Поки в нас над головами триває арт-дуель з застосуванням гармат, танків та градів (і ми як легка піхота можемо лиш глибше вгризатися в землю), є нагода трохи викласти тут свої думки.
Перше. Велика війна між Росією та Україною була неминучою. Вона триває з 24 серпня 1991 року безперестанку. Просто війни сучасного типу ведуться інакше.
Вороже військо приходить зачищати вже захоплений світоглядно-інформаційний, економічний, енергетичний простір.
Путін вклав мільярди доларів у цю фазу війни, але псіханув спочатку в лютому 2014, отримавши по зубах від Майдану і вдруге коли Україна відмовилася від пастки Мінських угод у лютому 2022 року, перейшовши до прямої воєнної агресії.
Проте в будь-якому випадку ця війна була очевидною, прогнозованою і неминучою.
Друге. Росія не здатна перемогти Україну у прямому військовому протистоянні. Практично усі військові перемоги Росії вона здобувала чужими руками, переважно руками українців.
Тим поче за останні понад 350 років Україна ніколи не мала таких можливостей, території, війська, зарядженої нації, зовнішньої підтримки.
Бандерівці зустріли ворога з перших днів на всіх напрямках вторгнення, а хто до 24 лютого бандерівцем не був, став ним за цей місяць.
Тому суха статистика наших протистоянь від Орші до Конотопа, і визвольного походу Болбочана свідчить, що поки не буде зради з тилу, українці вправно триматимуть фронт і битимуть ворога.
Більше того, українці єдина нація, а Україна єдина країна, яка готова до прямого протистояння з Росією. Не боїться його. Психологічно заряджена на боротьбу і перемогу.
Третє. Не треба думати, що «тисячолітню війну» можна закінчити за тижні чи навіть місяці. Ця війна надовго, принаймні доти, доки існуватиме Росія як імперія.
Може бути перемир’я, передишка але не кінець війни. Війна не закінчиться виходом на старі державні кордони. Ворога треба буде добивати.
Лише тоді, коли полум’я національно-визвольних повстань охопить окуповані Росією народи, а Україна візьме на себе роль модератора геополітичних процесів на території колишньої імперії, гарантовано тривалий мир і спокій.
Четверте. Ця війна тотальна. Без правил збоку окупанта. Екзистенційна. На кону або існування української нації і держави, або або подальша агресія Росії щодо Європи. Тому налаштовуймося в гру надовгу. Це затяжний довгий але переможний марафон.
Четверте. Лише воєнні поразки шлях до зміни політики Росії. Кінцевою метою якої є розпад і знищення імперії. Не менше.
П’яте. Ця війна Світоглядова. Мало перемогти Росію зовні, важливо знищити її всередині себе.
Уся столітня окупаційна спадщина, жорстко насаджуваний «язик», культура, ментальні цінності, церква окупанта, олігархат як результат колоніалізму і стан пост колоніалізму, мусять бути нещадно викоріненні. Це екзистенційна війна російського імперіалізму проти української нації.
Спроби побудувати другу демократичну Росію, розмови про права усіх окрім української нації, - є свідомою диверсією.
Шосте. Гаряча фаза і перехід війни в тотальну дав шанс українській нації видертись з прокрустового ложа постколоніалізму, покозачитись і стати собою. Повернення до минулого не можливе в принципі. Будьте чесні перед собою. Мости назад зірвані.
Сьоме. Україна не потрібна ні світу, ні собі просто як країна. Україна може бути тільки Великою. Геополітичним гравцем, упорядковувачем простору між Карпатами та Уралом, між Балтикою та Причорномор‘ям.
Восьме. Велика країна має нести світу великі універсальні цінності. Після століть неволі, ми не маємо когось мавпувати, доганяти, проситися під протекторат.
Дев’яте. Це війна за кожного. І кожного. Внутрішня революція, Реконкіста не менш важливі за зовнішні здобутки.
Спершу тре перемогти себе. І велика Перемога обов’язково буде!
Юрій СИРОТЮК, директор Української студії стратегічних досліджень, народний депутат України 7 скликання від ВО "Свобода", автор терміну "Революція Гідності".
