Прожити життя, передати любов та родинне тепло у спадок дітям, онукам та правнукам. І так любити квіти, а найбільше троянди, щоб весь двір потопав у розкішних кольорах та ніжних ароматах. А ще – мати незвичну роботу. Усе це про нашу читачку та авторку спогадів «Володимир, яким ми його пам’ятаємо. Людські долі» Зофію Станіславівну Іщук, яка 25 лютого відсвяткувала свій ювілей.
Про ювілярку пише Орися ВОЗНЮК, наукова співробітниця ДІКЗ «Стародавній Володимир» у газеті Слово правди.
Народилася пані Зофія у 1944 році у Казахстані, адже сім’ю її батьків розкуркулили і вивезли у далеку країну. Родина проживала на Вінничині у селі Погребище. Були добрими господарями. За національністю поляки, тому для тодішньої радянської влади були ворогами. У пані Зофії збереглися документи, в яких зазначено, за що вивезли родину. Так, в архівах колишнього УКДБ у Вінницькій області є слідча справа за 1936 рік на Станіслава Мартиновича Гвоздицького 1893 року народження. Заарештували його 7 січня 1936 року за звинуваченням, передбаченим ст. 54-10, 54-14, тобто за антирадянську пропаганду, агітацію та саботаж. Під час арешту вилучили гайковий ключ та паперові дореволюційні гроші на суму 718 карбованців. Засудили Станіслава та виселили у Казахстан разом із сім’єю на п’ять років. Матір звали Марія Йосипівна Годзінська, була вона 1903 року народження, старшого брата – Владислав, 1924 року народження, а сестра Язя була з 1935 року.
Пані Зофія згадує: «Мама розповідала: для того, щоб зібрати речі перед виселенням, дали 15 хвилин і погрузили в товарняк. У тому ж місяці, січні, вночі їх привезли у Павлодар. Це місто на північному сході Казахстану. Батьки, як могли, накрили дітей, взяли їх в коло, і так грілися, бо був великий мороз. Хтось з місцевих побачив це і сказав місцевому баю. Баями в Казахстані називали великих землевласників. Вони по суті були головними в певних казахських общинах. Прийшов тоді той бай і почав розпитувати: хто ви, що тут робите? Мої батьки розповіли йому, як сюди потрапили, і він покликав казахів, щоб зробили гарячого чаю і розібрали людей по домівках. Вони так і зробили. Мою родину забрали і дали куточок». У чужих людей родина прожила до весни. І казахи, й узбеки, і татари – всі помагали будувати будиночок. «Робили блоки з кінських кізяків і з тих блоків збудували нам будиночок. Ми якраз жили біля німецької родини Вєєр».
Батько родини працював на заготовках лісу. Тяжко захворів від тієї виснажливої постійної роботи. Лікар, який його лікував, допоміг і звільнив від важкої роботи.
25 лютого 1944 року там у Казахстані на світ з’явилася ще одна донька – наша героїня – Зофія.
Як почалася Друга світова війна, старшого на 20 років брата Владислава мобілізували у штрафну роту як ворога народу. Всіх тих, кого вивезли і хто був призовного віку, всіх відправили в першу лінію на фронт. Це, по суті, було «живе м’ясо» і всім було байдуже, чи загинуть вони в першому бою, чи протягнуть трохи довше. На прощання матері він сказав: “Не плач. Як буде завтра погода – то я виживу”. І Владислав воював. Дійшов до Львова. У Львові лежав з відмороженими ногами. Коли радянська армія дійшла до Володимира, брат теж був в тих рядах. Владиславу сподобалося маленьке місто. Він вирішив тут оселитися.
Станіслав, батько родини, помер у 1951 році. А Владислав з Володимира все писав мамі листи з проханням приїхати до нього. Писав, що тут добрі люди, є фрукти, вистачає їжі. У Казахстані, нагадував, нема рідні, а тут є він. Є храм, костел. Будемо якось тут жити разом. Мама не довго думала. Забрала трьох дітей і вирушила в дорогу.
