Надія і Петро Мельники із Великої Глуші Камінь-Каширського району на Волині побачили фото свого загиблого у бою сина у російських соцмережах і тепер судяться з державою, яку він захищав, аби вона визнала його загиблим.
Про це пише газета Вісник.
Їх син 53-річний солдат Валентин Мельник. Все життя чоловік тяжко трудився. Після армії залишився працювати у шахті на Донбасі. П’ять років був у забої, а потім перейшов у воєнізовану гірсько-рятувальну частину.
Як розповіла його дружина Ляна, спочатку командував відділенням, а потім взводом. Паралельно вступив до інституту. Йому був 41 рік, і у них з Ляною якраз народилася донечка Дар’я.
– Валік рятував гірників під час великих аварій на шахті Засядька, Скачинського. Там стільки людей погинуло! Чоловік там такого жахіття надивився, що по три дні не розмовляв. А взагалі був люблячим і добрим, – згадує щасливі роки Ляна.
– Коли ми зійшлися, моєму синові Андрію не було ще й року. Валік йому став справжнім татком. Ну а коли вже Дар’я народилася, ніколи нам ні у чому не відмовляв. Усі проблеми вирішував. Ми за ним були як за кам’яною стіною. Жили у Торецьку. Це місто сєпарське. Валік спочатку ще якось терпів, а у 2016 році розрахувався з державної роботи і підписав контракт із ЗСУ. Сказав, що цей «безпрєдєл» треба кінчати і йти захищати країну. Контракт він підписував тричі. Останній – з 25-ю бригадою.
Війна застала Валентина Мельника на передовій. Він щодня дзвонив рідним, не хотів, щоб вони за нього переживали і не спали ночами від невідомості. А треба було їм чути всього два слова: «Я живий».
– Востаннє розмовляв із сином 12 травня о 13.59. Він того дня багатьом своїм друзям дзвонив. Ніби прощався. Щось відчував. Казав хлопцям, що на душі погано… Перед тим там сильно били, загинули багато наших, – з болем розповідає батько Петро.
– А потім кілька днів не було дзвінка. Аж тут внук з Києва, Валіків племінник, скинув фото із сайту їхнього «опознай хохла по чубу». А там лежить мій син мертвий. Я його по руках впізнав – вони у нього такі ж великі і натруджені, як і мої. А поряд каска і камуфляж з його прізвищем. Нелюди… Якби був молодшим, сам би поїхав і забрав його…
У перші тижні рідні не втрачали надії повернути Валіка додому, до рідної Великої Глуші. Тут відспівати у церкві, похоронити. Ляна навіть на деякий час повернулася з Чехії, куди виїхала з дітьми на початку війни, аби зайнятися поверненням тіла. Жила у Дніпрі, ходила, просила… За майже півтора року ніхто не допоміг – ні влада, ні волонтери, ні священники. Відповідь у всіх одна – він лежить на «тій» стороні. Валентин загинув у Новоселівці Костянтинівського району. Його тіло, яке рашисти не віддали, за 15 кілометрів від дому, де вони були такі щасливі.
Петро Петрович сподівається, що знайшлася там якась християнська душа – і Валіка похоронили. А поки він з дружиною зробили символічну могилку на кладовищі у Великій Глуші, моляться за упокій душі сина. До речі, на сільських могилках вже є одна символічна могила – Ігоря Білокурова, який зник безвісти в Афганістані. Декілька років тому вся Україна гуділа про те, що його нібито знайшли живим. На жаль, дива тоді не сталося…
Дуже хочуть у нього вірити Мельники. Кажуть, що все на світі віддали б, аби їхній Валік повернувся. Хай пораненим, скаліченим, але живим! Але надії на це практично ніякої. Найбільш образливо, що держава не хоче його визнавати ні безвісти зниклим, ні загиблим. Тому і змушені йти в суд, щоб довести, що Валіка вже немає на цім світі. Серед доказів – свідчення побратимів, які бачили його смерть, та останнє фото, з якого і дізналися про долю сина.
