Син легенди українського кінематографу, видатного кінорежисера, кінооператора та сценариста Юрія Іллєнка. Відомий актор, продюсер і політик. А в останні 5 років – голова Державного агентства України з питань кіно.
Він прийшов на посаду тоді, коли українського кіно в Україні фактично не існувало. І до сьогодні зробив неможливе – перезапустив увесь український кінопроцес. За його керівництва в Україні заборонили сотні московських пропагандистських фільмів і серіалів, а натомість відзняли рекордну кількість українських стрічок. Українських за формою і за змістом. Вони потрапили до програм найпрестижніших міжнародних кінофестивалів і навіть отримали нагороди. Йдеться в інтерв'ю інформаційного агентства «Вголос».
Чому Пилип Іллєнко покидає посаду сьогодні, в час розквіту українського кінематографа? Як йому працювалося із найвищою державною владою та як на це вплинула його політична діяльність? Про це та інше – у розмові з Пилипом Іллєнком.
Повідомляючи про відставку, Ви зазначили, що «не хочете перетворювати боротьбу за це крісло у трилер». Що це означає? Були якісь конфлікти з новою владою?
Як показав досвід, іноді в українському політикумі боротьба за певне крісло завершується знищенням інституції як такої. Цього мені дуже не хотілося б, тому я й подав у відставку.
Після президентських і парламентських виборів у Вас були якісь консультації з новою владою? Можливо, Ви отримували якісь «побажання» щодо того, як має розвиватись українське кіно?
Абсолютно нічого. Жодних консультацій. Ні офіційних, ні неофіційних. Ба більше, жодних публічних заяв про концепцію подальшого розвитку галузі від представників нової влади я поки не чув. Тому наразі не розумію, яким шляхом вони будуть рухатись. Можу тільки сказати впевнено, що серед них є досить людей, які дуже добре знають ситуацію в галузі. Адже вони також були бенефіціарами системи, яку ми побудували. Йдеться, зокрема, про новообраних народних депутатів, представників Офісу президента і самого президента України, який як режисер і продюсер отримував державне фінансування від Держкіно.
Як упродовж всієї виборчої кампанії, так і сьогодні з боку президента та його оточення з’являються досить неоднозначні заяви. То вони «наїжджають» на Рабіновича за російську мову, то хочуть дати їй регіональний статус… То звертаються до української нації, обіцяючи захищати її рідні цінності, то заявляють, що однієї культури в Україні не може бути, бо в школі ми вчили і Шевченка, і Пушкіна… Вам, ізсередини влади, вдалося зрозуміти, куди вони рухаються? Кого вони збираються захищати?
Мені так само досі не вдається це з’ясувати. Є різні кроки, які можна по-різному трактувати. Щодо кіно – то взагалі нема якихось конкретних заяв. Але й без них у нас тривала та досі триває надважлива дискусія – щодо мови кіно. Дуже часто вона відбувається не тільки на рівні політичного дискурсу, а й у розмовах із самими кіномитцями. Особисто я глибоко переконаний, що українська мова є головним маркером кваліфікації фільму як українського. Другий маркер – належність фільму до українського культурного контексту. У нас в Україні зроблено багато фільмів, але багато з них, по суті, не є українськими. Вони зроблені для російського ринку – російською мовою і в російському культурному контексті. Це вигідний бізнес: в Україні виробляти дешевше, отже, продавати до РФ – прибутковіше. Ми ж як держава повинні підтримувати кіно, яке питомо є національним кінематографом.
На початку липня, після того як суд скасував заборону на трансляцію в Україні серіалу «Свати», Ви звернулися до Зеленського із закликом не перетворювати «Свати» на власну «липецьку фабрику». Якою була реакція президента?
Не було жодної реакції. Як я тоді і зазначив, жодних юридичних підстав не видати прокатне посвідчення серіалу «Свати» немає. Але це питання давно вийшло з юридичної площини. Тепер це моральне і політичне питання. Пан Зеленський отримав всю повноту влади в країні. Тому його політика щодо наявності серіалу «Свати» в ефірі якнайкраще продемонструє його ж пріоритети.
Одне з ваших перших гучних рішень на посаді глави Держкіно – обмеження російського контенту, що пропагує країну-агресора, в ефірі українських телеканалів. У 2014-му, пригадую, найбільший галас здійняли заборони величезної кількості фільмів із Пореченковим та Охлобистіним. Якими були наслідки цих заборон для українських медіагруп?
