Музей Голодомору та проєкт Ukraїner записали спогади про Голодомор 1932-33 років Марфи Коваленко з селища Костянтинів Недригайлівського району Сумської області. Тоді їй було 6 років.
Батько дівчинки Данило працював у лікарні сусіднього села Коровинці. Мала брата Федора. Старший братик Олексій помер від скарлатини до її народження. Жили із дідусем Якимом, який свого часу служив наймитом у маєтку графів Хвощинських. Ті володіли селом до революції. За часів колективізації родина зазнала розкуркулення, пише Ukraїner.
Найбільше жінці запам'яталася зима 1932-33 років. Виживати було важко, але їжа ще залишалася.
"У погребі картопля була, буряк, капуста в діжці, огірки. Селом ходили бригади з металевими штиками - щупами, якими шукали сховане в землі зерно, а насправді забирали. Заходили, заглядали в піч, виносили й виливали. Ще й той горщечок кидали, щоб розбився. Тоді посуда була тільки глиняна. Якось взимку прийшла й до нас бригада. Гавка собака, а вже зима, холодно. Поки дід мене вдів, вийшли надвір - вони по двору ходят. Місцеві всі, костянтинівці. Я одного знала: риже волосся, Василь звали. "Прив'яжи собаку", - кажуть дідові. А собака коло сарая, корова була в сараї. Ну так їм у сарай треба. Зайшли, одв'язують корову й забирають. А отой же рижий Василь, недалекий сусіда, штурхнув діда. Дід упав. І ото я начала кричать", - згадує Коваленко.
Після того батько намагався повернути корову, звернувшись у Недригайлів. Вимагав свою, від чужої відмовлявся. Йому пообіцяли привести її, але так і не зробили цього.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Калюжа крові та розкидані речі: поліція затримала бандитів, які влаштували жорстокий розбій у Луцьку (ФОТО)
"І так зостались ми на весну: буряк, картошка була, сад був, сушка була. В Тернах був завод цукровий, значить - було і насіння цукрових буряків. Варили їх. Обчистили, порізали на кусочки - начетверо чи напополам, зварили. Тоді вже, як зварили, ще порізали на отакі квадратики, залили розчином огірок або капусту. Хліба уже не було. Люди пекли листяники. Так у кого була корова - на молокові отой листяник можна спекти. Моя мати не пекла, бо не було молока", - пригадує про їжу.
Тоді через голод у селищі повмирало багато людей, особливо дітей. Згадує, що інші жителі були настільки знесиленими, що не могли ховати померлих. У сільраді виділяли підводу, що їздила вулицями та збирала тіла, які потім ховали на кладовищі в братських могилах. При цьому селяни не втрачали людяності та ділилися останнім, навіть коли самим нічого було їсти. Марфа пам'ятає, як зі своєю подругою Сонею кожного дня приганяла корову з пасовища тітці Ганні з їхнього села, а та давала дівчатам по кружці молока.
Родину Коваленко врятувало срібло графа Хвощинського. Коли той із сім'єю тікав від більшовиків, то забрав із маєтку все, що міг повантажити. А що забрати не змогли, родина віддала людям, які в них працювали. Дідові Якиму дісталася частина срібного сервізу та посуд.
"Нашу сім'ю в голодовку багато спасло те, шо дала пані ж ота - "непотріб" із серебра. По дві-три ложки - чайна і в мене є, поламана уже, ножі нержавіючі із срібною колодочкою, вилка, сельодочниця", - пригадує.
Речі з дорогоцінних металів можна було здавати в мережу магазинів Торгсин - "торговля с иностранцами". Там їх обмінювали на їжу.
"У Ромнах був такий магазін. Оце дід брав або ложку, або вилку, ішов. Пригірш чи скількись приніс, і вже мати там якусь затірку заколотила. За це ми вижили, у нашій сім'ї ніхто не вмер", - розповідає Коваленко.
