image
26 Листопада 2022 | 08:28

Як живе волинське село на кордоні з білоруссю (ВІДЕО)

«Отам уже Білорусь, — показує рукою Микола Йосипович, — до кордону менш як два кілометри».

Вечірнє сонце лягає за гущу поліського лісу у вказаному напрямку. У селі Кортеліси сутеніє, навколо поволі стає темно-синьо.

Микола Йосипович — староста кількох прикордонних сіл на півночі Волинської області. Ми стоїмо з ним на узвишші Меморіалу пам'яті загиблим у трагедії, що сталася тут 80 років тому. 1942 року нацисти знищили село та живцем спалили майже 3 тисячі людей. Про трагедію тепер нагадує зведений ще за радянських часів пам’ятник.

80 років потому інший ворог знищує українську землю та людей. А село Кортеліси, ззовні затишне та тихе, межує зі «сплячим вулканом». Якщо наступ на Волинь із боку Білорусі таки відбудеться, то Кортеліси будуть чи не першими, куди може ступити нога ворога.

У селі до цього готуються, запевняє Микола Йосипович. Та й самі мешканці непохитні. Кажуть, якщо ворог прийде — братимуть до рук зброю. А поки — життя триває.

«30 танків почали рухатися з Білорусі — а ми стоїмо і не знаємо, куди дивитися, що робити»

Просто перед пропускним пунктом Доманове вузька, але добре вмощена дорога, що повертає праворуч. Великий синьо-жовтий, під колір національного прапора, напис зауважує: ми заїжджаємо в Кортеліси — прикордонне село на Волині, що майже впирається в білоруські ліси. Щоправда, для цього треба минути ще кілька малих сіл — усі з’єднані одним шляхом.

Життя тут нагадує спокійну та вмиротворену сільську осінь — байдуже, що під боком у людей кордон зі злом. Обабіч дороги розкинулися садиби з господарствами. Люди обривають яблука та збирають горіхи. Місцеві — здебільшого жінки у спідницях та хустках — їдуть на велосипедах. Мабуть, до церкви. А он ліворуч на пасовищі жінка вмиротворено випасає корів.

Село, на перший погляд, і не думало зважати на війну. У ньому навіть тривають ремонтні роботи на дорозі.

«Попри війну, благоустрій працює», — задоволено констатує рум’янощокий місцевий мешканець.

Але так було не завжди.

«Коли розпочалася широкомасштабна війна, ми родиною зібралися гуртом. Із братом взяли жінок та дітей, посадили на автобуси. Брат своїх до Німеччини відправив, мої поїхали до знайомих у Польщу. А хлопці всі залишилися», — розповідає Ігор.

Поруч із ним крутиться трирічний Антон. Він із мамою та сестричкою повернулися додому через три місяці після повномасштабного вторгнення росії.

У Кортелісах, як і всюди в Україні, приходу ворога побоювалися. А після перших ракетних атак росії місцеві створили добровольче формування громад (ДФГ).

«На початку війни до ДФГ приєдналися більше як 70 людей. Люди гуртом носили мішки, будували барикади, старалися. Бо переживали», — розповідає Вадим Ліхван, адміністратор старостинського округу.

«Щойно звечоріє — ми виходили на чергування, — перехоплює Ігор. — Було все укомплектовано, організовано. Хлопці, які мали досвід, виходили з рушницями. Якщо за військкоматом закріплений, давали автомат. А хто не військовослужбовець — просто так приєднувалися до чергування».

І Ігор, і Вадим, й інші чоловіки, які проходять площею, — звичайні собі цивільні люди, що, певно, мають родини й у п’ятничний вечір неквапом ідуть додому відпочивати. Важко уявити їх зі зброєю в руках. Та війна додала своїх штрихів до портрета кожного українця.

«Ми стояли неподалік колишньої дороги, що з повоєнних часів називається Танкова», — розповідає Микола Йосипович.

Голову старостинського округу ми зустріли випадково в сусідньому селі Млинове. Він оптимістичний. Каже: «Подивіться, яке світле сьогодні небо!»

«Отут, — знову показує в бік межі, яка, судячи з помаху руки, десь просто під заревом, — стояли 30 танків. А потім, коли вони почали рухатися з Білорусі, можна сказати, земля тряслася. А ми стоїмо і не знаємо, куди дивитися, що робити».

До прориву через кордон тоді так і не дійшло. Тож за 8 місяців війни ряди добровольців у селі порідшали майже вполовину. Та 32 мешканці Кортелісів все ще готуються «вітати ворога».

Місцеві стоять на сторожі щоночі. Вдивляються і вслухаються в кордон.

«За 2-3 км танк стоїть від кордону. Коли заводиться, прогазовує — його чути. Так ми й допомагаємо нашим військовим», — розповідає Микола Йосипович.

«Що має бути, те буде, і втікати нам — нікуди»

Мешканці Кортелісів не дуже тішаться увазі камер та не хочуть називати свої імена. Кожен тут робить те, що має. У місцевій школі від початку агресії місцеві господині ліпили вареники для військових, згадує директорка, яку ми випадково зустрічаємо на площі. А ще селяни завжди реагують на збори коштів на потреби війська.

Надвечір частина з них виходять до центру. Тут у магазині наливають чорну гірку каву, в яку додають згущене молоко. Називаються лише кілька.

«Я зараз, наприклад, будинок зводжу, — каже Андрій. — Усі кажуть: “Нащо ти будуєшся?” А я відповідаю: “Що тепер, жити не треба?” Хто його знає, що буде? Чи прийдуть, чи не прийдуть — жити ж треба».

І живуть. До церкви на службу метушливо поспішає священник. Хапає на ходу наші запитання, та на все має лаконічну відповідь: «Буде як бог дасть».