Із Пореченковим ми заборонили 69 фільмів, з Охлобистіним – 71. Загалом же під заборону потрапили сотні фільмів і серіалів. Це принесло величезні збитки медіагрупам, бо ж вони закуповують контент на рік вперед. У 2014-му, коли ми впроваджували заборони, вони вже закупили фільми та серіали на весь 2014-ий і починали закупівлі на 2015-ий. Тобто гроші вже було заплачено.
Яким був розмір цих збитків?
400 млн доларів щороку платило українське телебачення за російський контент
Це були шалені гроші, адже у 2014-му російський контент на українському телебаченні був домінуючим. Точну суму назвати не можу, бо компанії не мали зобов’язання повідомляти Держкіно таку інформацію. Але один з відомих українських телеменеджерів публічно говорив про 400 млн доларів щороку, які платило українське телебачення за російський контент до війни. І це лише прямі втрати. А канали ж мусили чимось замінити цей заборонений контент, тобто купити новий, відзняти щось своє, відповідно, знову витратити кошти. У цьому, до речі, був величезний позитив, бо канали були змушені розпочати виробництво власного контенту, вже українського. Спочатку він, на жаль, був російськомовний. Але тепер з огляду на те, що запрацювали мовні квоти, він став українським. Завдяки цьому українське телебачення сьогодні вже зовсім інше. Нарешті українські сценаристи та режисери отримали роботу, а українські актори – головні ролі. До того вони були хіба на «підтанцьовці» у російських зірок.
Після цих заборон Ви стали «улюбленцем» телеканалу «1+1»?
Так. Вони організували цілу кампанію із дискредитації, яка мала кілька сплесків і найбільш гостру фазу упродовж 2017 року. Фактично кожного тижня з’являлися брехливі сюжети у різних програмах. Усе це мало явний характер замовного матеріалу. Причому зрозуміло було, що замовник – не зовнішні сили, а самі «плюси». Це не закінчилось абсолютно нічим. Всі звинувачення, які вони озвучували, не знайшли жодних підтверджень. І жодних вибачень я також не дочекався. Держкіно перевіряли всі, хто тільки може. І Рахункова палата, і аудиторська служба, і НАЗК. Я взагалі не знаю, чи є в Україні контролюючий орган, який не перевірив нас до цього часу. З часом абсурдність цих сюжетів сягнула космічних масштабів, а тоді вони якось замовкли. Можливо, зрозуміли, що це не приносить результату, якого вони хотіли… Насправді, для мене досі залишається таємницею, чому ставалися такі сплески й затишшя у дискредитації. А про причини я можу тільки здогадуватися.
Наприклад?
Очевидно, це була спроба тиску на регуляторний орган, який впливає на ситуацію в телеіндустрії з метою досягнення своїх цілей у боротьбі зі сильними конкурентами.
Заявляючи про відставку, Ви сказали, що робота на держслужбі – це прокляття. Чому?
В українському суспільстві сформувалася певна презумпція винуватості. Якщо ти державний службовець, ще й на досить високій посаді, тебе одразу сприймають як негативного персонажа, потенційного чи реального злочинця, корупціонера й так далі. Тут треба сказати, що українська влада сама доклалася до того, щоб таке ставлення в українців було. Але насправді в 2014-му у владу прийшло багато людей, які не були й не стали корупціонерами. І, до речі, одна з причин, чому багато з них пішли з держслужби, – саме таке ставлення. У нас фактично будь-який конкурс на фінансування фільмів перетворюється у скандал з тими, хто його програв. Очевидно, що будуть переможці та переможені. Бо ж для того конкурс і проводиться. Але багато з тих, хто програє, єдиним поясненням своєї поразки оголошують корупцію чи щось схоже. Тебе можуть публічно облити брудом, протягом кількох років робити це в ефірі одного з найпопулярніших телеканалів і навіть не вибачитися. Після того ти йдеш кудись, тебе впізнають і сприймають за злочинця, за корупіонера…Тому зараз охочих працювати на держслужбі поменшало.
А як Вам працювалося з владою Порошенка всі ці п’ять років?
Знаєте, я десь в Інтернеті прочитав, що мене називали “останнім свободівцем у владі”. Напівжарт, звісно, але він досить точно описав мої стосунки з попередньою владою. Деякі люди мені прямо так і казали: «Ну, ти ж розумієш, що ти свободівець».
В ідеологічному плані були розбіжності?
В останні роки команда Порошенка декларувала винятково націоналістичні гасла. Тому формально у цьому плані дискусій у нас і не могло бути. Питання в іншому, чи дійсно вони були націоналістами?
То були? Те, що декларувалося, втілювалося в житті?
