Війна змінила світ і долі мільйонів українців. Кожен військовослужбовець, який боронить нашу землю на передовій, має свою історію «до» і в очікуванні переможного «після».
От жив собі, працював ландшафтним дизайнером, проводив вишколи для дітей та дорослих, мав мільйон планів на життя… Аж раптом 24 лютого 2022-го почув телефоном від 9-річної доньки: «Тату, збирайся, війна почалась…». Зібрався, при чому того ж дня. А далі – оборона Києва і служба в Збройних силах України.
Саме так усе відбулося у 34-річного ковельчанина Максима Новицького – нині командира гармати 2 стрілецького батальйону 67-ої окремої механізованої бригади, - пише ВолиньPost.
«Зі шкільних років знав, що війна буде і що треба готуватися до неї. Мені подобалася історія і в старших класах я вже знав, що ми будемо воювати з росією. Це ж мені підтверджували у розмовах і ветерани УПА, з якими доводилося спілкуватися час від часу», – каже Максим.
Саме тому, окрім своєї основної роботи, він займався патріотичним вихованням молоді, розвиваючи на Волині організацію із понад столітньою історією «Сокіл».
«Те, що війна буде, я розумів. Питання було лише, звідки нападатимуть і як. У мене був зібраний рюкзак ще за багато місяців до повномасштабного вторгнення росії. 28 лютого я з товаришем вже були у Києві, обороняли столицю, приєднавшись до місцевої ДФТГ, а у квітні я вступив до лав 67-ої бригади в Харківській області. Мені за світоглядом військові цієї бригади були близькі. Вона була створена у 2022 році на базі підрозділів Добровольчого українського корпусу Правого сектору (ДУК)», - пригадує військовий.
– Повномасштабна війна триває вже майже два роки і досі немає чіткого розуміння, скільки доведеться воювати тим, хто пішов добровольцями, як і ви, у перші дні вторгнення. Що думаєте про це?
– Військові та їх родини повинні знати терміни служби, щоб банально орієнтуватися в просторі. Війна затягується і ми повинні розуміти, чого нам чекати.
Дружини, рідні, які чекають вдома, теж справедливо хочуть знати, коли їхні чоловіки повернуться додому, особливо на фоні того, скільки немобілізованих ходить вулицями.
Ходять чутки, що після 3 років служби таки дозволять демобілізацію, але це рішення за владою. Це має бути, бо люди втомлюються від невідомості та затягування.
Так, ми – перша хвиля добровольців, яка ще досі воює, але, повірте, нас не так багато лишилося: багато загинуло, поранені, дехто просто психічно це не «витягує».
– Як Ви справляється з емоційним просіданням на фронті та як тримаєте себе в руках?
– Дуже важливу роль відіграють побратими, які поряд, а ще злагодженість і дружність між нами. У нас табу на алкоголь і фактично ніхто не курить, тож коли повертаємось з позицій, то проводимо дозвілля з користю: читаємо книжки, займаємось спортом… Класно допомагають переключатися діти. Мене донька Соломія дуже мотивує.
Ми багато жартуємо з побратимами, відключаємо мозок від війни, наскільки це можливо. Виспатися можна тільки в тилу, бо на передовій, де б ти не спав, у тебе постійно стрес та внутрішні хвилювання. Мені якось поки вдається тримати себе в руках.
– Психологи кажуть, що у військових немає майбутнього, є лише сьогодні. То правда?
– Якщо нічого не плануєш, ти себе заженеш. Майбутнє треба бачити. Мої побратими планують відкрити бізнес, піти ще раз навчатися, створити сім’ю, подорожувати…
– Ви зараз у відпустці. Знаю, що були вже побували в Києві, у Львові… Як Вам життя в тилу?
– Я добре побачив у Києві, Львові, Ковелі, Луцьку, що у нас багато мобілізаційного ресурсу… Але разом з тим я бачу й іншу не дуже хорошу тенденцію: хлопці не готуються і думають, що їх це мине. Це наївність від страху чи від того, що їм ще не вручили повістку…
Я всім своїм знайомим кажу: «Готуйтесь, ви нас заміните завтра, післязавтра, через рік, але заміните». Вони відмовчуються, не хочуть сперечатися.
Але наскільки готовими і повноцінними воїнами будуть мобілізовані, залежить від них і від того, в яку бригаду вони потраплять. Я б радив вже зараз над цим задуматися.
