Олег Шитлюк із села Проходи Камінь-Каширського району кілька разів на фронті був на волосинці від смерті, отримуючи поранення. Після останнього з них його везли з передової… у чорному мішку.
Навіть дружині спочатку повідомили найстрашнішу новину, що її коханого немає. Вона не повірила, бо ж відчувала, що це неправда. Олег справді вижив. Однак клятий осколок у голові не дає йому жити повноцінно.
Про це пише Нове життя, пише ВолиньUA.
Він лежить на ліжку і намагається усміхнутися. Бо ж знає, що це прийшли журналісти, аби розповісти усім про його хоробрість, стійкість і боротьбу за життя. Він уважно слухає, як його дружина, його опора розповідає в деталях увесь воєнний шлях коханого. І час до часу його погляд робиться дуже сумним. А поряд на ліжку, згорнувшись клубочком, лежить котик.
«Наш Патрон. Він може всіх вкусити, подряпати, тільки не Олега. Отак гарненько біля нього лежить, старається зовсім близенько примоститися», – каже Людмила Шитлюк, поправляючи ковдру біля чоловіка.
Ці кілька останніх місяців нелегкі для жінки. Бо ж усі зусилля спрямовує на підтримку, догляд коханого, який не в змозі сам про себе подбати. І коли дивишся на Людмилу Володимирівну, дивуєшся її витривалості та силі духу.
«А інакше просто не можу… Я Олегу потрібна. У нього, крім мене, нікого немає», – лаконічно пояснює.
Із прохідця став Британцем
Узимку 2023 року Олег Шитлюк їхав до Любешева, аби купити для дружини пральну машинку. Дорогою йому вручили повістку.
«Строкову службу чоловік не проходив. Два рази у нього ключиця була поломана, шпиця стоїть. Але попри це, він відразу ж пішов на медогляд», – пригадує Людмила Володимирівна початок того періоду, який назавжди змінив життя її сім’ї.
Кілька разів жителя Проходів то викликали до ТЦК, то знову повертали додому. 10 січня він отримав військовий квиток і невдовзі таки поїхав у військову частину. Потрапив у 56-ту бригаду. А вже невдовзі відправили його на навчання у Велику Британію.
«Два місяці там пробув. Стріляти навчили з усього, із чого тільки можна було. Як розповідав, інші хлопці навіть боялися. А він то все робив. Але як повернувся, потрапив не до своїх. Служив із хлопцями, які вже пройшли бойове хрещення, і не одне. Контузії мали. То я, якщо чесно, навіть боялася за чоловіка. Але він швидко порозумівся з ними. Побратими його називали Британцем, бо ж за кордоном навчання проходив», – розповідає Людмила Шитлюк.
Перше поранення отримав на Донеччині у потиличну частину голови й плече. Закрив собою молоденького солдата, якого дуже шкодував, називаючи сином. А буквально за кілька тижнів отримав друге поранення – лобове.
«Це було таке жахіття. Побуде кілька днів у госпіталі – і знову на передову. Бувало, що по 9-11 днів зв’язку із ним не мала», – з болем у голосі пригадує Людмила Володимирівна свої переживання.
Сказали, що чоловік загинув
3 жовтня, якраз перед днем народження старшого синочка Максима, Людмила Шитлюк поралася з мамою на кухні. Аж тут задзвонив телефон, і чужий голос по той бік зв’язку промовив жахливі слова: «Вашого чоловіка немає». Жінка втратила свідомість. А коли отямилася, то твердо заявила: «Це неправда!»
«От відчувала я тоді, що то не так. І через трохи після того мені зателефонували й сказали, що Олег живий, у лікарні. Просто ніхто не думав, що він очуняє. Його везли у чорному мішку як двохсотого. У нього дуже тяжке поранення було, пів голови знесло. Він добу пролежав у полі. Перша стадія коми», – сльози виступають на очах молодої жінки, коли вона згадує ті тяжкі хвилини.
Тож Людмила Шитлюк із мамою відразу зібралися до столиці, де був Олег. Цілу дорогу жінка усе згадувала слова, які їй сказали під час телефонного дзвінка з лікарні: «Приїдьте попрощайтеся, бо може не вийти з коми». Але вона постійно думала: «Я приїду – і все буде добре. Він почує, що я поряд».
