Назву отримало від простого писаря
У цьому селі немає залишків княжих замків, воно ніколи не належало відомим землянам, а свою назву отримало від простого писаря, якому цар за вірну службу надав волю. От і приїхав цей писар на Волинь, а може він і був звідси родом, та й заснував село, яке вдячні нащадки так і назвали – Писарева Воля.
На жаль, точної дати заснування села вже ніхто не знає, тож скільки йому літ – важко сказати. Хоча мешканець села Володимир Петрук пригадав, що раніше село носило назву Ганусівка.
Ще в 2004 році у Писаревій Волі налічувалося 20 жителів, а вже у 2018 році – лише 6. Писарева Воля - віддалене від райцентру село, до найближчого населеного пункту села Білин – три кілометри. Саме в Білині поодинокі мешканці Писаревої Волі купують хліб та інші необхідні продукти харчування, отримують медичну допомогу та слухають слово Боже.
Леонтій Дмитрук пригадує, що на початку незалежності перспективу у селі побачив фермер Муштенко. Взяв кредити, планував відкрити у Писаревій Волі ковбасний цех, побудував склади, накупляв різної автомобільної техніки, викопав два ставки. Та щось пішло не так, і чоловік втік за кордон, хоча згодом усі кредити йому списали. Нині від його «грандіозних ковбасних задумів» залишились одні руїни.
Єдиною визначною пам’яткою цього села є шестиметровий дубовий хрест, який у 1992 році витесали місцеві жителі та встановили в центрі села. Поруч хреста на електроопорі - лелече гніздо, з якого виглядають молоді лелечата.
Писарева Воля – село унікальне і неповторне у своєму роді. Споконвіків тут жили люди, які вміли так пожартувати, що не один заїжджий тримався за боки від сміху. Наприклад, ще й зараз серед жителів Володимир-Волинського району ходить дотепний анекдот про цей населений пункт.
«Ліси навколо Писаревої Волі багаті на гриби, і щоосені грибниками тут аж кишить. От якось і заблукала група грибників у цих лісах. Проходивши кілька годин лісом, вони аж під вечір натрапили на хати і зрозуміли, що це - село. Підійшовши до першої ліпшої хати, побачили бабусю, яка справно тягнула воду з колодязя, запитали, коли буде автобус у місто. На що почули:
- Що ви, дітки, я в місті останній раз ще після війни, у 40-х роках, була».
«Я тим холостякам, що не женяться кажу: то я маю два круга крутити, а ви ходите і горілку п’єте»
Фермера Володимира Петрука вдома не застали. Його дружина Іванка показує рукою в поле і каже, що чоловік із дітьми поїхали звозити сіно. А їй не так давно зняли апарат Єлізарова з поламаної ноги, тож жінці важко ходити і наразі у помічниці вона не годиться.
Згодом розповідає, що під вечір проводила свою старшу доньку на автобус та й втрапила ногою у боброву яму. Наслідок, на жаль, печальний.
Простуємо у спекотне поле, ловлячи аромати скошеного сіна. Побачивши нас, пан Володимир кидає роботу та простує назустріч. Радо вітається і починає оповідати про своє життя у Писаревій Волі. Його очі світяться добром та щирістю. Чоловік любить пожартувати і треба сказати, що впродовж розмови ми не один раз аж за животи хапалися.
- Я вже тут живу років з 15. Оформився фермером, поробив будинки, завів худобу. Тримав до 40 штук корів, 80 свиней. За свинями їздив аж у Полтаву, прочитав у газеті, що хороша порода була. Свині у мене розбирали добре, але й родилося їх у сезон по 80 штук. Ночами сидів та пологи у свиней приймав. Тепер господарство трохи звелося, та й важко.
Володимиру Петруку - 62 роки, обробляє ще 20 гектарів землі, на якій вирощує овес, ячмінь, пшеницю, сою та гречку. Але розведення свиней чоловік не облишив, і хоч нині їх у нього з десяток, та схрещувати і виводити нові породи все ж навчився добре.
