Про нього писали в газетах як про відважного командира вертолітної ескадрильї, котрий підготував 20 бойових льотчиків. Полковник Сергій Хомік є повним кавалером ордена «За мужність», нагороджений відзнаками Міністерства оборони України, Головнокомандувача ЗСУ, командувача повітряних сил і відзнаками від ООН. 11 листопада виповниться рік, як він загинув на Донеччині, а я хочу розповісти про жінку, яка дала йому життя і виховала з чоловіком Ярославом такого Героя.
Про це пише Слово правди.
Наталю я знаю давно. Ще з тієї пори, коли ми познайомилися, виконуючи свої трудові обов’язки. А тут знову доля звела нас у такій важкий і неспокійний час. Спочатку у цій бійні загинув мій син Сергій, а через два місяці – син Наталії, і також Сергій.
Після смерті сина мені здавалося, що світ вже перестав існувати. Ми ходимо з Наталею в один храм, а спільне горе ще більше зблизило нас. Коли під час літургії я не могла втриматися від сліз, мене вмовляли, щоб не побивалася так, то я тоді думала: «Хіба ж вони можуть відчувати мій біль, він же тільки мій, материнський. А коли Наталія обіймала мене так легенько, не кажучи жодного слова, я чомусь відразу заспокоювалася, і сльози вже не були такими пекучими, бо ми їх ділили навпіл. Напевно, оця позитивна енергія, котра йде від її гарних добрих очей, має ту силу, часточки якої вона передала своєму сину, бо кажуть, що героями не народжуються – ними стають.
Мрія, що здійснилася
А мене вражала ота її спокійно-лагідна розповідь про дитинство і юність Сергія, про його мрію – обов’язково літати на гвинтокрилих, бо колись неподалік їхнього села знаходився вертолітний полк і він бачив, як ці сталеві птахи піднімалися у височінь.
«Оця його мрія збулася, але, намагаючись врятувати товаришів, до кінця вів палаючий гелікоптер, і на цей раз йому не судилося вижити. Але вони нам лишили своїх діток, і ми, Люба, повинні нашим невісткам допомагати їх виховувати, це наш прямий обов’язок», – каже Наталя.
Життя, спогади та пам’ять
І ця така беззаперечна впевненість дійсно переконує мене, що життя продовжується, бо є для кого жити. Але скажіть: хіба для матерів, діти, котрі загинули, є мертвими? Ні, вони є десь там, далеко-далеко, але є. Вони просто з нами не живуть. Вони дивляться на нас із світлин, живуть у спогадах…
Мамо, бабусю, пані Наталю, низький уклін Вам за сина-захисника. Він – патріот, він – воїн, котрий віддав своє життя, щоб ми жили у вільній Україні, а сам полинув у цю Вічність, яка має таку гарну назву – Царство Небесне.
Любов АНДРІЄВСЬКА
