Іван Шалапай, мешканець села Литовеж, маючи за плечима майже сторічний життєвий шлях, бачив різних людей, пережив страшні події, які лягли на сторінки історії чорними рядками.
Народився у сім’ї простих селян. Навчався у польській та українській школах. Досі пам’ятає науку польського ксьондза, знає напам’ять молитви, колядки. Життя у селі змусило досконало вивчити ще одну науку - важку щоденну працю.
Звичайні робочі будні для юного Івана змінилися призовом до армії. З військової частини в Порицьку доправили на службу у місто Тбілісі в 253 авіаційну базу. Іван Сидорович досконало пам’ятає військову присягу, бо саме з неї почалися в його житті випробування на міцність…
У світі вже гриміла страшна війна. І кожен солдат розумів, що рано чи пізно стане учасником тих кривавих подій. На навчання відправили у Вірменію. 1000 чоловіків та 200 жінок здобували фах водіїв на американських військових машинах.
«Якби не Америка - війну би програли!» - наголошує Іван Сидорович.
Після навчань опинився на передовій Сталінградської битви - керував бойовою установкою «Катюша». Тоді молодий Іван Шалапай іще не знав, що на все життя запам’ятає це випробування війною.
А після битви доля закидала по всьому світу. Воював на Японському фронті, перекидали їх за Байкал у напрямку Монголії. Саме ця країна, її побут залишили сильні спогади. Звідти Іван Сидорович привіз, як він каже, трофей - розмальований глечик. Досі тримає його як згадку.
Кінець багаторічною кривавої війни зустрічав у Німеччині. Туди відправили на демонтаж заводів. Там досвідченому солдату довірили важливу місію - охороняти полковника радянської армії. З ним і поїхав у Москву, де солдату вручили «Прохідне свідоцтво» і повідомили: «Ви заслужили можливість жити і працювати в будь-якій республіці!». На що той, не роздумуючи, відповів: «Я поїду до тата і мами!». 9 травня 1946 року батьки зустріли Сина-Героя.
Післявоєнна розруха… Іван Шалапай, маючи фах механізатора та водія, отримує роботу слюсара на будівництві шахти №3. Звідти перевели на сьому шахту, згодом - на дев’яту. Руки цієї сильної і сміливої людини збудували три відомі в нашому краї шахти. Хоч здоров’я у ветерана війни - підірване, контузія давалася в знаки, Іван Сидорович продовжував працювати і, будучи пенсіонером. Старався надбати для свої сім’ї.
Дружина - Афанасія Кузьмівна, на жаль, уже покійна, теж наділена нелегкою долею. Але з чоловіком Іваном прожили в злагоді та любові. Мають доньку Галину, яка зараз проживає з Іваном Сидоровичем. Працюють непосильно в полі, бо мають у розпорядженні аж 20 гектарів землі.
Колись тримали корови, бики, понад 60 свиней. Зараз господарство скоротили. Як розповідає Галина Іванівна, батько - її головний помічник і порадник. Він не відчуває похилого віку. Сильний, здоровий, всюди встигає. Дякувати Богу, за життя не прийняв жодної таблетки. Раз на тиждень дозволить собі випити 50 грамів домашнього вина - для імунітету.
- Ми з дітьми Іваном та Валентиною робимо все, аби наш батько, дідусь іще жив довго при доброму здоров’ї. Бо він для сім’ї - легенда, людина всезнаюча і мудра, - каже Галина Іванівна.
На завершення розмови Іван Сидорович наголосив, що глибоко стурбований подіями на Сході України. Йому добре відомо, що несе за собою війна.
- Україна - багата і земля у нас родюча, а люди люблять і вміють працювати. От тільки голови нема доброї. Молодь дуже розпущена, недисциплінована. Кожен один одному ногу підставляє. Ця війна нам показала, хто друг, а хто ворог. І не треба питати, чи Україна має йти в Європу, бо ми вже там. Європа з нас починається!
Галина Іванівна з гордістю і затамованим подихом слухає батька. Єдине прикро, що село не дуже тягнеться до нього, не цінує його знань і спогадів. Бо такі люди, на жаль, рідкість.
Іван Шалапай - сильна історична постать, яка крізь століття пронесла свою мудрість, доброту, працелюбність і не загубила їх у війні, скидаючись по світу. А повернулася на Батьківщину, в рідне село, показала всім, що людська душа завжди тягнеться додому, до батька і матері, щоб заспокоїти серце і залікувати рани.
