Про такі історії пишуть романи і знімають кіно. Хоча самі Андрій Мерчук із Лукова Луцького району і його кохана Настя нічого особливого у ній не бачать. Вони були знайомі тільки місяць, коли Андрія мобілізували у 2014-му, і кохана чекала його з АТО. Трагічні події у родинах двічі ставали на заваді їхньому весіллю. А потім втрутилася війна. 11 місяців полону, страху, невідомості. «Зі щитом! Після 340 днів Андрій Мерчук, солдат-гранатометник, мій рідний брат повернувся з російського полону!» – радісно повідомив у соцмережі 26 квітня начальник патрульних Рівного Сергій Мерчук. А Настя з Андрієм цього разу не стали вчетверте відкладати на «потім» своє весілля.
Про це пише газета Вісник.
Першу пропозицію зустрічатися зробив у День незалежності
Вони познайомилися дев’ять років тому. Це був липень, на вулиці – спека. Андрій з братом-близнюком Григорієм їхали з Луцька до мами у Луків.
– Гріша квасу захотів випити, а я з ним не пішов. Коли він повернувся, сказав: «Дарма, не уявляєш, яка там красуня!» Мені стало цікаво. Я не хотів того квасу, але коли побачив її – пропав, – згадує першу зустріч Андрій. – Ледве випросив номер телефону, але записав неправильно, напевно, від хвилювання. Довелось повертатися і просити у її мами. Виявилось, що того дня Настя на кілька годин її замінила. Так що це доля, – сміється. – Потім ми стали спілкуватися у соцмережі. Сходили на фільм «Вартові Галактики». А вже 14 серпня мене мобілізували у 24 бригаду. 24 серпня запропонував Насті офіційно зустрічатися. Вона погодилася.
У ту мить юна дівчина ще не знала, скільки років чекатиме весілля. Андрій воював, Настя вчилася у педколеджі. Їхній роман тривав на відстані півтора року. Під час розмов чула, як гримлять вибухи. Серденько мліло від тривоги за Андрія. І коли його демобілізували, здавалося, що попереду чекає тільки щастя.
Заручальний перстень подарував у Буковелі
Осінь 2018 року виявилась для сім’ї Мерчуків урожайною на весілля. Спершу одружився Григорій, потім на рушничок щастя став старший – Сергій. На той час він вже кілька років був начальником патрульної поліції у Рівному.
– Я подумав: раз так, то і нам з Настею пора стосунки офіційно оформляти. Поїхав за кордон, заробив грошей, купив заручальний перстень і повіз Настю у Буковель. Пропозицію зробив на березі озера, і вона сказала «так»! Це було у березні, весілля планували на травень. На Пасху мали бути заручини, та раптово помирає мій тато, і весілля відклали до 2020-го, – розповідає Андрій. – Уже дату призначили у січні. Та напередодні знову біда – помирає Настін тато. А потім в аварії загинула дружина мого брата-близнюка. Таким от важким видався для нас початок того року.
– Ми навіть хотіли просто розписатися, – додає Настя. – Але тоді розпочалася епідемія коронавірусу. Сказали, що нас всередину РАГСу не впустять – розпишуть перед дверима, і маємо бути обов’язково в рукавичках та масках. Кафе закриті. Подумали: «Що від того зміниться, як ми розпишемося?» І знову відклали весілля.
Третю дату Настя й Андрій призначили на 17 липня 2022 року. На той час обоє вчилися в Академії внутрішніх справ у Рівному. Настя пішла на службу у патрульну поліцію Луцька. А 24 лютого 2022 року, коли почалася війна, Андрій відразу пішов у військкомат. Спочатку служив у теробороні Луцька, а вже у травні його відправили на передову.
