Різдво в Лаврі – це відчуття присутності тих, хто не дожив, але життя поклав за Україну, - важає письменниця родом з Луцька Оксана Забужко.
Роздумами про це та родинним фото вона поділилася у фейсбуці.
І ще трохи Різдвяно-символічного. Це Різдво було для мене особливе - в ньому зійшлись дві "ювілейні" дати двох по-різному важливих (формативних) для мене людей: 6-го сповнилось 85 років від дня народження Василя Стуса, а 8-го - 40 років від дня смерти мого тата, Стефана (Степана) Забужка. (Вони були побіжно знайомі, належали до тої самої київської шістдесятницької тусовки, і зберігся принаймні один документ тих часів, де їхні імена стоять поруч, - записка КГБ УРСР за 3.04.1967 р. "Список лиц, ранее судимых за совершенные государственные преступления или допускавших политически вредные проступки, проживающих в г.Киеве", див. фото).
Жоден із двох не дожив до Незалежности, не кажучи вже - до українського Різдва в Успенському соборі Лаври, щоб почути, як може на весь голос гриміти попід склепіння хорове "Нова радість стала", із словами, що за їхнього часу могли звучати тільки в хаті, серед найближчих, "по-катакомбному" (я це пам'ятаю!):
Даруй літа щасливії
Нашій славній Україні...
Вони не дожили. Але ця служба була - і для них також.
(А там же ще й Євген Сверстюк на тій самій сторінці - ще взимку 2005-го бандюгани громили редакцію його газети "Наша віра" на Трьохсвятительській і викидали його самого з ґанку на сніг, - до томосу він також не дожив, чотири роки всього, хоча з усіх, кого знаю, саме він - і ще Василь Лісовий - тішились би з нього найдужче...)
І ось це відчуття - присутности там у Лаврі всіх тих, хто не дожив, але життя своє поклав на те, щоб Україна була собою в усіх своїх проявах, - ось це і є Різдво.
(Це складно пояснити в двох словах, спочатку це мав би розказати хтось з істориків: що вся ця війна, і вся путінська "денацифікація", яка здається божевіллям західним аналітикам, бо вони слихом не слихали про нашу "маланчуківщину", - це, властиво, не що, як побільшена проекція на 2022-й - гебістської "Операції Блок" із 1972-го. Путін, тоді молодий оперативник, так звідтоді був і повірив, як і вся його контора, - що ніякої України нема, а є лиш складений загодя "список лиц", які підлягають усуненню, по кожному населеному пункту, - і після такої зачистки все буде як в Магнітогорську, як і за Щербицького було... І от виявляється, що усунути-то насправді якраз і не вдалося - не тільки в 2022-му, а й тоді, в 1970-х, коли багатьом уже здавалося, ніби й справді України більше нема, - виявляється, що вбити, хай навіть ціле покоління, ще далеко не значить його УСУНУТИ: для Бога нема мертвих, і на недокінчені місії смертних людей у Нього теж є свої плани...
Але про це вже треба писати книжку, а не пост у фб.
І я її, дасть Бог, ще напишу.)
P.S. Ще одне фото - наше родинне, приблизно з того самого часу, для ілюстрації: тато, мама і я, на тлі Софії. "За тисячу років, за тисячу кроків" - ми тут, тату. Все було недарма.
