Росія у боротьбі проти націй, які прагнуть визволитися з-під її влади, ніколи не була особливо перебірливою у методах і засобах. Крім військової сили та збройної агресії, в арсеналі Москви також є чимало інших підступних цинічних інструментів. У тому числі таких, які покликані створити викривлене сприйняття дійсності у власних громадян і інших держав світу. Один з улюблених – навішування ярликів.
За тривалий період існування колоніальної імперії Москва накопичила чималий досвід боротьби з підкореними народами. Військовій агресії передувала чи супроводжувала її потужна брехлива пропагандистська кампанія. Ярлики Кремля змінювалися, пристосовуючись до умов часу, але завжди служили єдиній меті: очорнити борців за волю і незалежність України. Заради такої цілі російські пропагандисти йшли на тотальну брехню і повне нехтування об’єктивною реальністю.
Поширення ярликів Росії проти України має як мінімум столітню історію. Цю технологію успішно використали більшовики. Російська агресія проти УНР, яка почалася наприкінці 1917 року, супроводжувалася активним поширенням ярликів, які мали б похитнути суспільну думку та спровокувати недовіру українців до Центральної Ради.
У ті буремні революційні часи серед значної частини українців існувало захоплення лівими соціалістичними ідеями та гаслами. Основними ворогами народних мас Наддніпрянської України тоді були не зовнішні загарбники, а представники заможних класів – великі землевласники та буржуазія. Саме у них селяни, робітники і велика кількість української інтелігенції вбачали головну проблему на шляху до всезагального народного щастя.
Центральна Рада була вираженням цих ілюзій політично незрілого українського суспільства. Соціальні ідеї, питання поділу земель, контроль робітників над підприємствами, а не відновлення національної незалежності і побудови власної держави стали основним порядком денним тодішньої українсько влади. Серед керівництва УНР переважали носії соціалістичного світогляду. Соціалістичні партії становили більшість у Центральній Раді. Винниченко, Грушевський та інші не приховували своїх соціалістичних поглядів. Багато ініціатив Центральної Ради також носили яскраво виражений класовий характер. Але все це не завадило російським більшовикам звинувати українську владу у буржуазній політиці.
Після жовтневого перевороту 1917 року більшовики не гаяли час даремно. Тоді як Центральна Рада не могла наважитися на проголошення незалежності і формування боєздатної української армії, російські військові частини розпочали підготовку до вторгнення в Україну. Потрібний був тільки формальний привід. І він знайшовся. 4 грудня Раднарком на чолі з Лєніним надіслав Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради. У ньому більшовики звинуватили українську владу, яка майже повністю складалася з носіїв лівих соціалістичних ідей, у «веденні двозначної буржуазної політики». Для того, аби виправити свої «гріхи», Центральній Раді давалося 48 годин. В іншому випадку уряд Лєніна погрожував війною УНР.
Звинувачення Раднаркому у буржуазності тодішньої соціалістичної за характером української влади виглядають як повна нісенітниця і абсурд. Однак, саме ця теза активно просувалася російськими окупантами, сіючи зерна громадянського конфлікту в Україні і зневіру до Центральної Ради. З точки зору сучасності здається диким і неймовірним, як більшовикам вдалося навішати такі примітивні ярлики проти керівництва УНР. Але не треба забувати рівень свідомості широких народних мас того часу, які потрапили під вплив соціалістичної ілюзії. Частина бідних малоосвічених людей бачила у буржуазії та крупних землевласниках щось подібне до сучасного олігархату. І ідентифікувала свої біли та нещастя саме з цими класами.
Пройшло кілька десятиліть і радянська імперія знову взяла на озброєння свої тези про буржуазію. Тільки модифікувала їх до нових реалій часу середини 20-го століття, вигадавши термін «український буржуазний націоналізм». До «буржуазних націоналістів» зараховували усіх, хто не поділяв захоплення політикою компартії. «Буржуазними націоналістами» могли стати всі без винятку особи, які висловлювали хоча б найменший натяк на право українців мати власну державність. Москва не вникала у нюанси. Під кліше «буржуазного націоналізму» потрапили соціалісти доби УНР, науковці, письменники «розстріляного відродження», священники, звичайні робітники та селяни. І особливо – члени ОУН та вояки УПА. Те, що до буржуазії більшість з них не мали жодного відношення, московських пропагандистів не цікавило. Головне завдання полягало сформувати у населення негативне сприйняття усіх, на кого ставили тавро «буржуазного націоналіста». Зробити цих людей ізгоями у тоталітарному режимі російсько-комуністичної імперії.
