У мережі оприлюднили унікальну світлину 1929 року, яка засвідчує діяльність товариства «Просвіта» у селі Древині на Іваничівщині. Фото зберігалося у родинному альбомі Джапи Петра Федоровича й було надіслане з Італії його онукою — пані Людмилою Злотко. На звороті світлини зберігся напис польською мовою: «Proswita 1929 R. Dzapa Piotr».
Про це пише Олесь Бик в групі Іваничівщина, - передає ВолиньUA.
Світлина є важливим історичним свідченням високого рівня національної свідомості та розвитку просвітницького руху в Древинях у міжвоєнний період. Про активність і згуртованість мешканців села свідчать і архівні джерела. Зокрема, у «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (Львів, 1937 рік, за редакцією Івана Крип’якевича) згадується географія та особливості поселення, а також легенда про Криваве озеро, розташоване над шляхом з Іванич до Грибовиці.
В записках наукового товариства ім. Шевченка за редакцією І. Крип'якевича Львівського видання 1937 року наводяться рядки з історії Древинь. Ось що читаємо: «Древині, поле: «Михайлівка», «Загай», «Заберезина», «Тараховичі». Озеро «Криваве озеро». Фільварок. Село назв кутків і вулиць немає». Криваве озеро має свою легенду: під час якогось бою кров стікала сюди і вода в ньому стала червоною. Озеро простяглося над шляхом з Іванич до Грибовиці. У селі був фільварок Рудницьких. На дідичівських полях височіла колись могила - тепер вона уже розорана, але горбок ще й досі добре помітний. Старі метрики свідчать, що мешканці цього села мали переважно такі прізвища: Киселі, Богуни, Ховани, Дикуни. Пізніше вони стали Киселюками, Богонюками, Хованюками, Диконюками. А хіба прізвища, ніби клички, зокрема як Друць, Чміль, Філь, Джапа, Гуда, Пуц не козацького походження? Подібні є і по інших населених пунктах, наприклад: Гиць, Фіть. Скоріш за все це далекі нащадки поранених козаків, які не могли повертатися на Запорожжя, в Січ, а залишилися доживати віку тут. Волею долі сталося так, що якась частина із них пустила своє коріння тут, на Волині. Вони створили свої родини, які, на щастя, живуть і розростаються й понині.
Під час національно – визвольних змагань 1940-х років в лавах ОУН – УПА перебували біля двох десятків древинівських юнаків і дівчат. Чимало з них загинули, були репресовані, доля декого так і лишається невідомою. Про п’ятьох жителів Древинь згадується в літописі УПА. Четверо із них під прізвищем Джапа. Але це вже інша, доволі непроста і довга історія.
"У 1967 - 1968 роках в селі був збудований новий клуб. Як ведеться в клубі діяли різні гуртки, в яких приймали участь десятки юних і не зовсім молодих жителів села. А слава тодішнього древинівського хору очолюваного Степаном Галіводою стала гриміти на всю Волинь. В селі був свій духовий оркестр, без якого не обходилися весілля не лише в Древинях а й в навколишніх селах. А сьогодні відомий далеко за межами Іваничівської громади своєю творчістю також і аматорський вокальний жіночий колектив «Калинонька», що ось вже 14 років носить звання народного. Це лише три факти про мистецькі таланти місцевих жителів.
Відразу з проголошенням незалежності України громада Древинь дружно взялася за будівництво храму, якого в селі не було. Зауважу, що питання його приналежності не стояло. Було усім очевидним, храм має бути українським православним – тоді ще Київського патріархату. Саме з огляду на останнє Древині сміливо можна назвати більш національно свідомим селом в порівнянні із сусідніми Іваничами і Мишевом. Десятки древинівських родин дружно, з завзяттям взялися за спорудження сільської святині. І вже в листопаді 1995 року, саме на Дмитра, свято Дмитрівський храм було урочисто відкрито. Пригадаю прізвище лише ініціатора і організатора ідеї будівництва, згодом першого церковного старости Рябова Василя Прохоровича", йдеться у дописі..
Кілька штрихів з минулого Древиня засвідчують: це невелике волинське село має глибоку історію, сильний національний характер і згуртовану громаду, яка зберігає українську ідентичність до сьогодні.