Пригадує, що був період, коли Писареву Волю облюбували «списані мєнти». Купували тут старі хати і облаштовували дачі. Дехто навіть пробував в’єтнамських свиней розводити.
- Нібито, вони пасуться і виростуть. Що їду, а тільки один гребінь стирчить – такі як щурі. Їм треба дати осипки, щоб росли. І от вмовив мене один купити ту в’єтнамську свинку. За півроку вона стала важити 120 кілограм. Назвав Нюрочка. Хоче до кнура, а де ж їй знайти такого маленького. Схрестив зі звичайним кнуром і все думав, а що ж вона мені народить. Приходжу в хлів, вже троє родила, сидить і на мене гавкає, мовляв, що ти наробив. Мала щось 14 штук. Яка вона була мама, як вона їх гляділа! Я її років три тримав. На базарі мої поросята по Нюрі за 15 хвилин розкуповують.
Володимир має дві доньки від першого шлюбу. У шлюбі з теперішньою дружиною Іванкою народили двох діток – дев’ятирічного сина Володимира та одинадцятирічну доньку Вікторію, які вже підросли і стали татовими надійними помічниками.
- Тепер у мене друге покоління. Я тим холостякам, що не женяться кажу: то я маю два круга крутити, а ви ходите і горілку п’єте. Бо ж як то так – 50 років, а він ні разу не женився! – жартує Володимир Петрук.
Іванка – дружина Володимира сама з Луцька, сирота. Їй 43 роки. Мешкає у Писаревій Волі 13 років. Каже, що сумно трохи їй у селі, особливо, коли діти підуть до школи, а чоловік поїде у справах до міста, то хоч виходь та вий на всі сторони. Гриби та ягоди – єдині способи розвіятися.
Володимира Петрука облишити міське життя змусила мама та сімейні обставини. Помер тато, який пережив чотирирічний німецький полон і мав слабке здоров’я, тож до мами у Писареву Волю доводилося частенько навідуватися. Згодом вмовив матір пожити в місті, але смуток в її очах син бачив постійно. Не витерпів. Та й бізнес, з поїздками до Польщі набрид, тому повантажив трохи добра в автомобіль, забрав маму і почав жити у рідному селі.
- Батька ще відправив в Америку. До неї виїхав мій дядько по закінченні війни. А батько вже був вженяний та й повернувся. Я з дядьком вів переписку, кагебісти перечитували листи. Як будував кафе «Фантазія», то напою їх і питаю: «А що у вас стільки коминів?» А один мені: «Я письма твои сжигаю, что ты в Америку пишеш». Я їх не боявся, вітав навіть з Різдвом Христовим. Візу в Америку дали та батько за Польщі один клас закінчив, думаю як же ж він поїде. Написав адресу і кажу, то один порятунок як згубишся, то йди до будь-якого поліцейського. В підсумку так і було.
Володимир пригадує, що в дитинстві село було чудовим. Кожна сім`я мала неменше як трьох дітей. Було 25 дворів. Люди працювали в колгоспі. Збудували тваринницьку ферму на 400 штук худоби, довжиною 50 метрів з банею для персоналу. Діяла вона лише два роки, а тепер від неї і сліду немає – все розібрали. Тодішній перший секретар райкому партії Ростислав Чапюк велів прокласти у Писаревій Волі асфальтовану дорогу. Тоді це був 1988 рік, а нині 2018 і дорога ще й досі в непоганому стані.
Писареву Волю в роки Другої світової війни палили тричі. Нападали поляки, українці хто що міг хапав та втікав у сусіднє село Ставки. Вистрілювали всіх хлопців до 14 років.
- Моя сім`я не страждала, бо чоловік був на фронті. Мама покаже полякам лист-трикутником і не чіпали.
