Про те, чому Володимир-Волинський історичний музей ремонтують так довго, чому люди – найбільша цінність, і чи будуть досліджені підземелля Володимира-Волинського? – в інтерв’ю власкора «ВолиньUA» з начальником відділу культури і туризму виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради Романом Віслобоковим.
– Романе Юрійовичу, можна сказати, що Ви – людина, яка двічі увійшла у ту ж саму річку, коли вдруге очолили відділ культури і туризму Володимир-Волинської міської ради. Як сталося, що Ви повернулися на цю посаду?
– Мені довелося це зробити. Я з культурою – усе життя. І навіть, коли не працював у культурі, то був із нею тісно пов'язаний, адже брав участь у концертах. Ця галузь мені дуже близька, я знаю її зсередини. Є такий життєвий принцип: треба бути там, де тебе хочуть бачити і де ти себе комфортно почуваєш. Поки зірки складаються так.
– Яким досягненням за час роботи пишаєтеся найбільше?
– Пишаюся людьми, з якими працюю. Вони фанатично люблять свою роботу. Чому? Бо наші зарплати далеко не високі. Навіть, якщо ти здобув освіту і не маєш хисту, так його не здобудеш: ми копати уміємо, але не кожен копач заграє на інструменті. Художники, музиканти, театрали – це люди талановиті, творчі, непересічні. Звичайно, з ними буває важко, але треба знаходити спільні знаменники, спробувати їх зрозуміти і тоді вони відплачують добрими здобутками.
У культурі є боротьба персоналій, адже кожен у своїй стихії щось може робити краще. Хоча правильніше буде сказати так: інакше співає, інакше малює, бо немає усталених рамок у мистецтві. Його можна сприймати, любити чи не любити. Та я всіх закликаю до одного: не бути байдужими!
– Не бути байдужим навіть до такого сучасного мистецтва, як мертва корова, а над нею м’ясні мухи?
– До такого можна по різному ставитися, але заперечувати як явище не можна. Є ж іще артхаусна музика, коли дві цеглини по блясі і волання якогось хлопця – це музика. Можливо, він себе так реалізовує – і ми мусимо бути толерантні в тому. Наше завдання, як працівників культури, – зберігати те, що є, і передавати далі. Українська нація сильна своїм етносом, піснями, віршами та людьми. Це треба передавати наступним поколінням. Все, що нове, має право на життя, а чи воно приживеться – час покаже.
– Що вдалося зробити за час Вашого повернення, адже Вам довелося відразу ж пірнути з головою у роботу, бо влітку місто відзначало 1030 років?
– Моє бачення таке: ми маємо створювати майданчики для того, щоб люди мали можливість себе реалізувати. Ми запрошуємо художників, які хочуть виставити свої роботи. Хтось із них відомий, інші намагаються про себе заявити. Виставок у нас дійсно відбувається багато… Хочемо започаткувати у культурно-мистецькому центрі проект – за методом «відкритого мікрофона», щоб виконавці, митці слова мали де про себе заявити суспільству. Думаю, знайдеться багато однодумців, які б хотіли і могли себе реалізовувати. Ми вже придбали необхідне обладнання, маємо ударну установку для того, щоб молодий гурт мав де займатися.
– Це ви так продовжуєте тезу Заслуженого діяча мистецтв України, нашого земляка Сергія Шишкіна про те, що маленькі міста мають право на свою музику?
– Абсолютно так! Ніхто нічого нового тут уже не вигадає. У нас були гурти, але в якийсь момент вони розчинилися. Я закликаю молодих людей, які хочуть себе реалізовувати, бачать себе у мистецтві, приходити до нас. Ми спробуємо вас побачити і почути. Мистецтво – багатогранне, а культура – це не тільки пісні і танці, це і мовленнєва культура, культура поведінки, спілкування і навіть побуту.
– В нас у місті постійно відбуваються культурні заходи, багато виставок, працює театр, але є момент малої відвідуваності…
– В дечому ми відстаємо і від Європи, і від великих українських міст. Ми намагаємося дати достойний продукт, звичайно, якість його – різна. Якщо вести мову про театр, то якщо він не показуватиме вистав, то перестане існувати. Якщо виконавець перестане співати, то про нього швидко забудуть. У нас добре швидко забувають, а помилку чи необережність - тріпають на вітру на усі усюди. Звичайно, що я не перестану робити свою роботу. Мій принцип – роби, що повинен, і нехай буде, що буде. Дуже радий, коли нам підказують, коли кажуть, що хочуть побачити, почути. Я абсолютно адекватно сприймаю конструктивну критику.
– До речі, нещодавно було багато критики навколо реставрації історичного музею, мовляв, підрядник робив сходи всупереч проектній документації. Чи вдалося залагодити ці проблемні моменти?
– У нас інколи люблять зробити сенсацію з нічого. Справа в тім, що у випадку з музеєм бачення одного проектанта не у всьому збігається з баченням замовника та підрядника. Чому зробили саме так? Показати, що має бути вентиляція фасаду, бо він замокав і обсипався. По факту у нас є вже зроблені сходи, які облицьовані гранітом, буде змонтований металевий пандус. Зроблено значне, на 30 сантиметрів, пониження – і зараз іде природній процес осушення стін. Далі фахівці готуватимуть проект реконструкції фасаду. Є багато питань щодо укріплення однієї стіни, бо вона – тріснула. І хочеться не просто заштукатурити чи одягти металевий каркас, а застосувати непрості технології укріплення.
Вікна у музеї – гнилі, і їх реставрувати немає сенсу. Наше завдання – поставити дерев’яні вікна зі склопакетом. Подумаємо над можливістю зберегти одне вікно, як це роблять за кордоном аби люди бачили автентику. У музеї будуть також замінені двері, у майбутньому - дах, бо і нібито будівля металочерепицею накрита, а працівники у дощ з відрами бігають. Я прихильник того, щоб музей зробили «на відмінно».
