Закономірно після виборів постало одне велике питання: чому кандидат від об’єднаних націоналістів набрав 1,6 відсотка голосів, попри те, що в суспільстві після Майдану відчувався рух вправо?
Це комплексне питання, і воно потребує складної відповіді, оскільки йдеться про багатопланові тенденції і трансформації українського соціуму, - пише Вголос.
Перша частина відповіді – про стан суспільства. Переважно наші загальні уявлення й оцінки суспільства є неточними, коли ми порівнюємо його типологію з іншими націями Європи (крім білорусів), і тоді ми дивуємося, чому ті поводяться цілком відмінно від нас, по-державницьки і спираючись на національні інтереси, а ми – ні.
В Україні більша половина соціуму – це цілком недоформована в національному плані маса. Це саме ті, що з чистою совістю голосували за секретаря компартії на президента, за червоного директора заводу, за кримінальника і крадія шапок – їм байдуже! Ця маса абсолютно вихолощена духовно і національно (т. зв. «совєтська людина»). Це результат комуністичних експериментів, результат заселення України російськими нігілістичними переселенцями, які сприймали все українське як «чуже» і «непотрібне» їм, це результат виведення особливої породи малоросів як цілком позбавлених етнічних сентиментів і принципів пристосуванців і прагматиків-циніків.
Таке гібридоподібне соціальне місиво комуністам удалося створити у великих масштабах саме в Україні (великі денаціоналізовані маси були ще в Білорусі, де вони, зрештою, перемогли від 1994 р., в Казахстані, Киргизстані, Азербайджані, де вони стали основами для збереження номенклатурних режимів, які постійно загравали і заграють з їхніми проросійськими симпатіями; у Латвії та Естонії такі інтернаціональні агресивні маси також творили суспільну величину, але все ж програли національно витриманим, дисциплінованим і методичним національним силам корінних народів).
Посткомуністична маса сприймає націоналізм у чисто совєтському дусі – як «фашизм», як щось цілком несумісне з їхніми уявленнями
Тож українські націоналісти приречені наштовхнутися на цю багатомільйонну стіну абсолютного несприйняття і ворожості, і тому не можуть сподіватися на широкі перемоги парламентські чи президентські. Ця посткомуністична маса сприймає націоналізм у чисто совєтському дусі – як «фашизм», як щось цілком несумісне з їхніми уявленнями.
Пригадую дуже проникливі слова комуністичного письменника Юрія Збанацького десь із 1991-го року: «Десятиліття тримали людей, як рабів, а тепер хочуть дати їм демократію – це ж безглуздя!». У цих словах людини, яка все життя вимушено прославляла совєтський лад, але з трагізмом усвідомлювала, що робилося з нацією насправді, я у свій час побачив пророцтво: українці здебільшого були морально, ціннісно, світоглядно не готовими до правової демократії; вони сприйняли її лише як простір і дозвіл на свинство. Такі приклади вже були в історії людства: найяскравіші – це демократія на Гаїті і в африканській Ліберії, де раби, які отримали свободу, перетворили ці держави на заповідники беззаконня, бідності, злочинності і корупції. Подібні тенденції ми зараз спостерігаємо в Україні. Тому не варто чекати, що ця країна у ближчий час проголосує за щось ідеалістичне, героїчне, тверезе, чим є націоналізм насправді.
До того ж вельми шкідливу роль зіграли за роки незалежності наші письменники та науковці ліберально-постмодерністського ґатунку (Андрухович, Неборак, Іздрик, Ірванець, Винничук, Жадан, Бондар, Касьянов, Грицак, Портнов, Гундорова та десятки інших), які постійно ширили світоглядний релятивізм, космополітизм, «пофігізм» своїм цинічним стилем і безвідповідальними заявами, які постійно хіхікали з усього високого, традиційного, героїчного. Вони були кумирами молоді і відволікали велику частину її від національного зростання. Це їхні «зерна» зараз зросли в електораті Вови Зеленського серед молоді насамперед Правобережної і Західної України.
