У одній із розсекречених ЦРУ течек, яка мала стосунок до розслідування вбивства президента Кеннеді, знайшлася покреслена агентами публікація з гамбурзького журналу "Штерн" про справу Сташинського. Чи означало це, що ЦРУ бачило якісь паралелі між вбивством Бандери і Кеннеді?
Про це пише "Історична правда".
Книга Сергія Плохія "По червоному сліду. Убивство у Мюнхені" - Харків, "Клуб сімейного дозвілля", 2017.
4 листопада 2017 року Богдану Сташинському, вбивці Степана Бандери мало б виповнитися 86 років. Або виповниться: він може бути досі живий.
Частина селян Борщовичів вірить, що принаймні один раз Сташинський повертався у рідне село на Львівщині. Дехто стверджує, що він і досі приїздить подивитися на рідну хату та могили батьків.
Сергій Плохій спробував реконструювати долю одного із найбільш відомих радянських кіллерів.
Ця книжка приречена стати бестселером. Адже вона сподобається і тим, хто Бандеру шанує, і тим, хто його ненавидить. Ці другі – бо матимуть елемент сатисфакції: у книжці об’єкт їх антипатій знищують. Для тих, хто вважає Бандеру героєм, – це важливе розслідування усіх обставин і версій його вбивства.
На сторінках книжки з’являються геть несподівані деталі. У одній із розсекречених ЦРУ течек, яка мала стосунок до розслідування вбивства президента Кеннеді, знайшлася покреслена агентами публікація з гамбурзького журналу "Штерн" про справу Сташинського.
Чи означало це, що ЦРУ бачило якісь паралелі між вбивством Бандери і Кеннеді? Чи вбачали у даллаському вбивстві кадебістську тінь мюнхенського?
Це було ідеальне вбивство. Німецьким слідчим лишалося підозрювати усіх. Але висунути звинувачення комусь конкретно вони не могли. Не було ясно , в який спосіб ціанід потрапив до шлунку Бандери.
Дехто підозрював навіть самогубство на тлі складних стосунків провідника із власною дружиною.
У смерті Лева Ребета, якого Сташинський отруїв двома роками раніше, версія вбивства навіть не розглядалася. Лікарі і слідчі не побачили нічого підозрілого у смерті українського публіциста.
Якби Сташинський сам не здався федеральній владі – секрети радянських спецслужб так і залишалися секретами. Ніхто до сьогодні не може сказати точно, скількох своїх ворогів СРСР знищив без жодних слідів зовнішнього втручання – тією ж, або подібною зброєю, як Ребета чи Бандеру.
Богдан Сташинський відтворює обставини вбивства Ребета для слідчого експерименту. У згорнутій газеті була прихована таємна зброя. Фото: з архіву Мюнхенської кримінальної поліції, вересень 1962 року
Ця книжка відповідає на питання, чому в умовах нової Холодної війни, яку розв’язав Путін, Кремль не поспішає розсекречувати таємні архіви радянських спецслужб.
Сергій Плохій згадує спробу отруєння радіоактивним талієм агента-перебіжчика Ніколая Хохлова, а в пам’яті з’являються успішний замах на Алєксандра Литвиненка в Лондоні або, на щастя, менш успішне – діоксином майбутнього президента України Віктора Ющенка.
Методи КГБ досі використовує ФСБ. Убивство Бандери має надто довгу тінь.
Читаючи цю книжку раз-по-раз наштовхуєшся на подібні "вуха" московських спецслужб, що стирчать там і тут, тоді і тепер.
Сергій Плохій наводить приклад як КГБ вдавалося до різного роду спецоперацій. Наприклад, творило з ФРН – осередок антисемітизму.
Радянські агенти наприкінці 1950-х сплюндрували могили на єврейському цвинтарі в одній із провінцій. Більшість німецьких селян з околиць засудило вандалізм, але знайшлися молодики, яких ці "активні заходи" КГБ підштовхнули до хуліганської самодіяльності. Надто нагадує сьогоднішні реалії знищення українських могил в Польщі, а польських – в Україні, чи не так?! Здається, хтось у ФСБ просто перечитав старі архіви КГБ.
