Творче і раціональне переплелися у цій людині в єдине ціле, виховавши в ньому не просто людину, а українця за духом та мисленням. Як депутат кількох скликань Володимир-Волинської міської ради він не боїться відкрито висловлювати своє обурення на сесіях з приводу різних ситуацій в міста та країні. Тож про те, де Ігор Мацюк бачить мурали у місті, про реконструкцію центральної площі, і розмовляємо.
- Звернула увагу на нещодавно розміщену Вами у Фейсбуці статтю про мурали в Луцьку. Скажіть, Ви бачите на якомусь з будинків Володимира-Волинського таку сучасну річ як мурал?
- Останнім часом такі речі як мурали стали модними. Це віяння Європи, яке у багатьох випадках підтасовується під українську національну тематику. Іде творча інтерпретація тризуба, прапора, таких атрибутів як калина плюс є багато робіт пов’язаних з відомими людьми, як до прикладу, Кузьма.
Мурали – це цікавий вид мистецтва, яке захоплює, створює цікаву картинку в межах вуличного масштабу.
Єдине, що я бачив у Володимирі, це малюнок на стіні, як повертати на вулицю Драгоманова. Це був непоганий початок, та на цьому все й затихло. Чому немає? Чесно, я навіть не цікавився цим. Можливо, потрібно багато дозволів, можливо, ніхто не хоче робити, оскільки це клопітка, з технічної точки зору, робота. Хоча у Володимирі є місця, де можна було б зробити креативні мурали. Це наприклад, стіна на будинку по вулиці Данила Галицького, 9, навпроти міської ради, по вулиці Ковельській є теж глухі стіни, цікавий є будинок за санепідемстанцією, який стоїть на горбку і має глуху стіну. Мурали були б ще однією родзинкою для туристів тим більше, що їх можна було б пов’язати з нашою князівською історію.
- Зараз іде голосування за проекти громадського бюджету. Як вважаєте, чому жителі міста пасивно голосують за митецькі та культурні проекти?
- Щодо проектів громадського бюджету, то я не кажу, що згідний з усіма, але з чогось треба починати. У кожному проекті є своя родзинка, яку можна розвивати. Наприклад, реконструювати центральну площу, від якої аж смердить совком. На жаль, немає у Володимирі історичної аури і відповідності історичному та культурному центру. У нас місто хрущовок з вкрапленням архітектури певних століть.
Чому люди пасивні? По-перше, так виховані. По-друге, місто, де всі ніби не бідно живуть і ніхто ніде не працює, є містом унікальним. Це, певно, загадка для кожного жителя Європи. Немає роботи, нічого не працює, але ніхто не ходить обідраним. Знайомі, які приїжджають до нас з-закордону, кажуть, що у Володимирі в очі кидається те, що це місто бусів та джипів. Бусами люди зароблять, а джипи – це вже коли дурні гроші немає де подіти.
Голосувати за проекти потрібно, аби потім не кричати, що хтось не дав.
Якщо брати в масштабах держави, то культура у нас завжди фінансувалася за залишковим принципом. Ти можеш помалювати, потанцювати, поспівати за мінімальну зарплату. Це смішно, бо таке байдуже ставлення до культури дає відбиток на ціле покоління. Загалом, ставлення суспільства до естетики, мистецтва і навіть свого добробуту - наплювательське.
- Таке ставлення можна якось змінити?
- Змінити? Швидше природа зробить свій відбір. Людині кажеш зробити, а вона проявляє «хатаскрайню» позицію. Є декілька активних людей, які щось хочуть зробити, та їх сприймають як диваків або дурнів. З таким підходом активність вичахає, опускаються руки.
- Мабуть, саме тому багато молоді не хоче брати активну участь в громадському житті?