Я можу розповісти, як це працювало щодо кіно. Хоча думаю, що приблизно так само було в усіх сферах. Дійсно, з’явилася безпрецедентна фінансова підтримка, якої не було за весь період української незалежності. А з іншого боку, відбувалися якісь парадоксальні дії. Фінансування раптом розділялося на дві частини буквально за тиждень до початку фінансового року. Ми дізнавалися, що половина грошей піде не через Держкіно, а через Міністерство культури. Минав рік і потім знову з’ясовувалося, що наступного року вже не Мінкульт розпоряджатиметься цими коштами, а ще нова інституція – Український культурний фонд. Це не давало стабільності. Бо кожного разу цій новій інституції в дуже стислі терміни треба було вирішувати питання, як взагалі розпоряджатися цими коштами. Хоча вже при цьому була структура, яка довела, що може ефективно ними розпоряджатися, – Держкіно.
Так само було із законом про державну підтримку кінематографа. Верховна Рада ухвалює дуже прогресивний закон, а потім його ветує президент України. Відбуваються консультації в АП, цей закон знову потрапляє до ВРУ і здобуває підтримку. Але для того, щоб він повноцінно запрацював, необхідно додатково ухвалити зміни до бюджетного кодексу. Минуло два роки – коаліція так і не спромоглася ухвалити цих змін. Закон то ухвалили, а чи він працює… Тобто спочатку стаються сплески патріотизму та правильні кроки, а потім починається відхід в бік.
Як повинна розвиватися гуманітарна сфера в Україні?
Як інструмент формування національної ідентичності і самоідентифікації українців як нації. Це основна місія держави у гуманітарній сфері.
Президентська команда каже, що працюватиме “методом пряника”. Це доцільно?
За мого керівництва із ініціативи, зокрема, Держкіно запроваджено пільги на виробництво українських національних фільмів – вони не сплачують ПДВ. Так само із продажем квитків у кінотеатрах. Квитки на україномовний контент – без ПДВ, квитки на фільми іншою мовою – із ПДВ. Різниця 20%. Завдяки цьому зараз кінотеатри показують майже всі фільми українською мовою. Тобто пряники давно працюють. Але, як відомо, поєднувати їх треба із батогом. На прикладі телебачення ми це побачили. Позитивні зміни стались тільки тоді, коли було запроваджено мовні квоти.
На цих виборах Ви балотувалися до ВРУ у списку ВО «Свобода». Але партія до Парламенту не потрапила. У чому причина? Ви недопрацювали? Ідеологія не на часі? Чи в самому суспільстві причини?
Питання складне. З одного боку, напевно, ми якісь помилки зробили. Детальний аналіз буде зроблено на партійному рівні. А з іншого боку, на цих виборах йшлося не про ідеологічний вибір. Йшлося про протест суспільства (незалежно від ідеологічних поглядів) проти старих еліт. Бо ж люди віддали більшість голосів політичній силі, яка взагалі не декларувала жодної ідеології, і, відповідно, за неї могли проголосувати зовсім різні люди. Я знаю, що за нинішнього президента голосували й чимало націоналістів. І від цього ж вони не змінили своїх поглядів. Цей феномен лежав не в ідеологічній площині. Думаю, навпаки, після теперішньої трансформації еліт політичний дискурс в Україні повернеться до більш традиційних форм.
Після провалу націоналістів на виборах частина суспільства почала говорити про те, що «націоналістична ідея в Україні померла». Це дійсно так?
Гляньте хоча б на виборчу кампанію Порошенка. І на президентських, і на парламентських виборах він експлуатував націоналістичні гасла і в результаті здобув чималу підтримку. Це вкотре підтверджує, що націоналізм є актуальним для значної частини українців.
Не виключаю, що команда Зеленського невдовзі прийде до націоналістичних гасел
Ну й зверніть увагу: протягом 5-річної каденції його риторика сильно змінилася. Тільки в останні два роки вона була націоналістичною. А починав він зовсім з іншого. Із дуже схожого на те, що ми зараз чуємо від нової влади. Тому не виключаю, і цілком серйозно про це кажу, що команда Зеленського невдовзі прийде до націоналістичних гасел. Бо це вже перевірено часом. Коли в української влади виникає потреба консолідувати довкола себе активну частину суспільства, вона свідомо обирає націоналістичну риторику, позбавляючи, відповідно, електоральної підтримки справжні ідеологічні націоналістичні партії.
Чим плануєте займатися після звільнення із Держкіно?
Тут однозначно – українське національне кіно. А в якій формі – покаже час.
