Робота з понеділка по п’ятницю, зі зручним графіком, достойною зарплатою та, здавалося б, на надійному підприємстві. На таку влаштувалися герої нашого сюжету, а в результаті не отримали ні копійки. Бо ж навіть не були офіційно оформлені.
«Проробив півтора місця, діти їсти хочуть, я на пенсії – 2 тисячі. Мушу їм помагати. А він тут проробив і ні копійки не отримав!». Таке жінка розповідає про свого сина, який працював на Луцькому цегельному заводі №1. І не він один такий. Тепер сюди приходять не на роботу, а щодня оббивають пороги бухгалтерії, аби отримати бодай якусь платню.
«Добре, що дома ще є щось збережене: якісь крупи, кусок м’яса замороженого. Так і виживаємо, – каже Віталій Калішук, який на початку травня влаштувався на завод майстром зміни. – Обіцянка була така: 25-го – аванс, і з 7-го по 10 число – заробітна плата».
Керівництво з дня у день, нарікає Віталій, годувало обіцянками про зарплату. А все, що отримав за цей період, – тисяча гривень, яку просто випросив у керівника. Така ситуація і в його колеги Юрія Панасюка.
«Обіцяв одне, а потім тільки ходиш і просиш: дай хоч 500 гривень на дорогу, на хліб, діти», – скаржиться Юрій Панасюк.
На місці є заступниця директора. Принаймні про це свідчить табличка на її кабінеті. Жінка, що із серйозним виглядом набирає щось на ноутбуці, каже: «Я не знаю, я тут тільки другий день працюю».
Виявляється, працівників, які затрималися тут довше, аніж, наприклад, Віталій, немає. Справа в тому, що завод не працював приблизно 6 років, аж поки у травні цього року його власники не вирішили відновити роботу. Тоді й почали набирати людей.
Юрій Панасюк каже, що знайшов цю роботу за оголошенням у фейсбуці.
І справді Луцький цегельний завод №1 шукає працівників, пропонує низку вакансій. Щоправда, пропонує їх не на спеціальних сайтах з пошуку роботи, а у фейсбук-спільнотах. Наша журналістка теж спробувала влаштуватися на роботу на це підприємство.
На посади, які, здавалося б, вимагають фахової підготовки, беруть без відповідного досвіду роботи. Запропонували прийти на співбесіду на вулицю Садовського, 4.
Приїздимо, однак двері – зачинені. Так звану співбесіду переносять на наступний день, згодом панянка просто вимикає телефон. Люди поряд поспішають попередити. Розповідають таке:
«Я сиджу і чекаю за 7 днів зароблених грошей», «Ай, мені все одно, то вже вмру перед тим цегельним заводом».
У відкритих джерелах є інформація про те, що на Луцькому цегельному заводі №1 працює всього 6 працівників. Ми ж на місці самого заводу бачимо значно більше. Усі, з ким ми спілкувалися, зізнаються, що працювали неофіційно.
Тим часом зв’язатися із підприємством нам так і не вдалося. Однак ми залишаємо за керівництвом право пояснити, чому не оформили працівників офіційно і чи отримають вони зароблені гроші. Щоправда, це радше нагадує хитру схему так званого безкоштовного стажування. Це коли люди працюють, не отримують платню й опускають руки, тим часом на їхні місця беруть нових. На руку недобросовісним працедавцям і воєнний стан в Україні.
«На сьогодні існує ряд обмежень щодо проведення перевірок, так званий мораторій. Він пов’язаний якраз із воєнним станом і стосується не тільки податкових органів, а й різноманітних інспекцій, в тому числі Держпраці. Якраз на Держпраці покладено функцію дотримання законодавства про працю», – пояснив юрист Микита Рабан.
Звернутися в управління Держпраці зі скаргами можуть самі працівники. Саме це і радить зробити юрист.
«Це скарга і відповідні докази: підтвердження того, що якісь роботи проводилися, або покази свідків. Можливо, так само є неоформлені працівники, які готові засвідчити факт допущення до роботи без оформлення», – каже Микита Рабан.
Щоправда, тоді працівники зможуть отримати лише мінімалку. А підприємство, окрім зарплатні, сплатити й штраф – 195 тисяч гривень за кожного.
Детальніше - у сюжеті 12 каналу.
