Волинянка Леся Влашинець уже рік вивчає данську мову та проживає у Данії. З поваги до місцевих вона вирішила вивчити їх мову. Ще в перші дні перебування в Копенгагені, роззираючись довкола, жінка була вражена, як вільно, наче рідною, розмовляють нею представники мусульманського світу, котрі знайшли в заможній Данії прихисток від якихось негараздів у своїх країнах.
Про це пише пані Леся у блозі газети Волинь.
Данці обома руками вітають бажання іноземців заговорити їхньою рідною. Задля цього в країні працює велика мережа шкіл для дорослих. Відвідувати заняття можна протягом п’яти років… безкоштовно! Запрошення на навчання приходить кожному біженцеві, проте такий привілей переважна більшість українців, схоже, належно не оцінила. Мовляв, інтегруватися не збираємося, закінчиться війна – поїдемо додому. І це звучить цілком логічно. До слова, ця більшість і працювати не бажає, а свої дні невтомно присвячує пошукам знижок на продукти у торговельних центрах, бутиках, походам у магазини Червоного Хреста та місця, куди копенгагенці звозять непотрібну їм побутову техніку, меблі й одяг, щоб відтак бусами відправляти їх родичам в Україну. За науку беруться лише ті, хто знайшов роботу й мріє залишитися жити в країні постійно. Опанувати складну данську, а в багатьох випадках ще й англійську, найлегше вдається українським дітям. Їх тутешні вихователі й учителі сміливо «змішують» із данськими ровесниками і в ясельних групах у дитячих садочках, і в старших класах гімназій.
Осуджувати бажання чи небажання дорослих учитися, звісно, не варто. Болить інше. Мої земляки з усіх регіонів України тупо, вперто, ганебно не перестають спілкуватися між собою російською. При цьому російськомовних так багато, що складається враження, ніби це не українці, а москалі потерпають від війни. Аналізую: приблизно зі ста моїх співвітчизників, з якими в Копенгагені спілкуюся вже більше року, лише четверо навідріз відмовилися від мови країни-агресорки. Решта планує знову повернутися з тим своїм осоружним мовним «мусором» у переможну Україну.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Волині цього року капітально відремонтують три місцеві дороги
Подумалося, що Данія і багато інших європейських країн, які взялися утримувати українських біженців, забезпечуючи житлом, соціальними виплатами та іншими благами, зробили б Україні неймовірну послугу, якби поставили ультиматум: вирішили жити за наш рахунок – розмовляйте українською, якщо ви українці! Розумію, що ця думка є фантастикою, бо навіщо ще й цим перейматися світові? Та й мудра Європа теж знає, що з-під палки ні мови не вивчиш, ні рідних колядок не заспіваєш, ні справжнім українцем, патріотом своєї Батьківщини не станеш.
А тим часом данці, з якими подружилася, захоплюються нашими прегарними українськими словами. Скандинавам не вдається вимовляти їх правильно, та в нонтексті поваги, симпатії до України, яка стала щитом супроти ненависної росії, ті слова все одно здаються милозвучними.
«Ukrainian бошч – то супер!» – на останньому уроці з данської мови на весь клас виголосила наша викладачка Каріна Стронг. Від несподівано почутого я аж заусміхалася, бо й гадки не мала, що ця молода данка знає смак українського борщу. А порозмовлявши з одногрупниками, з вісімнадцяти яких лише я українка, вже й загордилася: про наш борщ чули мої нові друзі з Непалу, Індії, Італії, Японії, Туреччини, Конго й, звісно, Молдови та Польщі. Щоправда, не всі куштували. Пообіцяла їм із вдячністю за неймовірно приємну тему: «Неодмінно пригощу!».