21 століття не змінило підходів Москви у справі навішування ярликів проти незалежної України. Змін зазнали лише розставлені акценти. Оскільки після краху СРСР у Росії відновився капіталізм і сформувалися власні великі олігархічно-кланові групи, спекулювання на темі буржуазної загрози втратило свою актуальність. На арену вийшли нові ярлики. Москва вирішила скористатися підсумками Другої світової війни і на їх основі вигадала тези про загрозу неонацизму та фашизму в Україні.
Незважаючи на повну абсурдність таких кліше, Кремль використовує їх не даремно. І може похвалитися певним успіхом, з огляду на ментальність частини українських громадян. Десятиліття радянської, а потім російської пропаганди добре промили мозок населення і сформували у нього специфічну ідентичність. В її основі – віра у братній російський народ та вічну дружбу з Москвою, а також своєрідне викривлене бачення подій Другої світової війни. Ярлики про нацистів, які прийшли до влади внаслідок Революції гідності, гвалт про фашистів в Києві, які загрожують російськомовним мешканцям України, впали на підготовлений грунт. Вони знайшли особливо палкий відгук у серцях мешканців Криму та Донбасу. Повіривши у міфічну до ідіотизму картину реальності, ці люди з русифікованою свідомістю стали інструментами для поширення російської агресії в Україні. Тонни російської інформаційної пропаганди сформували у них деформоване уявлення про світ, в якому існують вигадані «українські неонацисти». Ці жертви інформаційної диверсії Кремля не здатні усвідомити елементарний факт: Україна веде боротьбу за власну свободу і незалежність. А для Росії усі, хто наважується кинути виклик її імперіалістичним амбіціям, є ворогами, які автоматично нагороджуються пропагандистськими ярликами.
Сьогодні міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров розповідає світу байки про «розгул неонацизму» в Україні, який «заважає миролюбним ініціативам» нової влади України.
«Провідні європейські країни пішли на поводу у тих, хто захопив незаконно владу та хто послідовно заохочує і закриває очі на зростання неонацизму в Україні, що продовжується. У Європі також такі тенденції є. В Україні неонацисти просто правлять балом», — сказав він під час спілкування зі студентами у Єревані.
Лавров також заявив, що «неонацисти в гріш не ставлять будь-які миролюбні ініціативи нової української влади». Раніше в Кремлі вже заявляли, що президент Володимир Зеленський повинен змусити «націоналістів» виконувати накази. Цікаво, що Зеленський з цього приводу зберігає мовчання.
Розказуючи легенди про загрозу нацизму в Україні, Росія взяла на озброєння ідеї відомого нациста Йозефа Геббельса. Він зазначав, що чим неймовірніша брехня, тим більше народ їй вірить. Соратник Адольфа Гітлера не помилився. Кремль зумів творчо розвинути і пристосувати його напрацювання під свої потреби у 21-му столітті. Лякаючи росіян та світоглядно русифіковану частину українських громадян загрозою неонацизму, Москва також врахувала факт світової популярності подібних гасел.
Загроза неонацизму активно експлуатується у сучасній політичній боротьбі в країнах Західного світу. Ідеологи лівого неолібералізму зловживають звинуваченнями про нацизм і фашизм, кидаючи їх у бік своїх політичних опонентів. Усі, хто активно виступає проти неконтрольованої міграції та політики мультикультуралізму, лівими Європи та США оголошуються прибічниками «неонацизму». Така ідейна диверсія ліваків використовується Москвою у власних цілях під час агресії проти України.
Не треба забувати, що навішування ярликів успішно працює тоді, коли їх є кому навішувати. Якщо суспільство має достатній рівень свідомості та політичної грамотності, усі потуги авторів ярликів виявляться безрезультатні. Їх не тільки категорично не сприйматимуть і відкидатимуть, а ще й висміюватимуть. На жаль, імунітет сучасного українського суспільства не настільки високий, щоб повністю убезпечити себе від впливу інформаційних диверсій Кремля. Тому ярлики і далі будуть улюбленим методом ворогів української державності.
Петро Герасименко
