Чи є союзниками України прибічники "іншої Росії"
З початком війни величезна кількість російських ліберальних опозиціонерів раптом стали палкими українофілами. Але панегірики мужньому українському народові у їхньому виконанні викликають у адресата здебільшого роздратування. “Та досить говорити, зробіть вже хоч щось!” — пишуть їм у коментарях українці. Наштовхуючись на таку “невдячність”, російські ліберали ображаються і розповідають про брутальний путінський режим, впоратись із котрим їм не під силу. З цими твердженнями годі сперечатись: путінський режим справді брутальний і тамтешня ліберальна опозиція повністю безпорадна. Але тут ми виходимо на дві лінії міркувань. По-перше, якщо все так, то яку цінність для нас — українців — має такий безсилий союзник? Чим зараз можуть допомогти Україні всі ці навальні, явлінські, латиніни і вся решта критиків Путіна? Очевидно, що нічим. Моральна підтримка з їхнього боку — це втіха для уражених комплексом меншовартості, які ще й досі не помітили, що королі ефірів “Еха Москви” голі, босі і немиті.
Друга лінія міркувань заводить нас у нещодавню історію сучасної Росії. Путінський режим у його теперішній фашистській формі виник не миттєво — він визрівав, зміцнювався і розвивався понад два десятиліття. Питання в тому, що весь цей час робила російська ліберальна опозиція? Певні спроби переломити загрозливу тенденцію, звісно, були. Але по факту, у російській політичній системі їм відвели нішу безперспективної опозиції, єдине призначення котрої — на кожних виборах демонструвати тотальну перевагу Путіна та його партії над “прозахідною п’ятою колоною”. Можна пригадати вибори 2018 року, на яких Ґріґорій Явлінскій і Ксєнія Собчак блискуче — і не без ентузіазму — відіграли роль хлопчика (і дівчинки) для биття. А ще — допомогли створити видимість демократичного змагання, якої тоді ще потребував Путін. Одним словом, їхні стосунки з режимом не такі вже й однозначні. А тому питання, яка Україні користь від такого союзника, залишається актуальним.
Втім, дехто — зокрема, у наших політичних колах — ще мріє про те, як Україна надаватиме прихисток росіянам-жертвам путінського режиму. Скільки в цьому комплексу меншовартості, а скільки обсесивного потягу до красивих жестів — це питання варто облишити психотерапевтам. Інша справа, що й серед російських лібералів чимало тих, хто позирає на Україну з великою надією — на перезапуск власних кар’єр. Якщо Савік Шустер та Євгєній Кісєльов вже колись змогли, чому б тепер не спробувати і решті? Хотів же Вєнєдіктов три роки тому запустити українське бюро “Эха Москви”? Хотів. Чому б тепер не спробувати перетягнути до Києва усю редакцію, якщо у Росії їм працювати зась?.. І доводиться констатувати, що прихильниками “русского исхода” в Україну можуть виявитись не лише деякі місцеві середовища, але й Захід, якому конче треба мати під рукою “хороших русских”. Особливо тих, котрі разом з українцями експортуватимуть демократію у РФ, паралельно долаючи розкол між двома культурно близькими народами (майже ідеальна заготовка для грантової заявки — Ред.)
Але все це ми вже проходили сто років тому. Достатньо відкрити, наприклад, спогади Павла Скоропадського за 1918 рік:
“Приїздить змучений чоловік із комуністичного раю на Україну. По приїзді людина мовчить, спить, п’є і їсть – це перша стадія. Друга – хвалить, говорить, що Україна чарівна, і мова така милозвучна, і клімат добрий, і Київ гарний, і уряд добрий, усе розумно – одне слово, рай! За цей час вона встигає декого побачити з тих, що раніше приїхали і ось, так тижнів через два, входить у третю фазу. Ще весела й люб’язна, ще вважає, що все добре, але ось їздив візниками, вони надто вже погані, і бруківка місцями недобра, чому це тримають таких градоначальників.
– Та даруйте, – кажеш йому, – ви згадайте, що в Совдепії було, ми ж усього місяці зо два як працюємо, хіба можна зараз думати про візників та бруківки, дякуйте Богові, що ви живі.
– Та воно-то так, але все ж таки, – і йде собі на доволі тривалий час.
Я вже розумів, що для нього настала четверта фаза. Зазвичай він уже не приходить додому, а його зустрічаєш десь чи на вулиці, або де-небудь у театрі. Прекрасно вбраний, ситий, рум’яний і надзвичайно пихатий.
– Чи знаєте, що я вам скажу, ваша Україна – дурниця, не має жодних даних для існування, безперечно, що все це буде знищено, треба творити єдину неподільну Росію, та й українців жодних немає, все це вигадки німців. Потім, знаєте, ну чого це в уряді тримати отаких людей, – і пішла критика, і критика без кінця.
...Треба вказати ще й на другу категорію приїжджих, котрі з третього фазису не переходили до четвертого, а віднаходили втіху або в шаленій спекуляції, або ж робилися завсідниками всіляких «Бі-ба-бо», «Шато де флер» та інших подібних закладів, котрі в Києві, попри періодичні нагінки, яких вони зазнавали від міністерства внутрішніх справ, на жаль, завжди процвітали...”
Чому ми маємо думати, що з тих пір щось принципово змінилося? Так, винятки безумовно існують, проте в масі своїй російська ліберальна інтелігенція дивиться на нас крізь колоніальну, імперську оптику. Так, вона налаштована інакше, ніж у Путіна або Гіркіна-Стрєлкова, проте все одно замилює око, не дозволяючи роздивитись слова, викарбувані над воротами України: “Відчепіться від нас”. Відчепіться – і не лише зі своїми танками і ракетами, але також з візіями "другой России", центром котрої вам чомусь кортить бачити український Київ.
Джерело: Український тиждень
Автор: МАКСИМ ВІХРОВ