Другий аспект відповіді: тактичні упущення. Важливо зрозуміти, що Україна ось уже 19 років політично перебуває в ситуації трагічної втрати національно-демократичного електорату, його повної дезорієнтованості й розпорошеності (а він є багатомільйонним!). Усе пішло від періоду акції «Україна без Кучми!» 2001 р., коли В. Ющенко і Ю. Тимошенко цілком хитро «підімнули» під себе людей із національно-демократичною свідомістю (спадкоємців Руху, УРП, НДП тощо), які перебували в стані депресії й розгубленості після смерті В. Чорновола. Це була найбільша електоральна крадіжка ХХ ст., коли космополітично налаштовані щодо українства політики оволоділи велетенською українською суспільною масою лише для того, щоб цинічно маніпулювати нею.
Громадянською активністю справжніх патріотів майже два десятиліття користуються олігархи, які вдало підсувають їм чергового «лідера симпатій»
Відтоді мільйони людей, переважно із Правобережної України, Волині і Полісся, Галичини й Буковини, Поділля і Подніпров’я, хаотично шукають собі «лідера», і тому кидаються то до А. Яценюка (який так цинічно обманув їх, привівши після Майдану до парламенту десятки просто неукраїнців і корупціонерів), то до А. Гриценка, який є насправді лише «гарною говірливою картинкою», серед соратників якого українським духом і не пахне, то до П. Порошенка, який є тільки трохи видозміненим «Ющенком №2» (усе патріотичне тут – лише бутафорія). Інакше кажучи, громадянською активністю справжніх патріотів майже два десятиліття користуються олігархи, які вдало підсувають їм чергового «лідера симпатій». Цю систематичну поразку українства, яка повторюється від виборів до виборів, треба якось зупиняти, бо від фактора консолідації національно-демократичного електорату залежить майбутнє країни.
Головним завданням для націоналістів було розв’язання проблеми порозуміння з цим дезорієнтованим національно-демократичним електоратом і створення спільної програми дій на президентських виборах, пошук якоїсь компромісної кандидатури, очевидно, людини з іміджем «твердого державника» і «досвідченого військового». Бажано, щоб ця людина була з-поза політичної системи, оскільки на це є зараз колосальний запит у суспільстві. Зрозуміло, що створити об’єднання з націонал-демократами було важко ще й через роль т. зв. «догматичних лібералів», тобто тих інтелектуальних лідерів цього табору, які постійно демонізують націоналізм у суспільній думці (передусім це такі дисидентські «ватажки», як І. Дзюба, М. Маринович, С. Глузман тощо).
Тому потрібно надалі пропагандивно «відтіснити» їх до табору відвертих лібералів у політиці, до партій на зразок «Самопомочі», щоб суспільство чітко бачило ідеологічну спорідненість цих людей і сприймало їх в цій ніші. Це важливо, оскільки реально в Україні сталася зухвала підміна понять і принципів національно-визвольного руху: коли українці в кінці 1980-х рр. консолідувалися для боротьби із совєтською системою, то вони мріяли про національно-демократичну програму дій і концепцію вартощів; натомість активній групі дисидентів-інтелектуалів удалося підсунути їм набір ліберальних космополітичних ідей (як це сталося – тема окремої розмови), через що український національний рух набув невиразно-літеплих характеристик лібералізму як блідої кальки західних ліберальних теорій та рухів. Але це лише ще один аргумент за те, що потрібно працювати на стратегічне об’єднання націоналістичного і націонал-демократичного таборів, бо тільки в такому широкому форматі об’єднання можливий реальний вплив на президентських виборах. У форматі вузького націоналістичного об’єднання суспільство все одно сприймало націоналістичного висуванця як «вузькопартійного», і тому відмовилося за нього масово голосувати.
