Більше року минуло, відколи на теренах Волині, рішенням Священного Синоду УПЦ КП, створили нову єпархію – Володимир-Волинську та Турійську. З дня створення її очолює єпископ Матфей. Він – людина знана у Володимирі-Волинському, адже з 1995 по 2006 рік був настоятелем собору Юрія Переможця. Про те, як розбудовується єпархія, про стосунки зі світською владою та настанови на Великий піст розмовляємо з єпископом Матфеєм.
–
Владико, 9 лютого минуло 25 років Вашої священничої хіротонії, скажіть, була хоч мить у житті, щоб Ви пожалкували, що обрали стежку служіння Богові?
– Ні, ніколи і ні за яких обставин. В житті завжди бувають розчарування, прикрі моменти, але за 25 років з дня хіротонії я ніколи не шкодував, що став священнослужителем і стою біля престолу та молюся. Більше того, я ніколи не шкодував, що пішов у ченці. Є такі, що приходять в Церкву, а потім змінюють думку, кидають сан, чернецтво, одружуються. У мене такої думки не виникало.
Це не був необдуманий крок. Колись московський патріарх Пімен казав, що у своєму житті шкодував про три речі, серед них – те, що дуже рано прийняв постриг, – у 15 років. Я чернецтво і сан прийняв у 19 років, але за свій вибір не шкодую.
–
Що за більш ніж рік Вашого архіпастирського служіння вдалося зробити у новоствореній єпархії?
– Над функціонуванням єпархії довелося попрацювати чимало, адже коли в Церкві утворюється структурна одиниця, треба все впорядкувати. Це і адміністративне бачення, налагодження роботи від парафій до благочинь, від благочинь до єпархії… Це потребує зусиль. Не все вдається, не все подобається, але вважаю, що ми спрацювали належним чином. Будь-яка реструктуризація чи нові віяння вносять якісь корективи: одні залишаються задоволеними, інші – невдоволеними. Це доволі тяжко, бо ти – не просто керівник, а ще й духовний пастир і відповідальний із церковної точки зору. Коли є багато відволікаючих моментів, коли дехто вважає, що ти повинен вирішувати питання як адміністратор-керівник, а не як пастир, то природно виникають конфлікти. Я переконаний, що, перш за все, нам належить бути пастирями Церкви Христової, а не адміністраторами, хоча це теж треба робити, і єпархія для того й створена як структурна одиниця. Та основне наше завдання – це служіння і прикликання людей до Бога.
Церква живе вже 2000 років, і ми теж цим живемо. Звичайно, з плином часу щось змінювалося, але догматичне вчення непорушне. Якщо слідувати йому, то нічого вигадувати не треба, а просто гідно виконувати свою працю, аби люди наверталися до Христа, йшли в Церкву і знаходили там втішення, а не відволікатися на конфлікти, проблеми, суперечки, які дуже часто входять в наше середовище. Здається, ми хочемо правильно зробити, але не виходить. А чому? Бо в церковне середовище входить дуже багато рудименту світського. Наш патріарх завжди нам каже: дивіться, чи це корисно Церкві, чи це корисне християнам. Якщо корисне – робіть, не дивлячись ні нащо, якщо шкодить – відкидайте.
Рік пройшов – ми працюємо, ми утвердилися. Працюють мої помічники, це ті, хто в єпархіальному управлінні, діють 8 благочинь. І хоч створюються ОТГ, наша структура ще така, як була в районах. Наприклад, в Іваничівському районі у нас 2 благочиння – Нововолинське з прилеглими в селах парафіями та Іваничівське. Ми впорядкували життя єпархії, всі знають, як вони повинні працювати та служити. Функціонує сайт єпархії, висвітлюємо своє життя у соцмережах. Ми не закриті для спілкування, завжди закликаємо людей до нього, адже в Церкві людина може знайти своє місце.
Хотілося би більше займатися соціальною проблематикою на рівні волонтерської діяльності, але, на жаль, Церква певною мірою обмежена у своїх можливостях, адже ми залежимо від пастви. Якщо хтось каже, що Церква має мільйонні статки, то він глибокого помиляється. Церква багата тоді, коли люди багаті і можуть дати Церкві на її працю. Якщо люди збідніли і не мають коштів на найнеобхідніше, то як Церква може бути багатою, якщо вона дійсно Церква, а не бізнес-структура? Останні купують дорогі автомобілі, будують будинки за мільярди – все це для них, можливо, й вартісне. А для правдивої Церкви, яка живе своїм народом, це не має значення. Ми маємо бути з народом і служити йому на тому рівні, який зайняли як Церква, яка молиться і спасає душі людей.