У лісах, які оточують село – багато грибів, в тому числі і білих. Але з’явилися вже і вовки, тож коли минулого року дозволили їх відстрілювати, то одного вагою у 80 кілограм вполювали.
«Помилку одну впоров – пізно вженився»
Довгожителями Писаревої Волі є родина Миколи та Галини Сватків. Їхня хата першою зустрічає гостей села. В городі порпається квочка з курчатами, а на ланцюгу, аж заливаючись гавкотом, рветься пес, сповіщаючи господарів про непроханих гостей.
З хати, обіпершись на палку, виходить господиня – пані Галина. У Писаревій Волі вона невістка, але вже сорок років, як це село стало для неї рідним. Згодом до розмови долучається її чоловік – Микола, який у наступному році відсвяткує 90-річний ювілей. Він у шестирічному віці пошкодив колінну чашку. Операцію в ті часи ніхто не зробив, тож і залишився чоловік калікою на все життя. Нині пересувається з допомогою двох палок, але на свої роки не показує – вигляд має молодший.
Микола Сватко з малих літ живе у Писаревій Волі.
- Коли почалася війна наше село спалили поляки з німцями. Ми пішли по селах у біженці, жили в Олевську. Як німці відступали забрали нас у колону і гнали до Німеччини. Загнали за Буг на 38 кілометрів, там нас перехопили совєцькі війська. Ми повернулися у село Ставки, пожили там деякий час, а потім збудували у Писаревій Волі невеличку хатину. За все своє життя я мешкаю вже у четвертій хаті.
У подружжя Сватків одна донька та троє онуків. Чоловік каже, що одружився у 40 років, через два роки подружжя святкуватиме золоте весілля.
- Помилку одну впоров – пізно вженився. Я мав дівчат багато, хоч і нога не згинається. Коли до дівчат ходив, то патиків не носив. По сусідству була дівчина, я зайшов та й кажу: «Я хотів би одружитися». А вона: «Що я буду за кривого йти заміж»! Я був гарним хлопцем, співав, мав гармошку, грав на ній, дівчата з хлопцями танцювали. Я був хлопець веселий за те мене і полюбила моя бабця, - на цих словах бабця додала, що тоді вже у Миколи гармошки не було, бо її вкрали.
28 років Микола Сватко пропрацював в управлінні меліорації, обкошуючи 12 кілометрів каналів. З 30 працівників – був найкращим косарем. Одного разу його фото хотіли повісити на дошку пошани в обласному центрі та відмовився, бо не хотів виділятися.
Микола Сватко, як інвалід дитинства, від держави мав отримати автомобіль. 22 роки тому він отримав водійські права, але омріяної автівки так і не одержав.
- Я стою на черзі в Луцьку. Стежку витоптав до чиновників. При кінці мені сказали: «Ви не чекайте, бо навряд чи отримаєте в нашій державі машину, тож купіть її самі». Я так і зробив. Купив собі за 500 доларів «Москвича». Тепер він поламався, а грошей на ремонт я не маю...
На подвір’ї у Сватків є незвичний для наших країв колодязь – журавель, який пан Микола називає «звід». Його викопав разом із батьком. Спільно посадили і три тополі, які вже 70 років тріпочуть під волинськими вітрами.
Сватки ще тримають дві корови, коника, курей, поросятко, деяку техніку. Доглядати за господарством допомагають діти.
- Бабця моя не лінується. Вона перенесла інфаркт, хоч і молодша за мене на 11 років. Я брав молодшу, щоб вона мене доглядала, щоб я раніше помер, бо краще, щоб жінка жила довше. І вона мене доглядає як малу дитину...
Спокій та мрії живуть у таких селах, як Писарева Воля. Спокій тут знайдуть ті, хто втомився від міської метушні, а мрії про відродження села жевріють у його останніх мешканців. Та не всім мріям судиться здійснюватися…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У чагарниках та біля цілющого джерела доживають віку Орані
