Дубовий ліс шумить по-особливому – насторожено, велично. Той шум народжується у верховітті, в якому заплутались ворони, що час від часу загрозливо каркають, ніби відганяють тих поодиноких гостей, що їх тривожать.
А ми вриваємося в шум ішівського лісу, аби поспілкуватися з родиною Зінчуків – єдиною, що мешкає між старими дубами давно зниклого села.
Про село Ішів пише Ярослава Колоскова у Слово правди.
Власне і селом у звичному розумінні той Ішів, якій нині ще існує, ніколи не був. Це лісництво – одне з найстаріших на наших теренах. У часи свого розквіту тут працювало сто чоловік, зараз – у рази менше. Про минулу велич нагадує просторе приміщення, відновлене після пожежі, старий гуртожиток та магазин. Однак там нині порожньо. Лише лісництво ефективно працює.
Там, де добували смолу
Професор Олександр Цинкаловський про село Ішів в Коритненській волості писав, що у кінці ХІХ століття налічувалося там 14 домів і 119 жителів. Старі урочища мали назви «За гаткою», «Грядова вільшина», «За селом», «Багно», «Попадя», «Купина», «Острів», «За ровами». У 1939 році в Ішові була лісничівка, тобто оселя лісівника та смолярня. У таких смолярнях добували смолу, скипидар і вугілля з деревини хвойних дерев способом нагрівання без доступу повітря.
Як розповіла наукова співробітниця ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орися Вознюк, старе село Ішів ліквідоване у 1938 році ще за часів Речі Посполитої, до якої входила Волинь.
«Мені вдалося знайти і підтвердження: «Окружний староста Володимирського повіту, відповідно до ст. 18 Закону «Про укрупнення землі» від 31 липня 1923 року та ст. 14 регламенту Президента РП від 27 жовтня 1933 року, оприлюднює відомості про те, що 8 вересня 1938 року набула чинності постанова старости Володимирського повіту від 9 серпня 1938 року щодо проведення комасаційних процедур і визначення комасаційної території на землі села Ішув, що знаходиться в гміні Коритниця, у Володимирському повіті».
Комасація – один із засобів землевпорядкування, яке проводить, як правило, держава з метою ліквідації розпорошення земельних ділянок, що належать одному власникові, і створення більших і краще придатних для використання.
Проєкт не вдалося повністю реалізувати, адже у 1939 році прийшли перші совєти. Ще у 1944 році в Ішеві мешкало декілька людей, а до кінця 1950-х років була там і прикордонна застава», – зазначає Орися Вознюк.
Нині між могутніх дубів заховалося кілька порожніх хат і старий пересувний бджолярський вагончик. Не віриться, що тут колись між деревами жило кілька родин.
Як тільки Олександр Ольховський опублікував у фейсбуці світлини з Ішева та коротку анотацію того, що ми там були, відгукнулися люди, котрі додали спогадів про цю місцину.
Ірина Перебийніс пригадує, що в шістдесятих роках в Ішеві проживало щонайменше вісім сімей – Каганюки, Здепські, Козіки, Чернії, Пеценюки.
«Як у Бога за пазухою»
У 1978 році сюди приїхала Марія Зінчук разом з чоловіком. Подружжя все життя працювало у лісгоспі, зараз уже на пенсії.
Їхня домівка обгороджена височезним парканом, за яким прогулюються собаки. Воно й не дивно, адже живуть посеред лісу.
На моє запитання: «Як ви тут живете?» жінка відповідає з посмішкою: «Як у Бога за пазухою». Втім, спілкуватися не хоче, але й відпускати непроханих гостей теж не поспішає. Тож, обпершись на ворота, помалу переповідає своє історію свого життя.
Їх називають ішівцями, хоча до того старого села Ішів нинішнє поселення не має відношення. Як згадує пані Марія, колись тут навіть була невеличка череда. 14 корів випасали поблизу лісу. Тепер вони єдині, хто тут мешкає, і складається враження, що їм тут не сумно. За продуктами їздять до сусідніх Микитич, а словами перекидаються з лісниками. У тих лісах вони виховали двох дітей. Один із синів нині боронить Україну.
Тут неймовірно гарно і тихо. Пахне деревами та грибами. Опеньки ростуть на подвір’ї закинутих хат. Завдяки лісництву, яке добре функціонує, є світло, хороша дорога і зв’язок із сусідніми селами. Напевно, не кожен з нас міг би тут жити, бо ми не звикли до звуків природи. Але пані Марія щаслива у своєму куточку та як усі чекає на перемогу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Житані на Володимирщині: як живе село центром якого є магазин