У планах також – ремонт дитячої художньої школи, де буде замінено дах. Ми свідомі того, що несемо відповідальність, і ніхто не має на меті зробити гірше. Таке не пропустить ні громадськість, ні технічний нагляд, ні авторський нагляд. Все ж – це моє місто, я тут живу і хочу про нього дбати.
– У цьому контексті пригадалися слова художника Івана Марчука, який повернувся в Україну і жалкує про це. Він каже, що Україні таланти не потрібні, а «українці за кордоном роблять славу для будь-якої нації». Ви згідні з його думкою, адже з нашого міста виїхало багато молоді?
– Загалом погоджуюся з його думкою, але трішки доповню. Таланти – потрібні, але не усі це розуміють. Нам потрібно цей час пережити і, сподіваюся, – кризи пройдуть. Потрібно жити для майбутнього. Таланти – чи це мистецькі, чи виробничі – не отримують адекватної оплати праці. Та якщо ми поїдемо з країни, то хто ж залишиться? Треба краще робити тут і зараз. А це уже від кожного залежить.
Я вважаю, прийде час змін – і українець у себе повірить. Але чомусь українець, який їде за кордон, виконує закони там, уже в Устилузі аж бігом пристібається паском безпеки, а коли заїжджає в Україну, то нехтує правилами, культурою. Треба змінювати свідомість людей, а це – не одного дня робота. Можливо, має прийти сильна рука, яка управлятиме процесами. І мене в моїх націоналістичних переконаннях важко переперти: я хочу бути тут, жити у своїй державі, говорити своєю мовою, дивитися українське кіно, слухати українську пісню та радіо.
Скажу правду: може, навіть пожаліюся. Після фестивалю «Оберіг» пішли ми перекусити в один із закладів міста. І от у цьому одному із закладів у Західній Україні звучить відверта російська попса. Ми зробили зауваження, а відповідь: «Так виконавець їздив в АТО». У нас гроші не пахнуть, чи у нас не пахне наша свідомість нічим? Біда оце! Найгірше, що приходить молодичка і каже: «А що оце робиться, у мене – день народження, я що, маю під Степана Гігу танцювати?». І вчити немає кого, і сперечатися там немає з ким…
Мій батько народився в Росії, але за своє життя, як диригент, – зібрав понад сотню українських пісень. А його українська ліпша за українську тих, хто тут народився. І от, коли мені розказують, що не будуть танцювати під Степана Гігу, так не танцюйте. На жаль, це відбувається в кожному кафе, маршрутці. Народ, давайте просто зупинимося, бо ми ж тим і відрізняємося від худоби, що маємо здатність мислити. Ми маємо мислити по-українськи і для українців, маємо зберігати свою культуру і примножувати її.
– Багато говорять про те, що Володимир – місто туристичне. Але Вам не здається, що у цьому напрямку ще потрібно працювати?
– Ми взяли на посаду головного спеціаліста молодого фахівця, яка буде займатися охороною культурної спадщини та розвитком туризму. Туризм розвивати – трішечки утопія. Ми його не розвинемо, бо це – комерційна складова, але можемо створити умови, до прикладу, – туристично-інформаційний центр, промаркувати маршрути та намагатися включити їх до загальноукраїнських маршрутів. Реальної картини по туристах у місті ми не можемо відслідкувати, бо чимало людей приїздять як паломники, або ж самостійно. Я – за те, щоб у місті був і подієвий туризм. Це фестивалі – «Смаковиця», «Княжий», «Коровай-сузіря», День міста, різні театральні фестивалі.
Вже декілька років триває робота з облаштування підвалів собору Різдва Христового. Після проведення ексгумаційних робіт на валах городища може бути облаштований замкнутий простір, за прикладом Луцького замку.
– Ви згадали підвали Різдва Христового, так ще ж є підвали й у костелі Йоакима та Анни, чи не варто і їх відкрити?
– Згоден, що треба в цьому напрямку рухатись і їх дослідити. Взагалі маю таку думку, і нині шукаємо грант на дослідження підземного Володимира. Чому мене це зацікавило? Володимир – древніший від нашого сусіда Грубешова, а вони зробили дослідження – і знайшли ледь не підземне місто. Все вичистили, знайшли цінні артефакти і, фактично, відкопали туристичний об’єкт. Цілком ймовірно, що у нас такі пустоти є, бо ж площа і територія КМЦ – усе рухається. До речі, через це маємо проблему в культурно-мистецькому центрі, де одна стіна фактично відкололася, тож потрібно робити її укріплення.
– Ви багато говорите про українську мову, пісню, скажіть, що слухає, що читає Роман Віслобоков?
– Читаю різне і люблю різне. Слухаю – від класики - до року. Дуже близька мені народна пісня. Співаю як колискову, діти не дадуть збрехати, «Ой полечко, поле». Вона сумна, бо козаків вбито. Мені подобається оперний спів та наші колишні, забуті українські романси.
Люблю читати історичні романи, наукову фантастику. Остання книга, яку прочитав, – це «Джерело» Дена Брауна. Ще раз перечитав Генріха Сенкевича «Куди йдеш, Господи?». Вражень багато для порівняння різних епох. Звісно, перечитав «Вогнем і мечем», де українська тема трактується з боку поляків. Те ж саме ми бачимо й по фільму.
Люблю читати вірші. Маю одне з унікальних видань Тараса Шевченка з його листами та його щоденник. Ці видання важко знайти, і вони для мене – дуже цінні. Я говорю його словами, а він говорить моїми…
Ярослава Вознюк
