image
 |  4 11 Грудня 2017 | 17:36

Якби не Америка - війну би програли! - ветеран Другої Світової війни

Чи добре ми знаємо людей, які нас оточують? Що пережив у своєму складному житті дідусь, що живе по-сусідству? Ті, кому пощастило дожити до пізньої старості мають бути взірцем, оточені любов’ю і повагою молодого покоління. Вони - живі свідки історії, які не з чуток і не з переказів знають таємниці цього світу.
Іван  Шалапай, мешканець села Литовеж, маючи за плечима майже  сторічний життєвий шлях, бачив  різних людей, пережив страшні події, які лягли на сторінки історії чорними рядками.
Народився у сім’ї простих селян. Навчався у польській та українській школах. Досі пам’ятає науку польського ксьондза, знає напам’ять  молитви, колядки. Життя у селі змусило досконало вивчити ще одну науку - важку щоденну працю.
Звичайні робочі будні для юного Івана змінилися призовом до армії. З  військової частини в Порицьку доправили на службу у місто Тбілісі в 253 авіаційну базу. Іван Сидорович досконало пам’ятає військову присягу, бо саме з неї почалися в  його житті випробування на міцність…

У світі вже гриміла страшна війна. І кожен солдат розумів, що рано чи пізно стане учасником тих кривавих подій. На навчання відправили у Вірменію. 1000 чоловіків та 200 жінок  здобували фах водіїв на американських військових машинах.



«Якби не Америка - війну би програли!» - наголошує Іван Сидорович.



Після навчань опинився на передовій Сталінградської битви - керував бойовою установкою «Катюша». Тоді молодий Іван Шалапай іще не знав, що на все життя запам’ятає це випробування війною.
А після битви доля закидала по всьому світу. Воював на Японському фронті, перекидали їх за Байкал у напрямку Монголії. Саме ця країна, її побут залишили сильні спогади. Звідти Іван Сидорович привіз, як він каже, трофей - розмальований глечик. Досі тримає його як згадку.
Кінець багаторічною кривавої війни зустрічав у Німеччині. Туди відправили на демонтаж заводів. Там  досвідченому солдату довірили важливу місію - охороняти полковника радянської армії. З ним і  поїхав у Москву, де солдату вручили «Прохідне свідоцтво» і повідомили: «Ви заслужили можливість жити і працювати в будь-якій республіці!». На що той, не роздумуючи, відповів: «Я поїду до тата і мами!». 9 травня 1946 року батьки зустріли Сина-Героя.
Післявоєнна розруха… Іван Шалапай, маючи фах механізатора та водія, отримує роботу слюсара на будівництві шахти №3. Звідти перевели на сьому шахту,  згодом - на дев’яту. Руки цієї сильної і сміливої людини збудували три відомі в нашому краї шахти. Хоч здоров’я у ветерана війни - підірване, контузія давалася в знаки, Іван Сидорович  продовжував працювати і, будучи пенсіонером. Старався надбати для свої сім’ї.
Дружина - Афанасія Кузьмівна, на жаль, уже покійна, теж наділена нелегкою долею. Але з чоловіком Іваном прожили в злагоді та любові. Мають доньку Галину, яка зараз проживає з Іваном Сидоровичем. Працюють непосильно в полі, бо мають у розпорядженні аж 20 гектарів землі.
Колись тримали корови, бики, понад 60 свиней. Зараз господарство скоротили. Як розповідає Галина Іванівна, батько - її головний помічник і порадник. Він не відчуває  похилого віку. Сильний, здоровий, всюди встигає. Дякувати Богу, за життя не прийняв жодної таблетки. Раз на тиждень дозволить собі випити 50 грамів домашнього вина - для імунітету.
 - Ми з дітьми Іваном та Валентиною робимо все, аби наш батько, дідусь іще жив довго при доброму здоров’ї. Бо він для сім’ї - легенда, людина всезнаюча і мудра, -  каже Галина Іванівна.

На завершення розмови Іван Сидорович наголосив, що глибоко стурбований подіями на Сході України. Йому добре відомо, що несе за собою війна.
- Україна - багата і земля у нас родюча, а люди люблять і вміють працювати. От тільки голови нема доброї. Молодь дуже розпущена, недисциплінована. Кожен один одному ногу підставляє. Ця війна нам показала, хто друг, а хто ворог. І не треба питати, чи Україна має йти в Європу, бо ми вже там. Європа з нас починається!

Галина Іванівна з гордістю і затамованим подихом слухає батька. Єдине прикро, що село не дуже тягнеться до нього, не цінує його знань і спогадів. Бо такі люди, на жаль, рідкість.
Іван  Шалапай - сильна історична постать, яка крізь століття пронесла свою мудрість, доброту, працелюбність і не загубила їх у війні, скидаючись по світу. А повернулася на Батьківщину, в рідне село, показала всім, що людська душа завжди тягнеться додому, до батька і матері, щоб заспокоїти серце і залікувати рани.

Бажаєте першими дізнаватись останні, важливі та цікаві новини Луцька, Волині, України та світу? Приєднуйтеся до нашого каналу Telegram .

Також слідкуйте за нашою сторінкою у Facebook .

Вас також може зацікавити