Із нашим побратимом, свободівцем з Волині, бійцем 53 батальйону 100 Окремої механізованої бригади ТРО Сергієм Панасом крайній раз ми спілкувалися навесні минулого року – разом з іншими захисниками Сергій тоді утримував трасу, що вела до Бахмута.
Інтерв'ю опублікували на фейсбук-сторінці Тижневик ВО "Свобода".
Нагадаємо, до великої війни Сергій жив у Луцьку, як він сам каже, - «щасливим насиченим життям». Мав свій бізнес – займався пошиттям домашнього одягу – це бренд Silence. Майже 30 років займався народними танцями, грав у сучасному театрі «Гармидер», відомому в усій Україні своїми сміливими експериментами.
Нам пощастило знову зв’язатися з побратимом, який, нагадаємо, в «Свободу» вступив ще тоді, коли вона мала назву СНПУ. Розпитуємо, де зараз націоналіст, де від минулої весни пролягли його воєнні стежки…
- Сергію, розкажіть, яким був для Вас час від нашої крайньої розмови? Який воєнний період був найважчим?
- Найважчим для мене був період під Бахмутом – це був наш найперший бойовий досвід, коли ми з Волині потрапили в зону бойових дій, у саме пекло. Це було те випробування, яке дало можливість зрозуміти самого себе – хто я, на що я здатний. За чотири місяці під Бахмутом, поки не вивели нашу роту, - ми побачили все, з чого складається війна: брали участь в оборонних боях і в штурмах, Для бригади, яка вважається ТРОшною, це був складний час. І для мене він закінчився, на жаль, не дуже добре – травмою ноги. Відірвалася хрестовидна зв'язка, тож певний час мусив перебувати на лікуванні.
На той час здавалося, що страшніше за Бахмут вже нічого не може бути. На нашому відтинку відбувалися ті самі сумновідомі м'ясні штурми, про які неможливо зрозуміти – для чого ворог це робить. Бо моск@лі з небаченим напором закидали нас небаченою кількістю трупів. Плюс під кінець перебування під Бахмутом у нас постійно змінювалися місця дислокації. Це були відступальні дії, які є дуже важкими, бо ти не знаєш, де буде позиція, де можна закріпитися, а окопи доводиться облаштовувати дуже швидко і переважно під ворожим вогнем. До того ж тоді ворог саме почав застосовувати fpv-дрони, хоч їх ще не було так багато, як зараз.
Потім наша бригада пішла на відновлення – перебували на Харківському напрямку. Після Бахмуту хлопці жартували, що ми тепер «на курорті» - направду було набагато легше.
Потім – ще один важкий Лиманський напрямок, на який нас перекинули. Там також були постійні ворожі штурми, викошений снарядами ліс – подекуди самі стовбури стирчали. Тішило хіба те, що це соснові ліси, піщані грунти, до яких ми звикли, бо ми все ж таки Волинська бригада. На Лиманському наша бригада стояла рік, і ми не здали жодної позиції.
Але травма давалася взнаки - нога повноцінно не працювала, погано згиналася, тож мене перевели в штаб в групу персоналу. Тепер я так би мовити «тиловий щур», хоча ми і в зоні бойових дій. Робота в штабі – це, звісно, теж важко, але це не порівняти з тим, коли перебуваєш «на нулі».
…На Лиманському, до речі, був ще один позитивний момент. Коли підрозділ довго перебуває на одному місці, - це краще, ніж коли постійно перекидають з місця на місце: люди орієнтуються на місцевості, знають, де можна вільно пройти, а де особливо небезпечна зона. Знання місцевості підвищує виживання підрозділу.
Коли вже згодом нашу бригаду перекинули з Лиманського напрямку на Авдіївський, тут я особисто участі не брав, але хлопці з мого підрозділу розповідали, що Бахмут порівняно з цим напрямком був «прогулянкою». На Авдіївському кількість fpv-дронів зашкалювала, сама місцевість була невідома, і треба було дуже швидко орієнтуватися, як діяти. Були бої в селах, бої в містах.
- Де Ви зараз?
- На Торецькому напрямку – він теж один з найважчих. Окрім тактики м'ясних штурмів, ворог зараз використовує тактику малих груп, якими нас намагаються закидати. Провокують нашу оборону, переважно щоби просто перевірити, де наші позиції, і потім накривати нас КАБами, мінометкою і всім, чим можна.