Церква в селі все ще належить до московського патріархату. Місцевий житель не під запис каже — у селі чи не 20% населення все ще вірять у «русскій мір».

Ми з ним стоїмо над гранітною платформою, що оперізує пень старезного дуба. 80 років тому він зайнявся від пожежі — ще одне нагадування про звірства окупантів. Що в такому селі це можливо — складно повірити. Особливо тепер, коли агресія ворога щодня нависає.

«Багато з Білорусі до кордону літаків літає, але вони залетять до кордону, розвертаються і летять назад, — розповідає Микола Йосипович. — Зараз ми тільки вночі стежимо за небом. Там безпілотники літають, інколи ракетниці різних кольорів».

Але був і момент, про який староста згадує і з захватом, і з острахом одночасно: «Летять 2 білоруські літаки білоруських просто в Україну. Ми телефонуємо: “Так і так, летять 2 літаки”. Дивимось: один розвертається, інший — прямо летить в Україну. Буквально пів години минає, той літак летить назад, а за ним наш. Ми дивимося — а такий дим стоїть із мотора першого. Думаємо, видно, збив уже, зараз десь буде падати. Але наш до кордону долетів, розвернувся, а їхній — полетів далі. Так видно газував, втікав, що ми думали, його збили».

Миловидна бабуся тим часом поспіхом перетинає площу та просить її не фотографувати. Але запевняє: в селі лишатиметься до останнього.

«Від долі далеко не втечеш. Що має бути, те буде, і втікати нам — нікуди. Боятися? Навпаки! Боронитися треба від цих ворогів. Я, наприклад, не боюся», — каже вона.

Ця направду красива літня пані з ясними очима та лагідною усмішкою називає ворога дияволом. І вірить, що справедливий суд на нього чекає ще на цьому світі.

«Я вірю, що ця "велика армія", яка знущалася з людей у Бучі, отримає велике покарання. Воно буде дуже великим, і він — ворог — заслуговує на це».

«Якщо буде загроза, ми знатимемо й матимемо час зробити свій вибір»

«У Другу світову війну німці палили село, загинули 3 тисячі мешканців. Ті люди, які сховалися в лісі, ті й вижили», — розповідає Микола Йосипович. Він називає себе «чистокровним» жителем Кортелісів. Провів у селі все своє життя.

Спокійне і повільне життя волинського села захоплює. Та тут кожен насправді визнає: рано чи пізно агресія настане. Про потенційний наступ із боку Білорусі в селі всі говорять напрочуд спокійно. І кажуть зазвичай одне: готові й нікуди їхати не збираються.

«У селі, можливо, відсотків 2-3 зі 100, які не готові. А так здебільшого всі готові, ніхто не тікатиме. Дітей і жінок кудись будемо відправляти хіба що», — каже Андрій.

Директорка школи додає: «Я не сумніваюся. Буду лишатися на місці. Що буде, те буде. Будемо захищати своє село, допомагати військовим. У Другу світову війну йшли жінки й усі, хто мав можливість».

Жоден із місцевих жителів, що зустрілися мені на центральній площі, нікуди з Кортелісів їхати не має наміру. Мовляв — ніде нас краще не прогодують. А коли що — поруч багато густезних, знайомих їм лісів. Про війну в селі добре знають діти. Але й вони не бояться, а вірять нашим військовим, ділиться директорка школи.

«Якщо вже військовим не довіряти, то кому вірити?» — риторично питає Ігор.

«Моя думка така, що Лукашенко, як і путін, — не зупиниться, — раптом каже Микола Йосипович. — Лукашенку вже немає чого витрачати, він буде йти до останнього».

Староста села зізнається — і сам готовий вивезти дружину та чотирьох дітей у разі агресії.

Попри оптимізм, Кортеліси та найближчі села готуються до найгіршого сценарію. У населених пунктах влада збирає списки охочих евакуюватися — самостійно та тих, хто потребує транспорту.

«Маємо це робити. Бо не дай Боже якась ситуація, то маємо бути підготовленими та реагувати правильно», — констатує староста.

«Ми складаємо списки. Розвідка в нас дуже гарно працює, як щодо росії, так і щодо Білорусі — питань немає, — заспокоює Микола Йосипович. — Якщо буде евакуація, то нам скажуть за 2-3 дні. Люди нарікають: “Позривають мости, куди ми підемо?” Ні, так не буде. Якщо буде загроза, ми знатимемо й матимемо час зробити свій вибір».

***

Ми стоїмо й мовчки дивимося на Білорусь. На країну, що прихистила в себе вбивцю і ката, і на зараз уподібнюється йому.

«Яка людина скаже, що їй не страшно? Все одно щось страшно. Найголовніше — в нас не літають ні ракети, ні шахіди. Так, у нас є загроза з білоруської сторони, але ми живемо і дасть бог, будемо жити як треба», — спокійно каже Микола Йосипович.

Рано чи пізно мирне небо цього села також може тріснути. От тільки село Кортеліси вистоїть. У цьому впевнені всі: від маленького Антона до дорослих, що його оточують.

Їхати з Кортелісів не хочеться. Їхати звідси — одночасно і спокійно, і тривожно.

«Якщо білоруси підуть, то наші партизани їм тут надеруть зад, — гукає мені наздогін молодий хлопець. — Так і напишіть».

Я усміхаюся й залишаю село таки спокійною.

Бажаєте першими дізнаватись останні, важливі та цікаві новини Луцька, Волині, України та світу? Приєднуйтеся до нашого каналу Telegram .

Також слідкуйте за нашою сторінкою у Facebook .

Вас також може зацікавити