- Багато молоді просто розчаровані у тому, що у нас відбувається в державі. Держава ніби є, але в ній ні закони, ні Конституція не працюють. Хто що хоче те і робить, треба когось показово зловити - зловили. І у молоді просто опускаються руки. Візьмемо до прикладу лікаря чи вчителя, в освіту яких держава вклала гроші. Ось цей молодий спеціаліст приходить на роботу і скільки отримує? Та стільки ж, як і той, що ніде не вчився. Більше того, той хто отримав робітничу професію, може заробити в кілька разів більше. Так, що ж це за лікар чи вчитель, який буде отримувати 3 тисячі гривень. Він рік-два потерпить, і поїде до Польщі, де працюватиме на бруднішій роботі, але матиме достойну зарплату. А у нас працюєш тільки на одні комунальні послуги та щоб кінці з кінцями звести.
Що є у нас в місті? Аптеки та секонд-хенди. Що цікаво, якщо є аптека, то біля неї знову відкривається аптека. Враження, що всі хворі. Мене здивувало, що триповерхова будівля в центрі міста, де, здавалося б, мали бути офіси, віддана під секонди. Це говорить про матеріальний добробут українців, жителів цього міста, про його інтереси, можливості. Таким чином, можна спрогнозувати його найближче майбутнє. Людині, яка виросла в такому середовищі, не до прекрасного, не до виставок картин.
- До речі, дуже мало людей ходить на мистецькі акції, в тому числі на відкриття виставок картин?
- Люди не ходили і ходити не будуть. Є категорія, яка зацікавлена і буде ходити. Наш глядач, спостерігач і цінитель мистецтва хоче менше, але якісного продукту. А у нас об’єднання художників фактично стало філіалом відділу культури. А це державна структура, яка має план роботи. І що виходить? Щорічно кількість виставок збільшується. Запитується, а для чого у Володимирі стільки виставок? Не треба нам стільки виставок і тих планів – продукт має бути якісним.
Що таке виставка? Це відібрані роботи за певний період творчості, там має бути тематика, авторство. Я можу робити виставку, коли щось накопичив, маю що показати. А у нас так: виставка до дня весни, маєш роботу – давай, а яку – та яку-небудь. Зібрали 30 робіт і ні, ще дві давай, бо там ще кусок стіни вільної. Галочка є.
Найбільше мене в цьому плані дратує те, що у нас діти, особливо студенти, вже художники і виставляють свої студентські роботи. Почекайте, та дитина ще нічому не навчилася. Що ж ти показуєш людям? Як не треба робити. На жаль, у нас кожен, хто взяв пензля в руки, вже художник. Це ж те саме, що вважати водієм того, хто не їздив, але посидів за кермом автомобіля. Ось таке первісно-общинне ставлення до мистецтва вкоренилося у нашу підсвідомість.
І таким чином народ звикає до низькопробного дешевого продукту. Крім цього, є проста істина: чим більше всього, тим воно обезцінюється.
- У розмові Ви вже зачіпали тему реконструкції площі міста. Пригадуєте, як на початку року були представлені проекти можливої її реконструкції, але нині справа затихла. Можливо, як член художньої ради, проллєте світло на те, чи буде цей проект рухатися і власне, який Вам проект найбільше сподобався?
- Ніяк воно рухатися не буде. Скажу по собі – я участі не брав, і не тому, що лінивий чи не маю часу. Років 10-15 тому я був активний в цьому плані і багато чого пропонував. Та всі мої пропозиції не проходили. Мене гарно хвалили, але коли доходило до реалізації і обговорення суми коштів, то все затихало.
Найбільше мені сподобався проект Сергія Нечипорука. І я так зрозумів, що його проект набрав найбільше схвальних відгуків. Але потім тихенько цю тему злили і замовкли. Тож я не розумію, навіщо «напрягатися», коли завідомо знаєш, що з цього нічого не вийде.
У мене враження, що в місті хтось є колекціонером ідей. Поки ставлення влади до людей мистецтва у цьому місті не зміниться, доти нас не будуть вважати трошки елітою, я не збираюся тут працювати. Тут немає з ким говорити. Посміються, пообговорюють, потім дійдуть, що це дорого чи не на часі, чи кінець року, чи немає грошей, бо початок року.
- Але ж Ви прекрасно, як депутат міськради, знаєте, що у міста зараз є гроші?
- Так, звичайно, у міста є гроші і цього хіба сліпий не бачить. Я не кажу, що хтось їх краде, вони йдуть на різні потреби. Але у мене враження, що тему збереження історичної спадщини та культури просто терплять.
