Фактично на кожних воротах або на загорожі біля приватних будинків у Шацькій громаді ви побачите тубуси, пластмасові чи залізні скриньки, навіть жіночі сумочки, які колись були у використанні, але від того не втратили своєї чарівності. І всі ці речі виконують роль поштових скриньок.
Про це пише Район.Шацьк.
Німі свідки минулого... Яка найперша асоціація виникає у вас, коли ви чуєте цю фразу? У кожного своя. Це може бути все, що завгодно: ліси й озера; історичні будівлі; старі листи; рушники, вишиті сорочки, картини; гасові лампи, жорна, ткацькі верстати; козуби, цебрики, верші; бабин кухор... Всього й не перелічити. Майже кожна хата (якщо це не новобудова) у громаді є німим свідком минулого. Скільки скарбів є по горищах і в господарських спорудах наших мешканців — можна собі тільки уявити. Наприклад, французи дуже ревно бережуть такі фамільні речі, зокрема меблі й посуд.
У нас поки що змагаються дві крайні тенденції: або зберігання всіх старих речей, або викидання без з’ясування їхньої цінності. Ці речі можна назвати особистими німими свідками минулого, вони є в кожній сім’ї. Але є німі свідки минулого, що можуть вважатися, так би мовити, загальним надбанням — нагадуванням про колишні часи. Старі поштові скриньки для когось — звичайний брухт. Але якщо пригадати, яку цінність вони мали колись...
Старі листи неможливо читати без сліз — вони пахнуть минулим і здатні «оживити» події історії краще за будь-який підручник. Оскільки інших засобів спілкування не було або доступ до них був обмежений чи потребував витрат зусиль і часу (пригадайте переговорний пункт у приміщенні пошти в центрі Шацька), чи не єдиним засобом спілкування були листи.
Скільки доль вирішувалося за допомогою листів. Як чекали цих звісток батьки, бабусі й дідусі від своїх дітей та онуків; дівчата листувалися з хлопцями, які служили в армії; пара, яка зустрічалася, на відстані підтримувала стосунки часто тільки за допомогою листів. Сучасні технології дають змогу встановити миттєвий зв’язок, навіть і по відео, але інколи здається, що щось дуже важливе й невловиме водночас повільно тікає від нас.
Інформації стало настільки багато, що ми майже кожного дня відчуваємо від неї втому. Це не ретроградство, а прийняття того, що час неухильно технологізує нас, і кожного дня ми змушені балансувати, щоб віднайти і зберегти хоч трохи душевності в цих технологіях. Ми майже розучилися писати листи в класичному розумінні, при цьому не завжди маючи змогу і сміливість висловити все, що хочемо, при особистій зустрічі, при віртуальному спілкуванні через соцмережі й сервіси швидкого обміну повідомленнями.
Старі поштові скриньки в Шацьку повсюдно — виринають несподівано і завжди там, де людно. Вони є і в центрі, і на околицях. Деякі бадьоро випростались, інші поважно схилилися на бік, немов оглядаючи, що ж відбувається навколо. Деякі дбайливо пофарбовані, на інших проглядає знак часу — іржа під залишками блакитної чи темно-зеленої фарби.
У кожного власника скриньки був маленький ключ. Чекали не тільки листів, а й передплачених періодичних видань. Біля скриньок часто можна було зустріти сусідів. Старшим людям, яким здобути початкову освіту завадила війна, треба було допомогти прочитати отримані листи й написати відповідь. Простір біля поштових скриньок часто ставав місцем для дружніх посиденьок, про що свідчать залишки стовпців від лавок.
Сучасні листи водночас схожі й не схожі на своїх паперових попередників у конвертах, але заклик однієї з найцитованіших українських письменниць сучасності Ліни Костенко залишається актуальним: «Пишіть листи і надсилайте вчасно, Коли їх ждуть далекі адресати, Коли є час, коли немає часу, І коли навіть ні про що писати». Листування хоч і стало доступнішим і простішим, та все одно цілковито не втратило флеру колишнього романтизму.
Завітайте на горища до своїх скарбів — їх ще не всі безжально знищив час. Збережіть те, що вціліло: ці речі дивовижним чином пробуджують пам’ять.