У полоні говорив з рідними уві сні
– Ми думали про те, щоб розписатися перед тим, як Андрій поїде на фронт, навіть обручки купили. Не встигли. Дзвонить: «Я їду». У нас була година, щоб купити йому в дорогу якісь необхідні речі і провести, – пригадує Настя той важкий час. – Ще 22 травня ввечері розмовляли, а наступного дня приходить повідомлення: «Я люблю тебе, дуже сильно люблю. Всіх люблю, передай». Відразу захвилювалася, стала набирати номер – зв’язку немає. А за два дні мамі прийшов лист, що Андрій зник безвісти. Дуже сподівалися, що він у полоні. Скільки відео ми передивилися! Два місяці жили, як у жахливому сні! Поки на одному з відео не впізнали Андрія. Живий! Хоч і в полоні.
Підрозділ Андрія 23 травня на світанку дуже сильно обстріляли. Волинянин був поранений. Він впевнений, що його врятувала каска, подарована братом Сергієм. Того року на Великдень у ній крашанки святив, замість кошика. Вона й прийняла на себе його кулю. Перед тим, як потрапити у полон, Андрій Мерчук встиг підбити ворожу техніку.
Потому для нього почалися важкі 11 місяців принижень і знущань. Андрій каже, що поки не може всього розповісти, бо «там» ще залишаються хлопці, не хоче їм зашкодити. Не один раз подумки прощався з життям і з рідними. Його двічі виводили на розстріл, били. Умови були такі, що за щастя був ковток свіжого повітря. З самого початку він розповів тільки про одного свого брата – Григорія. Про Сергія, який свого часу служив в «Азові», промовчав. Навіть думати боїться, що було б, коли б ті нелюди про це дізналися… Як найвищу цінність він беріг подаровані Настею… шкарпетки.
– Вони постійно були зі мною, – посміхається Андрій. – Я їх кожен вечір прав, щоб були чистенькі. Спочатку в карманах носив, але трішки получив за це, тому став одягати. Я їх привіз з полону… До хлопців приходили листи. Мені дозволили написати у березні, російською мовою. Я навіть не знав як. У мене така ненависть… Попросив одного хлопця, потім переписував декілька разів своїм почерком. Пишу, а у мене сльози течуть, що тією мовою маю рідним писати. Той лист ще не дійшов…
Андрій каже, що пережити полон йому допомагала думка, що його чекають вдома. А ще – сни.
– Щоночі снився Гріша. Розмовляв у сні із Сергієм, коханою, мамою. Вона мене дуже жаліла. Я так чекав ночі, щоб їх побачити уві сні! – ще й досі тремтить голос чоловіка.
Повернутися додому допоміг… козацький чуб
Не просто було ці 11 місяців і Насті. Та у неї була підтримка братів і мами коханого. Його фото вдома і… чуб. До війни, як і брати, Андрій носив козацький чуб. Коли йшов воювати, попросив, щоб Настя його зістригла. Сказав, що у разі чого, він його до неї притягне. Принаймні, у давнину козаки у це вірили.
– Я розумів, що можу загинути, але Насті цього не говорив, – каже сьогодні. – Не хотів, щоб якийсь російський солдат тягнув мене за чуба, як вони це вміють. Через те залишив його вдома. Він і притягнув мене в Україну! Це діє. Я вдома! Я вижив!
У день, коли Андрія обміняли, Настя з Григорієм проводжали їхню маму у Польщу. Якби ж то знала! Хіба б їхала у далеку дорогу, з якої так швидко довелось вертатися?! На той час Настя з Григорієм і Сергієм уже були біля Андрія. Вони ні хвилиночки не стали чекати, щойно дізналися про радісну новину, помчали на зустріч. Не встиг Андрій в Україні речі розпакувати, як потрапив в обійми рідних.
Цілу ніч говорили про все на світі. Чоловік дізнався, що у нього народився племінник і Настя стала хресною.
– Його назвали Данею. Не повірите, але це ім’я мені приходило уві сні «там». Ще подумав, що так свого сина назву. А тепер доведеться інше шукати, – жартує.
Молоді люди цього разу не стали відкладати весілля. Розписалися просто у військовій формі, як тільки Андрія відпустили додому з реабілітації. А наступного дня було все так, як вони мріяли дев’ять років – Настя одягнула білу сукню, поруч були рідні. «Одна мрія здійснилася», – жартують молоді. Тепер залишається тільки перемогти ворога і народити дітей.
