Є соціальний закон, згідно з яким соціальні системи після шокових подій намагаються повернутися в попередній стан. Тому нема чого дивуватися тому, що для декого після шокових подій в Україні, цілком прийнятно прагнути повернутися до стану «як раніше». Телефонувати путіну і намагатися «врятувати йому обличчя». Спробувати вирішити проблеми, спричинені діями росіян за рахунок України. В самій Україні повернутися до звичних практик дрібних політичних розборок та абсолютно недолугих і невчасних спроб забезпечити собі самозбереження на теплих місцях, яких може і не бути потім.
Це може розчаровувати. Звісно, як ставитися до того, що після геноциду українців, який є черговим рецидивом в росіян, претенденти на лідерські ролі в Європі досі заглядають в рот російському диктаторові? Як вони відверто затягують чи блокують передачу чи продаж озброєння країні, яка самотужки стримує агресивну воєнну машину, що відкрито погрожує і їм також.
І на місці в нас багато проблем. Після стартового шоку ми опинилися в ситуації, коли сюди продовжують тягнути російських імперіалістів, які вчать нас жити та розповідають ким ми повинні себе усвідомлювати. Люди, які роками працювали на російські інтереси, поширювали російську пропаганду, тепер часто в пошані у влади й розповідають нам про дезінформацію, яку самі дуже довго поширювали. Хоча насправді не повинні мати можливості влаштуватися навіть прибиральниками після всієї завданої ними шкоди цій країні.
Можна довго продовжувати.
Стан шоку минає і настає стан системної роботи. Треба розуміти, що системні соціальні зміни тепер потребують системної та складної роботи. Так само як ЗСУ концентровано, наполегливо і дуже тяжко виконують своє завдання, так і люди, які працюють над зміною соціальної системи, повинні докладати так з самих зусиль. Це буде дуже важко. Інфантильність, через яку ми тепер так дорого платимо, це пряма дорога до поразки на всіх фронтах.
Тому, «як раніше вже не буде» - це не даність. Не щось таке, що саме собою приходить. Це результат зусиль. Якщо їх не докладати, ми повернемося до того, як було. Із станом нашого суспільства. З його сприйняттям за кордоном. І потім не треба буде дивуватися, що всі наші хвороби, несправедливість, негативна селекція на ключових позиціях тощо, не минули. І що нам знову будуть розповідати «ви не можете перемогти росію».
Ніщо саме в руки не впаде. Доведеться вигризати. Доведеться дорослішати, якщо не хочемо жити в сірій зоні. Якщо не хочемо потім питати «а де наше ППО?» коли ворог вже вломився у ворота. «Чому нам не допомагають?», після того, як плюємо в обличчя тим, хто це робить, роздаючи громадянство російським воєнним злочинцям.
Ну або не доведеться. Бо всіх не змусиш. Не всі засвоюють уроки. Тільки тоді не треба нарікати. Хіба що на самих себе. Бо ніщо не гарантовано. Лише те, що для реальних змін треба створювати імпульс і докладати зусиль. Стіна може і тріснула, але її спробують залатати. Щоб зруйнувати, треба працювати далі.
Олександр Солонько - PR-фахівець, політичний аналітик