Старий досвід дезінформації, який КГБ десятиліттями напрацьовував під час Холодної війни, тепер активно використовують у війні гібридній. Нічого нового Кремль не вигадав – у ФСБ здувають пил із старих течек і методичек. І діють.
Частина книжки Плохія присвячена саме таким спецопераціям, які радянські спецслужби здійснили, щоб дезавуювати свою причетність до політичних вбивств у Західній Європі. Як тоді, так і тепер західний інформпростір "заливали" відвертою брехнею, "качками", фальшивими версіями, що суперечать одна іншій.
"Чекісти поширили 3 мільйони 221 тисячу листівок, допомогли надрукувати 126 книжок і брошур, та 3097 газетних статей, спрямованих проти політики Сполучених Штатів та їхніх союзників. За фінансування КГБ за кордоном виходило 15 газет і журналів", - пише Сергій Плохій.
У випадку із вбивством Степана Бандери намагалися запустити версію, що його вбили, бо він перейшов дорогу бундесміністру Теодору Оберлендеру. Нібито той боявся, що український лідер може свідчити на суді про участь Оберлендера у львівських погромах червня-липня 1941 року.
Заради цього на світ божий витягнули Стефана Ліпольца, іще одного перебіжчика (вже із заходу – на схід). У Східному Берліні скликають прес-конференцію, на якій Ліпольц спробував переконати у геть відмінній від версії Сташинського.
Ліпольц народився на Волині, у родині німецьких колоністів. Після анексії Волині СРСР подався на отримання статусу фольксдойче і, користуючись дружніми стосунками Третього рейху і СРСР, переселився на захід. Після Другої світової осів у Мюнхені. Там заприязнився із українцями, багато з них були членами ОУН-б.
Ліпольц заявив, що на нього вийшли представники західно-німецьких спецслужб. Він отримав наказ підсипати Бандері отруйний порошок у їжу. За його словами, Бандеру хотіли прибрати іще й тому, що той нібито віддавав перевагу британській розвідці і заважав німцям використовувати своїх людей у розвідувальних операціях проти Радянського Союзу.
Ліпольц не зміг виконити наказ, але стверджував, що знав, хто це зробив. І, за його словами, це був не Сташинський.
Бандеру вбив наближений до Бандери (так стверджував Ліпольц) Дмитро Мисків. 15 жовтня 1959 року Мисків обідав із Бандерою і підсипав йому отруту. Пізніше Мисків помер у березні 1960-го року.
"Очевидно федеральна розвідка готувала мені таку саму долю" - сказав Ліпольц журналістам.
Прес-конференція Ліпольца була організована Штазі і КГБ надто поспіхом. Агента, що колись працював на заході, вирішили використати для поширення дезінформації. Сподівання були на те, що ніхто не буде перевіряти подробиць цієї версії.
Ці матеріали дійсно розійшлися було європейською пресою. Але невдовзі з’ясувалося, що Місков не міг отруїти Бандеру – цього дня він був не в Мюнхені, а в Римі. ОУН-б швидко це довела, ще до того, як західна преса клюнула на цю версію комуністичних спецслужб.
Сташинському прийшлося доводити слідству, що це саме він вбив Бандеру. Слідчі йому не вірили і тільки після того, як експертизи підтвердили правдивість подробиць, які ніхто не міг знати, - стало ясно, що вони мають справу із дійсним вбивцею Степана Бандери і Лева Ребета.
Історія Сташинського надається для багатосерійного документального серіалу.
У молоді роки він був прихильником українського підпільного руху. Але опинився під ковпаком радянських спецслужб. Сташинський мав складний вибір: піти на співпрацю із спецслужбами і врятувати батьків від заслання у Сибір, або зберегти вірність ідеям боротьби за українську незалежність та приректи родину на репресії.
Це був складний вибір. Батьки його вибору не зрозуміли. Хоч син вважав, що рятує у такий спосіб їх життя.