Жінка просто вірила в силу їхнього кохання. І недаремно. Перші ознаки повернення до життя Олега були саме при Людмилі – він міцно стиснув її руку. Та й далі його тримала і додавала сили боротися з недугою любов коханої. Він мужньо долав операції, реабілітацію у медичних закладах Києва, Івано-Франківська, Луцька. Перемагав біль і робив щораз упевненіші кроки.
Через вікно нетерпеливо виглядав дружину, яка розривалася між домівкою і чоловіком, їдучи до нього за кожної нагоди.
«Ото кохання. Усе свою Людмилку жде», – жартували медсестрички. Бо ж, на жаль, бачать і випадки, коли дружини залишають у госпіталях своїх немічних чоловіків, прикутих до ліжка.
Осколок робить свою лиху справу
Олег Шитлюк до нинішнього літа поволі оговтувався від отриманого поранення. Навіть пробував їздити велосипедом, трактором. А на Великдень, спираючись на лісочку і тримаючи за руку дружину, ходив святити паску. Однак згодом осколок, який залишився в голові чоловіка, почав різко давати про себе знати.
«Ми куди тільки не зверталися, але ніхто не береться оперувати Олега. Бо осколок у такому місці, що його неможливо вийняти. Розводять руками і лише кажуть, щоб я готувалася до чого завгодно. Бо ж це чужорідне тіло в мозку…» – тамуючи біль, каже Людмила Володимирівна.
Саме через це здоров’я захисника стало погіршуватися. І тепер він уже не може ні пересуватися сам, ні їсти, ні говорити добре. Це все за нього робить дружина: годує, миє, вивозить візком на прогулянку.
«При цьому він усе дуже добре розуміє. Буває, вивезу на подвір’я, він дивиться на сусідів, на перехожих. І такий біль у його очах… Усі живуть своїм життям. А його життя зруйнувала війна. Тому так болить, коли кажуть: «І за що вони там воюють? Нащо та війна?» А за що мій чоловік воював? Він же втратив здоров’я на війні, захищаючи свою сім’ю, всіх нас…» – висловлює думки Людмила Шитлюк.
У цієї сім’ї були плани, мрії. Вони тяжко трудилися, стараючись облаштувати власний дім, який придбали після весілля. Олег місяцями на сезонах пропадав у тій же проклятій Росії, яка згодом і поламала його життя. Старався для своїх синочків – Максимка й Артемка, у кімнаті яких тепер висить прапор, що його подарували побратими їхнього татка. Старався для дружини, яка тепер стала його єдиною опорою, його очима, руками, ногами. Тому так боїться він її втратити.
«Пішла якось малину вибирати. І то ж попередила Олега. Приходжу, а він такий задиханий, ніби кудись біг. Злякався, що я його покинула. Взяв мою руку і до щоки собі пригортає, гладить», – з любов’ю й турботою каже Людмила Шитлюк.
Вона розуміє: самотужки їй чоловіка не поставити на ноги. І йдеться навіть не про гроші. Хоча, до речі, лише у листопаді вперше отримали пенсію, а за поранення досі – ні копійки. Головне – якби можна було зробити операцію та вийняти той клятий осколок. Або ж бодай час до часу проходити реабілітацію в госпіталях.
«Але я не можу туди дістатися. Їздила у військкомат, на чергу стала. Я ж готова з ним їхати, бути там. Мені батьки допоможуть із господарством, з дітьми. Аби тільки Олегу хоч трохи кращало», – витираючи сльози, каже Людмила Володимирівна. Бо ж, зазначає, і ворогу не побажала би такого: все чути, розуміти, а не могти ані сісти, ані піти. Цього найбільше й боявся сам Олег Шитлюк, кажучи ще раніше про це дружині.
«Бачте, скільки в мого чоловіка орденів? – жінка показує нагороди коханого, які отримав він за час служби. – Якби вони могли повернути йому здоров’я чи допомогли знайти лікарню, де він міг би підлікуватися…» – додає притишеним голосом і поправляє подушку коханого, погладивши його по голові і з ніжністю вдивляючись йому в очі. І, здається, навіть від цього погляду Олегу Шитлюку стає трохи легше.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На війні з окупантами загинув український музикант