У Володимирі старший брат працював у ремконторі. У нього вже була сім’я – син та дружина, яка працювала санітаркою в лікарні. Брат вирішив здобувати вищу освіту і вступив в Київський будівничий інститут. Після його закінчення влаштувався на роботу в міськвиконком. Владислав будував кінотеатр Шевченка, а спонсором будівництва, подейкували тоді в місті, була Марія Жиромська, котра буцімто отримала спадок з Америки.
У Володимирі Зофія ходила в школу залізничників, адже батькова основна професія була залізничник.
Родина купила квартиру у держави, невеличку хату, поділену на дві частини, на вулиці Луцькій. В одній жив брат з сім’єю, а в іншій – сестри з мамою. Мама Марія пішла працювати в технікум прибиральницею. Сестра влаштувалася після школи секретаркою в лісгоспі, а Зофія – на швейну фабрику.
«У нас на швейній фабриці працював директором Антон Федосійович Салагацький. Він також закінчив будівельний і будував цехи, їдальню. Ми йому помагали, не раз виносили будівельне сміття. При ньому швейна добре розвивалася. Він нам і 13-ту зарплату давав, і премію на 8 Березня. Якщо виконували більше норми, – давав прогресивку. А ми й не знали, що то таке. Казав, щоб працювали старанно, якісно, і буде нам за це винагорода. І завжди дотримувався свого слова. Пізніше Салагацького перевели в Луцьк. А мого брата Вацлава Гвоздінського – у Рівне, і він там побудував драмтеатр в центрі міста», – згадує Зофія.
У 1991 році за незалежності України костел Іоакима та Анни знову відкрили. У православних проводи весною, а у католиків – восени, 1 листопада. На кладовищі ставлять столи, священники моляться і освячується кладовище. «В нас на Лодомирському кладовищі було дуже багато занедбаних польських могил. Не було й толком де поставити тих столів. Завдяки ксьондзу вся парафія ходила прибирати польську частину кладовища». Як згадує пані Зофія, на той час вона працювала вже в комунальному відділі у ЖЕКу, тож попросила, щоб її перевели працювати на Лодомирське кладовище, бо вона близько живе до нього. Так і стала доглядальницею цього цвинтаря.
Житло на вулиці Луцькій перейшло у розряд аварійних, а ще будували консервний завод і почали зносити будинки. Пані Зофії та її родині дали нове житло на вулиці Ладомирській.
«У католиків є такий звичай – хрестять маленькими, а тоді ще раз у дорослому віці. Це називається “Друге бєжмовання”. І знову треба брати когось за хресну маму. І я взяла одну жіночку, яка приїхала з Польщі на празник Іоакима та Анни. Так ми і познайомилися. Її звати Ядвіга. Сама вона з Грубешова. В неї у Володимирі похований тато і дід. Тому вона приїжджає в місто на їхню могилу. Ми відтоді затоваришували. Я запросила її додому, познайомила зі своєю родиною. Вона мені й розповіла, що коли в місті були німці, то її родину поставили до стінки і хотіли всіх розстріляти. Батька розстріляли, а вона була маленька ще, але посивіла від страху, стала повністю білою. Після цього вони з мамою втекли в Польщу. Багато поляків втікало, хто пішки, хто вбрід через річку Західний Буг» – розповідає пані Зофія.
Власне, я познайомилася з пані Зофією на Лодомирському кладовищі, бо куди тільки не заведуть дороги, коли вивчаєш історію міста. Цвинтар – це останній земний відблиск людського буття. Тут всі однакові, без політичних підтекстів і статків. Тому, за стільки років догляду за кладовищем не дивно, що пані Зофія знає, хто де похований, де могила барона, польського солдата, де спочиває православний священник, а де банкір, хто мав пекарню, а хто керував містом. Так, потрохи ті знання вона передала своїй донці Оксані, яка продовжує мамину справу. І активно допомагає шукати нам потрібні могили. Разом у нас цікавий і дуже плідний проєкт. А пані Зофії хочеться побажати зустріти ще не один ювілей у колі рідних та друзів.