Також він спричинився своїми діями до вбивства нареченого рідної сестри.
Ясна річ, незабаром він став ізгоєм для родини. А з часом зрікся і свого українства.
Згодом Сташинський зрадить і своїх нових господарів.
Так, він закохався. Під час одного із завдань він зустрів німецьку дівчину.
КГБ потім буде проти їх шлюбу. Керівництво Сташинського наполягало потім на аборті, коли Інґе завагітніла.
Весілля Сташинського та Інґе Поль. Східний Берлін, березень 1960 року.
Сташинський потроху втрачав довіру керівництва. І все більше потрапляв під вплив своєї дружини.
Після того, як вони випадково знайшли підсушку у своїй московській квартирі, рішення було прийнято: треба тікати на Захід.
Але, здається, у КГБ теж бачили еволюцію свого суперагента, який вже отримав один із найвищих орденів СРСР за виконання двох політичних вбивств. Подружжя просилося назад, у Німеччину.
Керівництво КГБ поставило умову: поїхати має хтось один. Або він, або вона. Те, що один з них перетворюється на заручника і гарантію повернення іншого навіть не сильно намагалися приховати.
Інґе відправляється до батьків. Богдан домовляється про кодові слова, які дозволять їм зрозуміти у листуванні, чи вдасться організувати втечу на Захід.
Під привидом нездоров’я Інґе залишається народжувати у Німеччині, народжує, але незабаром син Сташинських помирає.
Богдана Сташинського відпускають на похорон сина. Кіллера переправляють у Берлін військовим літаком. Його майже весь час супроводжує кілька агентів спецслужб.
Яке ж було їх здивування, коли на похороні сина не з’явилися ані батько, ані мати. Інґе та Богдан втекли.
Сташинський з дружиною втекли саме в той день, коли почали будувати Берлінський мур.
Якби вони зробили це на три години пізніше – їх втеча провалилася.
Потім буде слідство і суд.
На 388 сторінці починаєш співчувати Сташинському. Він зміг завоювати симпатії суду і частини західної преси. Вирок здивував: замість двох пожиттєвих термінів, він отримує 8 років ув’язнення.
Але навіть цього терміну він не відбув до кінця. Сташинського відпустили раніше.
А потім – його слід розчиняється в тумані історії.
Чи мала місце якась угода із якоюсь із спецслужб, яка дозволила сподіватися на м’які терміни ув’язнення? Чому родина Ребета простила Сташинському вбивство чоловіка і батька? Як на все це реагувала оунівська еміграція? Як стало відомо про продовження історії Сташинського у Південній Африці? Чому ЦРУ уважно слідкувало за перебігом цієї історії?
Ясна річ, що автор не тільки намагається знайти у розсекречених архівах відповіді на ці питання, але й докладно описує усі складнощі підготовки вбивства, його реалізації, розслідування і суду над вбивцею. І тут треба сказати, що історична книжка перетворилася не просто на захопливий детектив. "По червоному сліду. Убивство у Мюнхені" - насправді живий портрет Холодної війни на тлі історії майже шекспірівського героя. Вірніше – антигероя.
Фраза. "Подружжя Сташинських-Леманів виїхало з Берліна до Москви 9 травня 1960 року, на п’ятнадцяту річницю радянської перемоги над нацистами. Вони зробили зупинку у Варшаві. Родичам Інґе молодята сказали, що житимуть саме там. Тамтешній оперативник дав Богдану польські поштівки, марки і список цін на продукти й товари. Тринадцятирічний брат Інґе просив прислати листівок і марок. Ціни були потрібні, щоб писати родичам Інґе про життя у Варшаві. КДБ видало подружжю поштову адресу у Варшаві, звідти листи переправляли до Москви. Листи в Берлін йшли в конвертах з варшавськими марками. Родичам вони сказали, що повернуться через рік."
Нагадуємо, Сергій Плохій – професор історії і директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, автор багатьох наукових і науково-популярних книжок: "Брама Європи", "Остання імперія" та інших.
