Україна втягується у зовнішньополітичну турбулентність з непрогнозованими наслідками. Частково з власної ініціативи, а частково волею потужних геополітичних сил, ми опинилися у центрі американського політичного скандалу. Росія та її друзі у Європі нав’язують нам формулу Штанмайєра, яка є нічим іншим як формулою української капітуляції. Про агресію Росії проти України у світі вже майже не говорять. У цьому значна заслуга розгубленої української дипломатії, від якої надходять протилежні та незрозумілі сигнали.
Українська денаціоналізована та олігархічна влада загнала Україну в пастку. Вона дозволила змістити акценти розмов на світовій арені у бік примирення з Росією. На світових переговорних майданчиках вже давно не йде мова про покарання агресора, про відповідальність за окупацію українських територій. Не порушують питання про військові злочини кремлівської влади на чолі з Путіним. Про репарації Росії Україні. Про право України на розробку зброї масового знищення внаслідок краху Будапештського меморандуму. Мова йде про те, що має зробити Україна, щоб Росія припинила стріляти. Яким чином нам слід поводитися, аби Москва змилостивилася і повернула нам Донбас на її умовах. Про Крим ніхто взагалі вже не згадує.
Таке зміщення акцентів шкідливе і небезпечне для української державності. Воно зайвий раз свідчить про нашу слабкість у спілкуванні з сильними світу цього. Ми чомусь завжди перебуваємо в позиції жертви-прохача. Ми настільки слабкі, що навіть боїмося вимагати від світу покарання агресора. І вже готові на реалізацію формул, які нам підсовує Кремль та його торгові партнери у Європі.
Інформаційний шум перед зустріччю у Нормандському форматі нагадує ситуацію перед Мюнхенською змовою 1938 року. Змінилися лише дійові особи. Тепер замість Чехословаччини вирішується доля України. Росія дуже хоче зіграти роль Третього Рейху та з допомогою Франції і Німеччини натиснути на Україну. Змусити її погодитися на сценарій формального входження Донбасу до складу України на російських умовах під гаслами про мир. Забезпечити скасування санкцій Заходу і перетворити агресію на внутрішній український громадянський конфлікт. А далі буде спроба дестабілізувати Україну і повернути її в орбіту московського впливу. Гітлер у вересні 1938 року отримав лише Судети. А у березні 1939 року окупував всю Чехію, не питаючи думки Заходу. Путіну теж потрібен не просто Крим чи Донбас. Його цікавить вся Україна.
На жаль, українська дипломатія та українська влада не грає у довгострокові стратегічні комбінації. Вона живе у світі ілюзій про мир у всьому світі та про Москву, з якою можна домовитися і дружити, ніби нічого не сталося. Ми є статистами, які в кращому випадку тільки реагують на зовнішні події. І то не завжди правильно та оперативно. Провадити власну гру, працювати над усуненням загроз, просувати власний сценарій – то не наше.
Наша влада навіть зайвий раз боїться назвати Росію агресором. Не кажучи вже про розірвання дипломатичних стосунків. На фоні неймовірної обмеженості і боягузливості мислення українських можновладців, посол України у Сербії Олександр Александрович у вересні цього року висловив думку, яка за адекватної влади мала б стати основною формулою нашої зовнішньої політики.
«Дезінтеграція Росії повинна стати стратегічною політикою міжнародної спільноти. Це засвідчують понад п’ять років війни Росії проти України і решти демократичного світу. Наші дії повинні стати наступальними і мати за свідому кінцеву мету розпад Російської Федерації. Це – єдине ефективне довгострокове рішення, від якого виграє переважна більшість країн».
Заяву українського посла в Києві не помітили. Дивно навіть, що його ще залишили послом, з огляду на виняткову миролюбність українського МЗС. Про ідеї, висловлені Олександром Александровичем, не прийнято говорити у сучасному толерантному світі, якому значно ближча формула Штанмайєра. Такі думки є крамольними й у середовищі українського політикуму, який не позбавився ілюзій щодо Росії. Але від того їхня цінність не зменшується. Український дипломат просто висловив те, над чим вже давно мали б працювати українські спецслужби, МЗС та політична еліта держави. Звісно, якщо в її плани входить забезпечення суверенітету України і вирішення питання російської загрози.