–
Чи плануєте благоустроювати територію навколо собору Різдва Христового, та й сам монастир потребує ремонту?
– Нам дали храми у занедбаному стані. Наприклад, Московському патріархату дісталися храми, які функціонували за радянських часів і не потребували капітальних вкладень. У нас майже всі парафії потребували відновлення і будівництва. Це – тривалий процес, звичайно, не такий як у німецькому Кельні, де собор будували 600 років, але те, що ми маємо, теж потребує капіталовкладень. Мене дуже хвилює стан будівлі, де знаходиться монастир Різдва Христового. Туди треба стільки вкласти, що сама Церква не зможе цього зробити. Думаю, з плином часу будемо проводити реставраційні роботи. Щодо кафедрального собору теж є ряд питань. Плануємо впорядкувати все в комплексі, тобто з прилеглою територією. Правда, ще не знаємо, як далі розгорнуться події з міською радою, бо міський голова сказав, що, можливо, міськрада перейде в будинок на Ковельській, 10 – якраз навпроти собору. Тоді доведеться вирішувати ще й питання щодо парковки, впорядкування території.
–
Чи бачили проекти реконструкції площі? Деякі з них пропонують торгівельні ряди на вулицях Шевченка та Ковельській, які прилягають до кафедрального собору?
– Торгівельні ряди нас не цікавлять. Торгівля завжди і скрізь була, є і буде. Добре, якщо люди мають за що купувати. Побудувати, щоб воно просто стояло, – це одна справа, а побудувати, щоб воно було корисно і функціонувало, – це інше питання. Якщо це приносить користь людям, то ми від того нікуди не дінемось: торгівля – це рушій всього, що ми бачимо. Головне, аби все було в межах закону і не заважало духовному.
–
Як у вас складаються стосунки зі світською владою?
– На місцях є благочиння і, звичайно, основне спілкування з місцевою владою, як то в ОТГ чи райрадах, вони беруть на себе. Хотілося би бачити більшу співпрацю, але нікому не треба нав’язуватися і думати: якщо влада тебе підтримує, то ти вже «на коні». Це не так. Тепер це відійшло, владу не всі люблять, критикують. Нас хвилює, чи наші віруючі, які підтримують УПЦ Київського патріархату, знаходять порозуміння і співпрацю з місцевою владою. Якщо є бачення спільної справи і спільної роботи по тому, щоб людям було легше і краще, то ми тільки за таку співпрацю. Коли такого розуміння немає, то ми, зі своєї сторони, будемо робити все, щоб знаходити таке розуміння. Чого й керівництву на місцях бажаємо.
–
Ви стали тимчасовим членом священного Синоду УПЦ КП. Що це означає для Вас та єпархії?
– Це насамперед функціональні обов’язки, які я повинен виконувати протягом 2018 року. Дехто думає, що це якісь привілеї чи можливості. Ні, це просто обов’язки щодо Церкви. Я повинен брати участь у засіданнях Священного Синоду, приймати рішення, але для єпархії і для себе особисто тут не бачу ніяких привілеїв. Тимчасові члени Синоду знаходяться на ротації, тобто рік попрацюю, а наступні років 20 вже не буду.
Наш Святіший Патріарх каже: «Якщо ви прийшли у владу, то будьте готові взяти хрест і служити цьому народу». І це стосується усіх посад. Будь-яка влада – це хрест. Не розкоші, не привілеї, з яких мають зиск, а хрест, якщо ти дійсно хочеш служити. Але ми знаємо, що приходять не тільки служити, але й користати. Своє покликання до єпископства чи Священного Синоду на цей рік я трактую як обов’язок, як служіння, а не якусь привілею чи вигоду. Для Бога, для людей я радий послужити біля Патріарха і братів-єпископів.
–
У 2017 році в ОТГ, що розташовані на території єпархії, проходили вибори, але священики не балотувалися в депутати. Скажіть, Ви їм заборонили, чи просто ніхто не захотів?