Але ще зараз дуже важко й тому, що ворог, на мою думку, знайшов у нашій загальній боротьбі слабинку – це інформаційні фронт, на якому ми таки програємо. За той час, що я був у відпустці, я побачив, що люди в тилу не завжди не фільтрують інформацію, яка надходить. Тобто, є, звісно, пасіонарна частина суспільства, яка завжди тверезо мислить. Але є немало й тих, які ведуться на антивоєнну кампанію, розмови про якісь перемир'я, і про те, що нібито через перемовини можна заморозити ситуацію і все буде добре. Але ми прекрасно розуміємо, що пауза у війні – це буде для ворога однозначний плюс. Він використає перерву для того, щоб просто зібрати більше сил.
Звичайно, на війні є смерть, і це важко. Але ж не всі у війську штурмують посадки. Війна – це також логістика, інші необхідні речі, на які потрібна велика кількість людей. Тим часом постійно ширять залякування, що от одразу візьмуть і кинуть десь на нуль… І багато хто на це ведеться – це сумно.
- Травма ноги дозволить Вам далі займатися танцями?
- Для мене це, звісно, болюча тема. Після війни я планував далі займатися танцями, а друзі казали: «Чекаємо, що ти затанцюєш гопак на руїнах Кремля». Тож намагаюся тренувати і розминати ногу, щоб моя мрія здійснилася. Коли я ще був у лікарні, приїхав мій взводний - мовчазний врівноважений чоловік, з якого не витягнеш зайвого слова. Він провідав мене, а коли вже ішов - раптом розвернувся і сказав: «Я не вмію танцювати польку і мене ніхто не міг цього навчити. Треба, щоб ти одужав і після війни мене навчив». Тому в мене тепер є ще одна війна, у якій я мушу перемогти.
…Чесно кажучи, я не думав, що матиму саме таку травму. Багато речей є не такими, як ми сподівалися… У 2022 році всі ми думали, що війна триватиме рік. Ми навіть давали собі установку, що треба протриматися рік. Потім, під Бахмутом, ми казали собі, що треба вижити чотири місяці, а далі буде контрнаступ. Але війна триває і треба триматися ще і ще…
- Як зараз Ваш бренд одягу? Живе?
- На жаль, зараз складно цим займатися, хоча минулого року я ще намагався підтримувати бізнес. Не скажу, що він не працює, тому що в мене є компаньйон, який робить все можливе, щоб він працював. Але багато процесів зав'язані на мені - підбір тканин, дизайн, маркетинг, продажі. Тому зараз складно. Хоча для мене це певна віддушина та можливість усвідомлювати, що і після війни у мене щось буде. Потроху щось виготовляємо, і люди, знаючи, що я у війську, намагаються підтримати тим, що замовляють у нас продукцію. І це мене неймовірно тішить.
До речі було смішно, коли на початку війни хлопці заглядали в мій телефон і бачили, як я переглядаю на дівчатах нові моделі. Казали, що от всі переживають за себе, сумують, а я мовляв "дівок розглядаю". Хоча всі знали, чим я займаюся - то був такий наш армійський жарт.
- Як Ваша відпустка, яка добігає кінця?
- Відпустка - це дуже добре. Перших два дні, звісно, трохи незвично дивитися на мирне життя. Намагався зарядитися позитивом, тому мандрував з коханою. Ми їздили на Олицький, Підгорецький, Олеський замки. Їздили подивитися на оновлену садибу Косачів. Звичайно, я також сходив в театр, адже крім того, що я танцював, я ще й грав у театрі. На щастя, вдалося потрапити на виставу.
…Відпустка добра й тим, що людина може подивитися на все ніби зі сторони. Часто військові потрапляють в певне тунельне мислення, коли ти сидиш в окопі і бачиш війну тільки з окопу. Але війна - це не тільки окопи. Це і розвідка, і політика, і ще дуже багато речей. Що б ми не говорили, але дуже багато вирішує саме політика. За роки нашої Незалежності росія дуже багато вклала в те, щоб розвалити нашу армію, нашу військову промисловість. Ми, українці, і так показуємо світові фантастичні речі, коли тримаємося і стримуємо ворога. І зараз маємо стати в цьому світі більш впевненим гравцем. Бо за три роки ми довели усім, що ми дуже потужна військова країна…
На фото 3 – колаж з виробів бренду Silence. В якості моделі Дарина Панас, дочка захисника