Тож ці президентські вибори націоналістам треба було використати для можливої ідейної просвіти й консолідації націонал-демократичного електорату, який своєю чисельністю може змінювати ситуацію в Україні, тому що послідовно правий, націоналістичний електорат є ще занадто нечисельним. Зрозуміло, важко знайти фігуру політика, який би міг сподобатися і націонал-демократам, і націоналістам. Однак без цього позитивне зрушення в українській політиці не відбудеться: мільйони патріотів і далі будуть хаотично кидатися до «солодкослівних» і щедрих на обіцянки «професіоналів», які регулярно будуть їх відводити від реальної національної ідеї та боротьби за неї. Це ми вже скоро побачимо на парламентських виборах.
І третій аспект відповіді – стратегічний. Для успіху на майбутніх парламентських виборах націоналістам треба подумати над тим, як розширити свою ідейно-ціннісну парадигму. Як ми бачимо з недавньої історії, сучасні українці не спроможні йти за якоюсь войовничою, наступальною ідеологією (на це є кілька об’єктивних причин, головна з яких – глибокий ментальний пацифізм українства). У суспільній свідомості домінує міф, що «націоналізм розколе націю», що «його категоричні ідеологеми не сприйме зрусифікована більшість суспільства» тощо. При цьому не береться до уваги, що якраз непослідовність і млявість ліберально-національного табору постійно провокувала і провокує агресивність із боку проросійських сил і їхній контрнаступ (пригадаймо, з якою зневагою трактували все національне малороси і росіяни в епоху пізнього В. Ющенка!), що націоналізм цілком здатен на адаптаційні форми роботи з проросійською частиною соціуму.
Зараз націоналістам потрібно займати ніші християнської демократії і консерватизму, які є хоч і розмитими в Україні, але зберігають потенціал до зміцнення. Це допоможе змінити їхній імідж в очах нерішучого й дезорієнтованого соціуму, який підсвідомо боїться якоїсь визначеності й рішучості. Зрозуміло, що тут також є проблема, бо в сучасній Україні немає принципових християнських демократів і консерваторів – усе навмисне спрофановано у 1990-і рр. політиканами на кшталт Віталія Журавського, які бігали по телеефірах із Біблією, а потім виявили, «несподівано навіть для себе», що вони «насправді – передусім послідовні регіонали» і просто люблять добре пожити. Тому потрібні зусилля на підтримку тих нечисельних правих середовищ, які спроможні формувати якісні ідейні тенденції християнської демократії та консерватизму. Лише в такому розширеному форматі націоналісти можуть розраховувати на успіх.
Але для цього передусім потрібні ідеологічні маніфестації та пропагандивна робота: спеціальні наукові конференції, видання, презентації тощо. Наприклад, нещодавно у Львові у видавництві «Піраміда» вийшла книга творів класика української християнської й консервативної думки Костянтина Чеховича «Християнський націоналізм», але її упорядники і коментатори – 100-відсоткові ліберали, які, зрозуміло, перекручують ідеї цієї постаті на свій лад. Таке і подібні видання мали б готувати саме націоналісти – з відповідними гучними презентаціями, агітаційними публікаціями, поїздками Україною, щоб адекватно пояснювати людям сутності ідей консерватизму та християнської демократії, тлумачити їхні традиції. А так, по суті, ліберали просто крадуть ці ідеї і фальшують їх. Довкола кожного такого видання можна створювати «вир» емоцій і середовищ і так поступово будувати простір широкого правого руху.
Останні вибори показали, що головні й вирішальні «битви» відбуваються у сфері ЗМІ
Останні вибори показали, що головні й вирішальні «битви» відбуваються у сфері ЗМІ. Тому якщо націоналісти поки що не в змозі заволодіти телеканалами, то вони повинні бути активними в просторі Інтернету: ютуб-канали, різнопланові сайти, твіттер-простір тощо. Скажімо, зараз очевидною є прогалина з інтелектуальним, культурологічним потужним сайтом правого спрямування.