– Думаю, що священики вже набулися в політиці, надивилися, набралися участі, і не треба їм того рудименту. Віддамо політикам – політичне, господарникам – господарче, а священики повинні займатися своїм. Не хочу сказати, що були погані відгуки про священиків у політиці на місцевому рівні. Але настав той час, коли ми повинні більшу увагу надавати духовності. Ми вже утвердились, і нам треба більше кликати людей до Бога, Церкви, покаяння та молитви, а не займатися політичними справами. Хай на місцях будуть політики, господарники, хай вони працюють і співпрацюють із нами. А то у нас чоботар буде пироги пекти, а кухар займатися пошиттям чобіт. Це неправильно. Кожен має свою спеціалізацію і може розвиватися у своєму баченні, тому прошу дуже, якщо тобі подобається політика і законотворчість – можна піти, кинути Церкву і ставати політиком.
Сьогодні ми бачимо багато бруду на тих священиків, які так чи інакше десь долучаються до політичних процесів. Скільки негативу це викликає у людей, якими тільки епітетами їх не нагороджують… Не розбираючи, чи то священик, чи не священик. Десь закидають, що це ніякий не священик, ніякий не духовний пастир, а тільки людина, яка використовує це для себе і свого статусу.
Ми, на жаль, говоримо про всі ті речі, які відбуваються у нас у державі – боротьбу з корупцією, хабарництвом, про не функціонуванням інститутів влади. От яка користь з антикорупційних судів? Якби суди виконували те, що мають виконувати, то не було б і корупції, а ви їх хоч десять створіть, але якщо залишите тих самих людей при владі, з тими ж можливостями, то навіть із появою антикорупційних судів вони продовжать своє недобре для людей діяння, за яке люди їх проклинають.
До прикладу, Японія – острівна держава, має 5% орних земель, а яка там розвинута економіка! Там на 145 мільйонів населення всього 240 тисяч чиновників, а у нас на 40 мільйонів – до 13 мільйонів чиновників, включаючи держслужбовців, силовий блок, військових. Ось відповідь, чому ми так погано живемо. Якби люди знали, що все буде по закону, відчували відповідальність, і якби чиновник знав, що садять не лише за вкрадений мішок картоплі, але й за вкрадений вагон, то він би цього не зробив. А то у нас чим більше вкрав, тим ти – шановніша людина, і навіть якщо тебе піймали, то обов’язково відпустять, навіть без застави.
–
Поділіться планами на майбутнє розбудови єпархії.
– Розбудова полягає в тому, що там, де треба, будемо утворювати парафії, де є можливість – відкривати недільні школи. Потрібно більше розвивати соціальне служіння, а це можливо, коли парафія міцна має духовний стержень, гарного настоятеля. Ми не плануємо відкривати училища чи семінарії – їх достатньо. Якість треба показувати, а не кількість. Що з того, якби ми відкрили такий заклад і розпочали штампування випускників? Немає того, аби кількість переходила в якість, а саме якісного ми потребуємо. Священик повинен бути освіченим, він не має стати на амвоні і сказати: вітаю з празнічком, поздоровляю, благословляю… Він повинен зацікавити, прихилити до себе, показати глобальні сторони життя Церкви, її вірних, громади, на актуальні питання давати відповіді.
–
Ми розмовляємо в перший тиждень Великого посту. Якими будуть Ваші настанови вірянам?
– Один ієрарх Церкви казав такий вислів, який дуже актуальний і нині: «В час посту основне – не їсти один одного». Якщо не будемо їсти один одного, то виконаємо піст. Відношення людей один до одного, злоба, ненависть, гнів є дуже великі. І дуже великий сегмент займає осудження, неправдомовство та інші притаманні нашому життю явища. А Церква вчить нас: змінюйся сам, подолай гнів, жадобу, неправдомовство в собі. І тоді буде легко тобі і піст провадити, і молитву провадити для того, щоб осягнути божественну благодать.
Бажаю, щоби кожен із нас у час посту насамперед постарався свої гріхи та пристрасті опанувати для того, щоб знайти внутрішній спокій. Постування – це допоміжна сила. Якщо ми не вживаємо скоромної їжі, а тільки рослинну. Якщо стримуємо себе від проявів пристрастей, то це буде тільки засобом для розуміння того, яка ж я людина насправді є. І, звичайно, допомагає молитва, особливо покаянна і благальна, де ми каємося і просимо в Бога допомоги. Я бажаю, аби кожен із нас у час Великого посту зазирнув у себе, осмислив своє життя і постарався його виправити, а піст нехай нам буде в цьому допомогою. І пам’ятаймо, що Великий піст – це час, який веде нас до великого свята, – Воскресіння Христового!