Погляньте на музей. Це символ культури міста, а лячно глянути на ці облуплені стіни. Нарешті крига скресла і в цьому році почали робити сходи. Знову виникли якісь проблеми – сходи не відповідають проекту. Ну, чому так? І це ж не тільки справа з музеєм. Сучасним композитом обшили ринок. Для простого обивателя воно ж гарно, прекрасно. Давайте, ще Успенський собор теж пінопластом чи композитом обліпимо. Для чого ж зберігається ця історична спадщина. Людство не дурне, у нормальних, цивілізованих країнах навіть шматок бруківки бережуть, як зіницю ока.
Є ще одне питання – центральні вулиці міста. Нам страшенно повезло, що ми хірургічним методом позбулися комуністичних назв. Але давайте рухатися далі і на вулиці Бандери чи О.Хохол встановити інформаційно-меморіальні дошки. Щоб люди знали, хто були ті особистості, чиїм іменем названо вулицю. До речі, коли встановлювали інформаційні щити біля історичних об’єктів, то запитували моє бачення. Я і запропонував на кожному будинку, на місці якого колись були цікаві об’єкти, вчепити інформаційні дошки з фото того, що було на їх місці раніше. У цьому плані мені подобається Рівне. Там встановлені такі простенькі дошки на усіх центральних вулицях.
На жаль, цього всього ніхто не слухає, можливо, вибори щось змінять, хтось прозріє. Я розумію так: зміна влади – це не зміна прізвищ, це зміна політичної еліти. Але у нас держава теж цікава. Коли народ доводять до краху, відбувається революція, яка проходить в межах Києва. Переобирають президента, прем’єра, Верховну Раду. А що потім робиться? Чекають рік чи два, щоб призначити вибори до місцевих рад, і за цей час «місцева еліта» перефарбовується під тих хлопців, що прийшли до влади в Києві.
- Ви активний учасник пленеру художників у Володимирі-Волинському. Як оцінюєте їхній рівень та потрібність?
- Пленер у нашому місті заснував художник Анатолій Костюк, потім ми приєдналися, створили об’єднання художників. Щороку на пленер приїздить 15-20 художників з різних куточків України, з Німеччини, Болгарії, Польщі, Білорусії, від наймаститіших до ніяких. Але приїздять, показують себе, хтось зростає. Якщо 20 чоловік приїхало - по дві роботи з кожного лишають місту, це щороку 40 робіт. З тих 40 можна 5 достойних відібрати і відкласти на баланс. Множимо 5 робіт кожного року на 20 років – це сто картин. А це вже музей сучасного мистецтва. Питається, де ж ті роботи? Їх ніхто ж не вкрав, їх просто порозвішували і так далі. А можна ж з толком систематизувати і зробити ще один культурний заклад.
- До речі, ще про один культурний заклад. Пам’ятаєте, була мова про перенесення у так звану «червону школу» художньої школи. Як справа з цим?
- Ідея хороша. Та я реаліст і займав пасивну позицію з тієї причини, що нашій художній школі у тому приміщенні, де вона є, хоч і тіснувато, але вона тепла і комфортна. Червона школа була б набагато кращою, адже це 8 просторих класів. Це пам’ятка архітектури. Треба мільйони, щоб реанімувати це приміщення, зробивши ефективну систему опалення і згодом за це опалення платити. Ми це потягнемо? Якщо завтра з міста забрати військову частину, то ми будемо жевріти.
Але пригадую, що в цьому приміщенні і міську раду мали робити, і мер казав, що Ковальчуку віддадуть. Та мені здається, що це такий парад ідей. Пройде півроку і ще щось запропонують. За кілька років приїде експерт з Луцька, скаже, що приміщення не піддається ні ремонту, ні реставрації. Потім знайдеться місцевий «фірташ». і буде мати земельну ділянку в центрі міста. Ну зроблять ще готель для якогось бюджетоутворюючого підприємства чи сучасну хрущовку поставлять. Мені чогось здається, що так буде, бо, з одного боку, пам’ятка архітектури місцевого значення, а з іншого - приваблива земельна ділянка в центрі міста.
