Волею долі молодий чоловік з Володимира та дівчина з Краматорська опинилися в одному місці та знайшли прихисток у церкві релігійної громади християн Віри Євангельської п’ятдесятників. Вадим Дубицький і Тетяна Падюкова - сироти, обоє мають інвалідність. Вона приїхала на Волинь, втікаючи від війни. Його взяли під опіку парафіяни громади після смерті бабусі, котра до останнього подиху доглядала за прикутим до ліжка онуком.
Про це пише ВСН.
Після навчання у технікумі пересів в інвалідний візок
Хвороба прикувала до ліжка Вадима Дубицького з села Коритниця Володимирської громади, коли той ще був студентом агротехнічного коледжу (сільськогосподарський технікум – ред.), де здобував освіту юриста. Спочатку почали відмовляти ноги, потім перестало слухатися тіло, закінчувати навчання довелося в інвалідному візку. Діагноз, поставлений лікарями в інституті нейрохірургії, – розсіяний склероз.
Така ж хвороба у молодому віці прикувала до ліжка маму хлопця. Увесь тягар по догляду за донькою та онуком взяла на себе бабуся.
Мамі було 38, як вона відійшла у вічність, і вони залишилися удвох. Та біда не ходить одна. У бабусі стався інсульт, внаслідок чого відняло руку. Однак вона продовжувала вести домашнє господарство й доглядати за Вадимом. А одного дня жінка невдало впала та зламала стегно. Після чого була змушена пересісти в інвалідний візок, на якому виконувала всю домашню роботу: возила з вулиці дрова й розпалювала піч, носила воду з криниці, готувала й годувала онука.
Здоровим не завжди таке під силу, а це робила жінка похилого віку, прикута до візка з однією робочою рукою. Щотижня до них приїжджали парафіяни релігійної громади християн Віри Євангельської п’ятдесятників, щоб допомогти з хатніми клопотами: нарубати дров, помити та перевдягнути Вадима, крім того, встановили котел, утеплили будинок. Познайомилися з ним у лікарні, відтоді вони почали опікуватись сім’єю, згодом хлопець став частиною їхньої громади.
Після смерті мами і бабусі залишився наодинці з хворобою
На жаль, три роки тому померла бабуся, і Вадим залишився сам. Хоча у хлопця є брат, котрий проживає за океаном, і в міру можливості підтримує коштами. Для того, аби Вадим був під постійним наглядом, пропонував влаштувати його у спеціальний центр, але той відмовився, каже, що вдома ліпше, хоч і самотньо. Особливо вечорами, коли навіть не було до кого слова промовити. Рятував інтернет.
Є у Вадима також рідний дядько, котрий спочатку після розлучення батьків підтримував сім’ю, й ці спогади закарбувалися у пам’яті хлопця, тому він досить тепло відгукується про нього. По догляду за ним була призначена соціальна працівниця, також допомагала сусідка Тамара, не залишали у біді парафіяни. Саме вони вирішили, що під постійно їхньою опікою йому буде ліпше, і поселили на території громади.
«Спочатку підготували місце, організувати все для його переїзду, хоча це зайняло трохи часу, але сьогодні він задоволений, - розповідає пастор церкви Петро Люлька. – Його відвідують односельці, знайомі, приходить соцпрацівниця. Що стосується родини, ніхто упродовж майже року, а саме стільки хлопець проживає на території громади, жодного разу не прийшов. Та попри це, хлопець не осуджує нікого і не тримає образи. Головне – доглянутий і не самотній.
Щодо стану здоров’я, - він стабільний. З ним працюють фахівці як у громаді, так і у реабілітаційному центрі, куди ми його відправляли. І хоча значного покращення немає, але самопочуття після реабілітації поліпшується. На жаль, повністю вилікувати хворобу не вдасться, оскільки вона прогресувала без опору, тобто без отримання належного лікування. Та ми, своєю чергою, намагаємось робити усе можливе, щоб підтримувати фізичний стан здоров’я та психологічний».
Сам Вадим з вдячністю відгукується про людей, котрі не залишили його наодинці з бідою. Зізнається, тепер йому не доводиться сумувати, оскільки з ним завжди хтось є. Навіть вечорами. На території громади, крім нього, проживають переселенці, які навідуються у гості. Коли є гарна погода, Вадима вивозять на прогулянку, де він має можливість спілкуватися з людьми і хоч на якийсь час відволіктися від думок про хворобу.
У Краматорську перед війною отримала квартиру, та була змушена покинути і поїхати на Волинь
Знайшла притулок на території громади й 25-річна Тетяна Падюкова з Краматорська. Дівчина з дитинства є сиротою, має інвалідність. З початком війни приїхала разом з іншими переселенцями на Волинь. Волею долі опинилася у Володимирі, де її прийняла громада.
«Моє дитинство минуло у дитячих притулках та дитбудинках. Після закінчення школи вступила до Краматорського професійного училища здобувати освіту плиточниці-облицювальниці. В одному з адаптивних центрів, де проживала після випуску, допомогли з житлом. Отримавши квартиру, розпочала у ній ремонт. Але не встигла закінчити. 24 лютого змінило все. Попри те, що місто не є окупованим, воно постійно обстрілюється, саме цей факт спонукав евакуюватися на безпечну територію».
Зі слів Тетяни, вона виїхала разом з реабілітологинями центру і вперше опинилася на заході України. На запитання, чи не боялась їхати через ворожу пропаганду, з упевненістю відповідає, - ні.
«Краматорськ є проукраїнським містом, а ще не зі слів знає, що таке «руський мір», оскільки пережило окупацію. Після його звільнення нашими військовими навіть ті, хто підтримував окупаційну владу, змінили думку. Тому, коли їхала на захід України жодних негативних думок не було. Єдине, що хвилювало, - де буду жити? Ті, з ким переїхала, згодом вирушили за кордон. У мене не було такого бажання, насамперед через мовний бар’єр. Та й на рідній землі відчуваєш себе впевненіше, бо ти удома, навіть, якщо знаходишся на іншому її куточку. У громаді знайшла підтримку і розуміння, а ще місто мені подобається, тихе, чисте, затишне. Тож є ймовірність того, що залишусь тут після перемоги».
