Результати виборів до об’єднаних територіальних громад на Волині та в Україні, які відбулися 23 грудня, наштовхують на цікаві думки щодо психологічного стану нашого суспільства.
Як відомо, у Волинській області перемогу на цих виборчих перегонах святкувала команда «Блоку Петра Порошенка». В Україні ж лідерство між собою поділили «Батьківщина» та президентська політична сила. Не буду аналізувати, чому такі результати з політичної точки зору. Набагато цікавіше зрозуміти спосіб мислення широких народних мас, які на виборах до ОТГ вирішили зробити саме такий вибір.
Шукати логічні пояснення глибокої симпатії виборців до партії влади чи представників старих прогнилих політичних еліт немає сенсу. Так само як не варто намагатися з допомогою раціонального мислення осягнути глибину прихильності рядового виборця до сільських голів, значна частина яких замішана у корупційних діяннях. У селах про темні справи таких голів сільради чудово знають. Навіть глибоко обурюються і заздрять матеріальним статкам, нажитим не дуже чесним трудом. Але, скріпивши серце, знову віддано голосують за них. В цьому і полягає весь зміст виборів по-українськи.
Тарас Шевченко колись казав «якби ми вчились так як треба». Стосовно сучасних українців цю пораду можна перефразувати на інший манер: «якби ми обирали так як треба». Проблема роздвоєння особистості виразно спостерігається під час виборів в Україні. Вона набула значення національної біди і є однією з причин плачевного стану справ в нашій державі.
З одного боку українці масово нарікають на ріст тарифів, відсутність боротьби з корупцією, низький рівень життя. Вони розчаровані і злі на владу, яка так і не почала жити по-новому. Обурені на змарновані роки, панування олігархів, неефективні правоохоронні органи, відсутність інвестицій. Але з іншого боку величезна кількість цих же людей приходить на вибори і обирає цю саму ненависну владу. На яку перед тим виливалося стільки негативу. Як пояснити такий цікавий феномен?
Важко зрозуміти, куди зникла пам’ять людей, які раптово повторно увірували у Юлію Тимошенко та її партію. Забули про її хіхікання з Путіним, шалене підняття цін на газ після переговорів у Москві, найбільше у 21-му столітті падіння української економіки впродовж 2009 року. Про невиконані обіцянки, політичний флірт з Януковичем, ту ж саме процвітаючу корупцію часів прем’єрства Тимошенко. Дивно спостерігати як в уяві значної частини суспільства Юля стала уособленням месії, яка помахом чарівної палички покращить життя і знизить ціни. Невже біологи помиляються, коли стверджують, що коротка оперативна пам’ять характерна лише для риб?
Чи може українцям ще недостатньо підняли ціни на комуналку? Може інфляція росте не так швидко? Може судам і правоохоронній системі потрібно працювати ще більш неефективно? Корупціонери ще замало крадуть, щоб викликати народний гнів? Може треба, що за кордон виїхало б удвічі більше громадян? Чи чиновники різних рівнів та директори державних підприємств підняли собі зарплати ще хоча б у 5 раз. Хтозна. Може, тоді б частині народу дійшло. А так всі усім задоволені та щасливі. І дружніми колонами обирають стару владу. Дивлячись на підсумки виборів, думаєш: навіщо політикам обіцяти знизити ціну на газ, якщо всі і так всім задоволені?
Передвиборча гречка і гроші мають властивість швидко закінчуватися. А після цього настає похмілля, сірі будні і нарікання на погане життя. Яке триватиме до чергових виборів і завершиться таким же безглуздим, позбавленим розумного зерна результатом на виборчих дільницях. Поки ця дивна особливість українського характеру не буде подолана, не варто сподіватися на рішучі зміни в країні.
Петро Герасименко
