлено вже канонічність самої РПЦ, яка не виконувала у повному обсязі приписів томосу про її автокефалію, виданому Вселенським патріархом Ієремією у 1589 році, під тиском Бориса Годунова.
Причина такої самовбивчої позиції у тому, що свободу дипломатичного маневру патріарха Кирила кардинально обмежено волею російської влади, якій, навіть тінь поступки щодо України здаватиметься кроком до стратегічної поразки у глобальному протистоянні з цивілізованим світом. Крім того, російські шовіністи серед священиків і мирян теж не вибачать «священноначалію» втрати кращої половини пастви РПЦ, що становлять собою українські парафії, як в Україні, так і в Західній Європі, Канаді, США, Аргентині, Бразилії тощо. Внаслідок «української кризи» рівень впливу патріарха Кирила вже сильно підупав, а після завершення процесу із надання томосу православній церкві України, для нього стає реальною загроза «добровільного» зречення престолу.
Для самої РПЦ відмова визнати правочинність дій Константинополя щодо України та розрив євхаристичних стосунків із Вселенським престолом означите однобічний вихід у розкол. А у подальшому – самоізоляцію від світового православ’я, втрати своїх єпархій щонайменше у Білорусі та Молдові.
Завершити «канонічне коло»
Для України визнання помісного статусу її православної церкви теж означатиме певну суспільну турбулентність. Перед усім через категоричне і агресивне несприйняття такого акту з боку певної частини вірян РПЦ в нашій країні, особливо поміж насельників монастирів. РПЦ провокуватиме силове протистояння. У цьому контексті є важливою заява президента України про те, що держава захистить тих вірян РПЦ, які після набуття канонічності Українською православною церквою, перейдуть до неї, від агресії з боку Московського патріархату.
Помісний статус УПЦ неможливо надати без визнання Константинопольським патріархом незаконності і безпідставності накладення Архієрейським собором РПЦ, у 1992 році, анафеми на, тоді митрополита, Філарета та усіх, хто співслужив із ним.
Безчинність цього акту має бути визнаною від самого моменту проголошення, як і «супутніх» попередніх рішень щодо позбавлення владики Філарета усіх ступенів священства.
Це дасть можливість визнати благодатними усі таїнства, здійснені у Київському патріархаті, що завершить коло цілковитого відокремлення давньої Київської церкви від Москви.
До речі, Константинопольська церква ніколи не визнала анафеми РПЦ щодо Івана Мазепи.
У вигнанні Мазепа причащався та сповідався священикам Вселенського патріархату, а згодом і був похований за православним чином.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика».