Війна стосується всіх. Кожен чоловік буде мобілізований. Без варіантів. Війна надовго, так вона закінчиться абсолютно в нашу користь, але росія на цьому не заспокоїться.
Війну росія починатиме до тих пір, поки існуватиме російська федерація з тими інституціями, які у неї є на даний момент. Незалежно від того, помре путін чи ні. Хороших рускіх нема.
– Мобілізаційного ресурсу то багато, але щось не надто чоловіки поспішають замінити тих, хто вже воює…
– Я знаю, що у 3 штурмовій вже є від 2 до 3 тисяч добровольців у резерві. Це люди, які хочуть служити саме у цій бригаді. 3-тя штурмова взагалі організувала круту інформаційну кампанію і я вважаю, що це найефективніша бригада у різних аспектах – від публічності до ведення бойових дій. Саме з неї варто брати приклад і державі, й іншим бригадам, тоді б з мобілізацією проблем не було б взагалі.
Тому звертаюся до чоловіків, вчіться, тренуйтеся, бо рано чи пізно вам доведеться воювати.
Ми програємо москалям у тому, що наші хлопці не хочуть копати окопи. Мені приємно, що про моїх земляків, про 100ту бригаду ТрО , моя ж бригада відгукується класно. Хлопці окопуються, воюють, їх вибили з позиції – оце ж днями ховали одразу трьох хлопців в Ковелі, але 100-та бригада відвоювала ті позиції назад, з допомогою нашої – 67-ої.
– Чи є страх на передовій?
– Та є. Страх є завжди. Коли його нема, це зайвий героїзм, який зазвичай карається втратою здоров’я або життя. Страх – це нормальний інстинкт самовиживання.
Страшно, коли прильоти, коли сидиш під обстрілами і прощаєшся з життям…
Зрештою на фронті треба змиритися з тим, що війна – це лотерея.
– Війна – це випробування не лише для військових , а й для тих, хто їх чекає?
– Тим, хто чекає, треба ставити пам’ятники… Дружинам, дітям, батькам… Коли рідна людина знаходиться в зоні ризику, межує між життям і смертю, то звісно що її рідні хвилюються вдома, їм це болить, вони не досипають, живуть від дзвінка до дзвінка.
Я бачу, як хвилюється моя мама і моя донька Соломія. Дитя тихенько молиться вечорами… Я їй шеврони подарував, то вона тримає їх під подушкою і щоразу перевіряє, чи вони лежать на місці.
– Отримані психологічні травми на війні відгукнуться ветеранам у цивільному житті. І швидше за все суспільство не готове до повернення військових додому. Як думаєте Ви?
– Військовим ветеранам буде важко. Психологічно буде не просто, але вже зараз, поки у війську, солдату треба продумувати, як він буде себе реабілітовувати. По поверненню додому я хочу найперше провести усе літо з донькою. Поїду на тиждень-два в Карпати. Поїду подорожувати Європою. Почну із абстрагування від суспільства, яке, впевнений, не буде готовим до сприйняття військових повною мірою. Ветерани стануть окремим соціумом.
Військові – це майбутня еліта. Так не всіх військових можна назвати елітою, але це буде значний пласт суспільства.
Ясно що треба подумати про рідних, бо вони в першу чергу страждатимуть від «інакшості», з якою військовий повернеться додому. Звичка війни, постійного страху, адреналіну, а відтак і зірваної нервової системи зроблять своє.
Крім того, що рідні мають бути до цього готовими, то і суспільство – та ж поліція, наприклад. Якщо хуліганить ветеран, то щоб не спровокувати агресивну поведінку, треба мати розуміння, як з ним спілкуватися.
Частина військових, які підуть на демобілізацію, повернуться, бо не зможуть знайти себе у цивільному житті, тож шукатимуть свою реалізацію у війську, наприклад, військовими інструкторами.
– Як пришвидшити перемогу знаєте?
– Ми переможемо тільки тоді, коли 70 відсотків свідомого населення, мобілізується будь-яким чином: донатами, волонтерством, військом. Зараз у нас таких людей максимум 30%: половина з них воює, інші чекають, донатять, волонтерять. А є й такі, що вдають, ніби війна далеко.
От коли українці мобілізують максимально свої зусилля, тоді ворог відчує цю згуртованість, злість та силу нашої нації. А перемога однозначно буде!
Спілкувалась Ірина КОСТЮК
Фото автора та з особистого архіву Максима Новицького
