Колишній вчительці з Волині вже понад 20 років не дає спокою загадкова смерть сина
Про загибель сина-студента батьки дізналися самі, коли звернулися в міліцію. Про страшну біду правоохоронні органи чомусь не дали знати ні в сільську раду, ні за місцем навчання хлопця (хоча при ньому був студентський квиток), ні батькам. Відтоді минуло 23 роки. Олегу Бондарчуку в цьому році виповнився би 41 рік, але він навічно залишився 17-річним юнаком, - пише "Вісник".
Хлопець жив і навчався у селищі Люблинець Ковельського району. Після закінчення дев’ятого класу поступив у Луківське ПТУ на водія-тракториста широкого профілю. Уже закінчував навчання, коли 10 лютого 1996 року сталася біда.
– Перед тим мені наснився дивний сон, – розповідає мама Олега Марія Іванівна. – Якісь великі густі кущі, я ходжу між ними і кличу: «Олежику! Олежику!..» – ніби загубила сина. Прокинулась в холодному поту. Який страшний сон! До чого б це? Якби ж я знала…
Того вечора Олег додому не прийшов. Стривожені батьки стали шукати сина. Перепитали всіх, кого побачили, ходили в сусіднє село Довгоноси на дискотеку, цікавилися у молоді, чи був там Олег. Але ні, його ніхто не бачив. Тоді мобільних телефонів ще не мали, тож на ранок батьки зі старшим сином були в розпачі: де шукати, куди дзвонити?
Читайте також: Приїхали в Україну за продуктами: на Волинському кордоні затримали 11-річного «казкаря»
Але недарма материнське серце відчувало тривогу і біду. Батьки лише потім дізналися, що їхній Олег у п’ятницю пішов кататися на лижах з товаришем, а потім поїхав у Ковель до дівчини. Але на ніч додому так і не дійшов. О 9 ранку в суботу машиніст поїзда, який слідував на Ковель, побачив на шпалах тіло хлопця і екстрено про це повідомив правоохоронцям. Однак міліція приїхала лише о 12.00. Тіло Олега знайшли за 500 метрів від його хати, адже батьківський дім недалеко від залізниці. Уже до вечора зробили медекспертизу. А батьки нічого не знали, бо ніхто не повідомив їм про трагедію. Лише в неділю вранці, коли Бондарчуки подзвонили в міліцію і заявили, що зник безвісти їхній син, там перепитали, у чому був одягнений, і по хвилі повідомили, щоб приїжджали на упізнання.
– У мене серце тьохнуло. Я відчула, що то мій Олежик, – із сумом пригадує Марія Іванівна. – Так і сталося – це був наш син… І до цього часу залишається загадкою загибель Олега. Міліція не проводила жодного слідства, ніхто не цікавився, за яких обставин сталася трагедія? З ким наш син дружив, з ким востаннє бачився? Як він опинився біля залізничної колії? Я впевнена, що там щось не так. Якби Олега переїхав поїзд, то від нього не лишилося б кісточок, а так він був цілий- цілісінький, лише на потилиці рана. І якби його поїзд збив, Олег упав би з насипу, скотився би зі щебеню. А так він просто лежав біля самісінької колії.
Але біда сама не ходить, а за собою іншу водить. Не встигла Марія Іванівна оговтатися, як через три роки після смерті сина втопився чоловік. Важкий хрест долі жінка несе сама. Лише дві онучки старшого сина дають сили 75-річній колишній вчительці жити далі. Сива згорьована мати перебирає у пам’яті загадкову смерть сина, про яку їй ніхто ніколи достеменно не розповість.
