«Розкажіть про мого онука. Він, покинувши університет, у 19 років пішов захищати Україну. Уже два місяці від нього немає вісточки. Зниклий безвісти…» – з такими словами до редакції звернулася Людмила Сирець. Її онук Сергій Жилінський, якого вона виростила змалку, підписавши контракт, служив у ЗСУ. Після бою, що відбувся 7 вересня, він перестав виходити на зв’язок…
Про воїна пише Валентина ТИНЕНСЬКА у газеті Слово правди.
Сергій зростав під опікою бабусі й у безмежній любові від обох батьків, шляхи яких розійшлися після кількох років подружнього життя. Попри це, вони підтримували сина й, незважаючи на відстань, були присутніми у його житті. А він зростав допитливим, активним. У трирічному віці навчився читати, добре вчився, цікавився творчістю, опанував гру на гітарі та сопілці, займався танцями, футболом, був актором у театрі «Різнобарв’я». Спочатку навчався у ЗОШ № 3, а згодом – у Володимир-Волинській школі-інтернаті «Центр освіти та соціально-педагогічної підтримки». Цікавився комп’ютерними науками, тож, щоб їх вивчати, вступив у Нововолинський електромеханічний коледж. Згодом відчув потребу змінити професію, тож, здавши ЗНО, пішов навчатися у Львівський університет на реабілітолога. Уже на першому курсі, пройшовши відповідні курси, отримав посвідчення масажиста, тож і підробіток мав, і ще одну справу до душі.
Та не міг спокійно проживати студентське життя, знаючи, у якій біді Батьківщина. Можливо, каже його бабуся, зіграв свою роль приклад тата, який на початку повномасштабного вторгнення, полишив роботу в Латвії, купив бронежилет й пішов захищати Україну. Після отриманого поранення, нині несе службу у місцевому ТЦК та СП.
Сергій рвався на війну. Його не брали, адже дуже молодий. Та він не вгавав, ходив і ходив у ТЦК, нікому з рідних не розповідаючи про свої наміри. Зрештою підписав контракт на три роки й поповнив ряди воїнів ЗСУ.
Людмила Василівна розповідає, що її онук після навчальної підготовки, служив у складі 100-ї бригади. Виконував завдання на лиманському напрямку. Там під час служби отримав поранення. Реабілітацію й відновлення проходив у Львові. Згодом під час невеликої відпустки зміг побувати вдома, зустрітися друзями, яких мав багато, адже був компанійським. «Він так любив військову форму, усе показував її друзям», – пригадує жінка. У той період, як був у відпустці вдома, познайомився з дівчиною, яка дуже сподобалася, тож окрилений й щасливий був того дня, коли знову повертався на фронт. Сяяла його усмішка, як сіяло того дня сонце…
Разом із побратимами рушив виконувати бойові завдання на Донеччину. Збивали ворожі дрони, які атакували позиції. Там імовірно перебував Сергій. Їх накрило землею. І надати допомогу, евакуювати з поля бою під сильним мінометним обстрілом не було змоги. Таку інформацію вдалося зібрати рідним, які втративши зв’язок із Сергієм, почали стукати в усі двері, телефонувати, куди тільки знали, аби з’ясувати, що з їхньою дорогою людиною.
«Це був його перший вихід на позиції після повернення на передову. І зв’язок обірвався. А я ще посилку онукові зібрала й надіслала – її він так і не отримав. 15 вересня йому мав виповнитися 21 рік, а сьомого відбувся той пекельний бій. Згодом наші воїни відступили й ті території зайняли вороги. Сповіщення, що Сергій зник безвісти, принесли його батькові. А згодом мені побратими Сергія відправили його одяг, телефон та інші речі, – пригадує Людмила Василівна. – Нещодавно з Німеччини на виклик слідчого приїздила моя донька, здавала аналізи для ДНК-експертизи. Але вона вірить, що син тоді вижив. І ми молимося. Я свічку біля його портрета, що стоїть у кімнаті запалюю».
Сергій за два роки служби дзвонив бабусі, як тільки міг.
«Про ситуацію на фронті нічого не розповідав, ніколи не казав, чи важко йому. Заспокоював: «Бабусю, все добре». Востаннє ми спілкувалися незадовго до того завдання, – продовжує розповідь пані Людмила. – Він у нас такий красивий, щасливий, його усі дуже любили. Він так спішив жити… Ми говорили з ним про рішення йти служити, коли дізналися про це, а він казав: «Хто ж піде воювати, як не я?» А коли став штурмовиком, казав, що смерті не боїться, але дуже хоче жити», – пригадує пані Людмила.
Коли сталева сотка, після 15 місяців несення служби, була на ротації, у Луцьку відбулися урочистості, під час яких захисників і захисниць 100-ї ОМБр вітали з успішним виконанням завдань. Тоді й Сергій Жилінський отримав почесну грамоту Волинської ОДА за проявлену мужність, особистий внесок щодо здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації.
«Він виніс з поля бою пораненого побратима, врятувавши йому життя. Біля них тоді впав снаряд, але не розірвався», – ділиться Людмила Василівна.
До того часу захисник більш як рік не був у відпустці. І своє двадцятиріччя відсвяткував на передовій.
«Торік я йому зателефонувала привітати з днем народження, а він каже: «Бабуся, говори швидше, бо я в окопі». Поділився жартома, що тоді йому побратими «подарували» кулемет. Зробили власноручно символічний презент – на дерев’яній круглій основі із вистроєних рядочками використаних гільз виклали карту України, а по центру позивний іменинника «Жила»… », – ділиться спогадами жінка.
Спогади – це те, чим вона живе. Перелистує фотографії, розповідаючи нам про свого дорогого онука. Зі світлин, які лягають на мій письмовий стіл, усміхається життєрадісна дитина, серйозний школяр, щасливий переможець конкурсу «Кришталева туфелька» за танець із мамою, артист «Різнобарв’я», одягнений у військову форму захисник… Бабуся не може розповідати про свого Сергія без сліз. Ятрить душу страшна невідомість, огорнута в здогадки, страхи, надії. І ніхто наразі не знає, яким буде продовження цієї історії про молодого хороброго воїна, якій разом із тисячами інших українців у найстрашніші часи для Батьківщини, став на її захист, щоб стримувати ворожу навалу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Внаслідок поранень, отриманих під час виконання бойового завдання, загинув волинянин Микола Янчук