Дипломат наводить серйозні аргументи, чому дезінтеграція Росії має бути вигідна не тільки Україні, а й усьому світу. Москва систематично порушує міжнародні угоди, здійснює акти агресії, не визнає міжнародного права. Жодна країна не може почуватися в безпеці, адже в будь-який момент може стати об’єктом російської агресії. Напад Російської Федерації на без’ядерну Україну серйозно підірвав режим нерозповсюдження зброї масового знищення, заохочуючи інші країни не позбуватися або набувати зброю масового знищення. Москва створює джерела нестабільності і насильства по всьому світу – від своїх кордонів до Венесуели, Сирії, Балкан та інших регіонів. Збиття малайзійського літака, отруєння Литвиненка і Скрипалів та інші вбивства ГРУ в Європі свідчать про зухвалий державний тероризм РФ. Гібридні методи Москви спрямовані на розвал Європейського Союзу і НАТО, підривають фундаментальні демократичні цінності, поширюють політичну корупцію та підтримують організовану злочинність. Росія втручається у виборчі процеси в різних державах світу, провокує внутрішні конфлікти, поширює дезінформацію.
Спроби умиротворити Росію приречені на провал, бо це суперечить змісту її існування. Незалежно від форми кремлівського режиму, суть політики Москви є незмінна упродовж багатьох століть: експансія, неповага до сусідів, втручання у внутрішні справи інших країн. Збереження Росії в нинішніх кордонах означає збереження агресивної політики Москви і існування постійної загрози для України і всього світу. Вихід один – зменшення території Росії, позбавлення її зброї масового знищення, перетворення в звичайну регіональну країну. Утворення на території РФ низки незалежних держав – природній процес розвалу колоніальних імперій, який Росія ще не пройшла. Дезінтеграція Росії вирішить проблеми її сусідів, допоможе Україні (та іншим державам) мирно повернути окуповані території
На думку Олександра Александровича, засоби розвалу РФ не потребують ведення військових дій: «Достатньо просто ізолювати Росію, запровадивши реальні економічні санкції, зокрема: персональні санкції проти найвищих керівників із замороженням активів і забороною на в’їзд); жорсткі обмеження для енергетичного, банківсько-фінансового і військово-технічного секторів, заборона на продаж високих технологій, обвал цін на нафту».
Український дипломат називає єдину ефективну стратегію щодо Росії: «примус до миру шляхом контрольованого розвалу». Зараз, коли світові лідери не приховують свого бажання відновити стосунки з Москвою, а Україна частково їм у цьому підігрує, реалізувати її неможливо. Але це не означає, що ситуація не зміниться в майбутньому.
Наприкінці 1960-х років на Заході багато хто закликав до порозуміння з СРСР, до припинення протистояння і співпраці. 1970-ті роки увійшли в історію як період розрядки. Були зустрічі лідерів СРСР та США, були візити, договори про скорочення озброєнь. Співробітництво охопило різні сфери – від економіки до спільних космічних польотів. Канцлер ФРН Віллі Бранд визнав входження Східної Пруссії до складу СРСР. У 1975 році Москва святкувала ще одну формальну перемогу, коли у Гельсінкі визнали законність кордонів, які склалися у Європі після Другої світової війни. У 1970-ті роки до СРСР текли нафтодолари від продажу енергоносіїв Заходу. Це дозволяло підтримувати на плаву хвору неефективну радянську економіку. Відносна економічні стабільність брежнєвських часів базувалася на тому, що з Москвою вирішили співпрацювати, закриваючи очі на її злочинну політику. Якби не це, можливо б СРСР розпався ще раніше.
Але десятиліття розрядки не змінило експансіоністську суть Москви. Розрядка завершилася вторгненням СРСР у Афганістан. Потім на політичну арену вийшов Рональд Рейган і епоха загравання з московсько-комуністичною імперією минула. У 80-ті роки жорстка політика Заходу підштовхнула СРСР до прірви. Навіть те, що офіційно лідери західних країн не підтримували дезінтеграції СРСР на початку 90-х, ніщо вже не могло врятувати режим. СРСР впав. Світ на певний час забув про російську загрозу. Щоб згадати про неї знову уже в 21-му столітті.
Дезінтеграція Росії з політичної точки зору могла б раз і назавжди вирішити російське питання і усунути загрозу для української державності. Тим більше, є історичний прецедент. Така стратегія вже спрацювала раніше у протистоянні з СРСР. Не умиротворення і порозуміння, не спеціальні формули, а доведення радянської імперії до розвалу забезпечило перемогу Заходу над імперією зла у 1991 році. Російська Федерація має всі шанси піти шляхом СРСР і канути в небуття. Якщо до цього буде політична воля і бажання України та провідних геополітичних гравців.
Петро Герасименко
