Заїхавши до Дермані Другої на Рівненщені, відразу стають зрозумілими слова одного із моїх улюблених письменників Уласа Самчука: “Дермань для мене центр центрів на планеті…” Село це надзвичайної краси і з цікавою історією. Зрозуміло, що не завітати на подвір’я, де народився один з найталановитіших письменників України XX століття, було просто гріх. Зараз там проживає Андрій Самчук, двоюрідний племінник Уласа, а тоді ще застала його брата Івана. На превеликий жаль, Улас Самчук і досі залишається маловідомим, бо радянська влада віднесла його до списку “українських буржуазно-націоналістичних письменників”. А в “незалежній” Україні у шкільних підручниках теж довго не затримався.
Самчука подавали на Нобелівську премію
Народився письменник 20 лютого 1905 року. Про це свідчить й напис на камені, який встановили на місці тої хати, де він з’явився на світ. Родина Уласа Самчука на ті часи була заможною, хоча у пошуках землі батько переїхав з Дубнівського до Кременецького повіту в село Тилявка. Уласу тоді було вісім років. Проте з 1917 до 1920 року хлопець навчався у вищепочатковій школі, що була при Дерманській Свято-Федорівській учительській семінарії. Отож дитинство фактично пройшло у цьому селі. Бо після чотирьох років навчання в Крем’янецькій українській приватній гімназії імені Івана Стешенка його життя склалося так, що він майже весь час проживав за кордоном.
З польського війська, куди його призвали у 1927 році, втік у Німеччину, там навчався у Бреславському університеті, а через два роки опинився у Чехії, де теж студіював в університеті. Проте жоден навчальний заклад з різних причин йому закінчити не вдалося – самотужки здобув освіту і досить непогано володів польською, німецькою, чеською мовами. У Празі Самчук прожив майже дванадцять років.
З початком війни письменник повертається в Україну, сподіваючись, що нарешті вона зможе стати незалежною і до 1943 року редагує у Рівному часопис “Волинь”. 1942 року його арештувала німецька влада, звинувачуючи у надто самостійницькій ідеології. Вирватись з тюрми допомогли давні німецькі зв’язки. Тут, у Рівному, Улас Самчук познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною Праховою, актрисою й кіномонтажницею, яка поверталася з групою відомого тоді кінорежисера Кавалеридзе зі зйомок фільму “Олекса Довбуш” зі Львова.
В Україні письменнику перебувати довелося недовго. Йому, як і багатьом свідомим українцям, жити в рідній державі було несила – не визнавав комуністичну владу. Вже у 1943 році знову потрапив у Німеччину. А далі його емігрантське життя продовжилося у Канаді – туди він переїхав у 1948 році. Доля цього українського письменника була досить непростою, а життя нелегким. За океаном навіть доводилося мести вулиці, аби заробити на кусок хліба. Та попри негаразди, весь час писав. Чимало його творів мають мемуарний характер. Про те, що Улас Самчук талановитий письменник, свідчить подання на отримання Нобелівської премії. На жаль, він не удостоївся її з банальної причини: не мав перекладів і проживав не у своїй державі…
Вся творчість Уласа Самчука присвячена Україні та її складній історії. З-поміж усієї найбільш відома його трилогія “Волинь”, де дуже характерно й яскраво описана доля українського селянина-господаря. Читаючи цей твір, розумієш, яким самобутнім, неперевершеним і великим письменником був Улас Самчук!
Інші його книги – про Українську повстанську армію, голодомор, тобто все те, що найбільше йому боліло. Адже, як відомо, чимало дерманських хлопців воювали в УПА. Недарма у книзі “Чого не гоїть огонь” Улас Самчук писав: “На всій території цього шматка Волині – на південь від Дерманя через Мости, Гурби, аж до Шумська і далі на захід, через Антонівці до Білої Криниці і Крем’янця – розкинулось царство лісової армії”. Бій повстанців з кагебістами й армійськими підрозділами під Гурбами старожили пам’ятають і досі…
Якщо читати твори Уласа Самчука, то однозначно зрозуміло, що зі своїм інтелектом, вихованням та поглядами на життя сприйняти більшовицький режим він не міг. Тому й писав: “Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилась не до людської свідомості, а, як тоді говорилося, до свідомості класової чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний – він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині”.
“Ніяка холєра нас ще не здушила і не здушить”
Щоб зустрітися із ще живим братом Уласа Іваном, треба було дістатися до Запорожжя (так називають один із сільських кутків, яких тут багато). Вузька звивиста доріжка тягнулася селом, наче лісом. Лишень на мальовничих пагорбах посеред дерев виднілися хати. На одному з таких пагорбів й розшукала Івана Парфеновича, який порався на городі. Жив сам, дружину вже поховав. Незважаючи на поважний 77-річний вік, у хазяйстві ще тримав свині, корову і навіть коня. Корову готовий був збути, а от з конем Ваською розставатися не хотів, бо це для нього надто рідна істота. Іван Самчук теж уже упокоївся і двір, пов’язаний із письменником, перейшов до сина Андрія.
Живучи у Рівному, Улас Самчук влітку 1943 року вибрався відвідати рідну Дермань. Той день і досі пам’ятав його брат Іван Самчук розповідаючи про це:
– Як зараз бачу Уласа, коли він приїхав чорною машиною, хоча мені було всього тринадцять років. Як завжди веселий, дотепний. Він був такий, що до кожного заговорить, як кажуть, підхід знайде. Погостював у нас день, і на вечір поїхав до Рівного. Наші батьки – рідні брати. З того часу він більше в Дермані не був. Доля закинула його аж в Канаду, там і помер у 1987 році. Листів звідти при совєтах від нього не отримували. Їхньої хати вже давно нема, тільки камінь поклали. Мого батька з братом вивезли на Сибір за те, що брат в УПА був, там вони і згинули. Я втік, переховувався у товариша. Потім і мене кадебісти взяли, довго мордували, щоб зізнався, чи зброю не ношу – їм таке хтось набрехав. Але через пару днів відпустили…
Оглядаючи ті місця, де колись дитиною бігав Улас Самчук, захоплюючись навколишніми краєвидами, тепер змогла легко уявити ті картини, які він описує у своїх творах. А ще щиро позаздрити тамтешнім жителям – жити посеред такої краси випадає не кожному.
На тих пагорбах, звідкіля видно всю дерманську красу, чомусь проймаєшся такою неймовірною вірою в Україну, що вона пройде через усю ту руїну, влаштовану нам всіма ворогами, і розумієш, чому Улас Самчук теж вірив в наше майбутнє. Навіть у ті складні для нас часи писав: «А щодо нас – ніяка халєра нас ще не здушила і не здушить. Ми, знаєш, плем’я хоч і м’яке, але гливке і нас так легко не проковтнеш. Розуміється, що після цього прочухана і цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але час нам шепче, що скоро й на неї прийде амінь. Часи колоніальности «форбай»… А ми їм з Божої ласки поможемо. І я чомусь все ще вірю… Уяви собі – навіть я вірю…»
Це ще не зовсім збулося. Бо у «незалежній» Україні пролетарсько-кагебешних дідів змінили їхні внуки, примазавшись знову до влади після 1991 року. І навіть під час «гетьманування» Петра Порошенка, який так волав про мову, Міносвіти не спромоглося повернути його творчість у школу, після того, як 2012 року україно-ненависник Табачник викинув це ім’я з підручників. Так що, Уласе, боротьба не закінчилася.