Потрібною є генерація ідей, оволодіння умами інтелігенції, бо ж не можна все зводити до агітації «на селі». Адже зараз ми – передусім інтелігентська нація за кількістю людей із вищою освітою; саме ця суспільна сфера є найактивнішою політично і впливовою, оскільки прості люди, наслухавшись агітації, діють за стадним принципом: зіщулюються і наслухують, куди подує вітер. Натомість інтелігентна людина аналізує, оцінює, дискутує і цим відкривається до нових ідей. Тобто, переконавши одного інтелігента, певний рух здобуває собі додаткового агітатора-волонтера.
Важливо, щоб націоналісти, передусім «Свобода» як їхній авангард, змогли висунути низку нових ініціатив нестандартного плану, оскільки традиційні апеляції до одного типу символів (УПА – духовність – етнічність) уже так не спрацюють, як у 2012 р.
Наприклад, вартісною могла б стати спеціальна система контролю за своїми висуванцями у владі, яку б партія презентувала під час наступних виборів. Водночас мали б з’явитися нові обличчя в чільних рядах: наприклад, такі постаті, як успішний міський голова Хмельницького (це ж бо Центральна Україна!) п. Симчишин тощо, люди, які показали свою дієвість і принциповість. Головне – не виглядати одноманітними!
Ще одна актуальна проблема – вироблення правильної тактики в окремих регіонах країни. Більшість українських партій не враховує того фактору, що в нас є десяток дуже специфічних за своєю ментальністю, культурою, моральними вартощами, світоглядом історичних регіонів, які контрастно відрізняються один від одного. Те, що можна говорити в одному краю, не можна відкрито говорити в іншому. Так склалося, і нема на то ради. Всюди однаково сприймають лише популізм. А така ідеологічна партія, як «Свобода», скажімо, мусить враховувати ці відмінності. Наприклад, у такому складному регіоні, як Закарпаття, тема визвольного руху УПА стоїть на абсолютному маргінесі, ідея колишньої героїки нічого не промовляє у свідомості більшості його мешканців; натомість у краю зберігся пієтет до християнських політичних традицій, до яких і треба апелювати передусім у своїй пропаганді. Тобто «Свобода» має тут постати продовжувачем справи Августина Волошина і його Українського національного об’єднання, яке мало виразну християнсько-демократичну платформу.
У таких наскрізь денаціоналізованих і зрусифікованих регіонах, як Приазов’я і Буджак (Бесарабія – територія Одещини між Дністром і Дунаєм), де націоналізм викликає масову ідіосинкразію, «Свобода» має постати з програмою комплексного піднесення макрорегіону Чорномор’я як геостратегічної основи України, щоб включитися в специфічний місцевий патріотизм. Навіть патріотичні регіони, такі, як Волинь і Поділля, потребують своєї специфіки підходу.
Тут не йдеться про зміну ідеології, йдеться про видозміни зовнішньої пропаганди. Про це докладно писав ще С. Бандера, коли осмислював причини ідейно-ціннісних та організаційних деформацій в ОУН після 1943 р., внаслідок зустрічі націоналістів із скомунізованими наддніпрянцями. Він наголошував, що треба було міняти зовнішню пропаганду, а не основоположні принципи організаційної програми, як це зробила група світоглядних опортуністів під час ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН в серпні 1943 р. (Д. Ребет, М. Степаняк, В. Кук, Я. Бусел, О. Логуш, М. Прокоп). Саме їхня лінія згодом привела ОУН до чергового розколу в 1954 р., коли постала група «двійкарів» на чолі з Л. Ребетом і З. Матлою, яка згодом створила середовище т. зв. «ліберального націоналізму». Це була закономірна еволюція тих, хто змінював ідеї, а не тактичні маневри політичної боротьби.
