Ярослав Павлович Краглик народився 12 вересня 1973 року в селі Ворокомле Камінь – Каширського району, що розташувалося серед мальовничих ланів Волині. Був він середнім із трьох дітей у сім'ї. Батько - Павло Карпович, працював кіномеханіком у будинку культури, а мати - Тетяна Іванівна була різноробочою у колгоспі. У їхній сім’ї проживали дід з бабою, які прищеплювали Ярославу любов до землі та сільського господарства.
Історію Героя розповіли на сайті Камінь-Каширської громади, пише ВолиньUA.
Хлопчик швидко опановував усі сільські справи від діда: вміння працювати на землі та доглядати за домашніми тваринами.
У 1979 році Ярослав пішов до першого класу місцевої школи. Його першою вчителькою була Дівончик Катерина Василівна, яка відразу помітила в хлопчикові яскраву індивідуальність. Школяр з світлим волоссям та допитливими темними очима став улюбленцем вчительки, яка часто називала його «красунчиком».
Ярослав згадував своє дитинство яскравими фарбами. Воно пахло свіжоспеченими млинцями бабусі Феодосії, пахощами лісу після дощу, де з великим задоволенням збирав ягоди та гриби. Дідусь, міцний чоловік з мозолястими руками, дуже хотів навчити, хлопчика керувати трактором, але побачив, що в нього не лежить душа до цієї справи. Так як мама часто їздила на заробітки, то Ярослав разом зі своєю старшою сестрою допомагав сапати на ланках буряки, збирати врожай.
Одного разу, коли сім'я їхала до тітки в Харків у гості, тато купив Ярославу великий іграшковий автомат. Хлопчик довго мріяв про таку іграшку. Автомат був важкий, металевий, з рухомими деталями. Ярослав бережно віз його додому і довго не розлучався з ним.
Ці спогади залишилися в серці Ярослава на все життя. Вони навчили його цінувати прості радощі, допомагати іншим, бути сильним і сміливим.
Але час не стоїть на місці. У 1988 році закінчив 9 класів загальноосвітньої школи села Ворокомле. З 1988 – 1991 рр. навчався в Камінь – Каширському ПТУ- 4, де отримав спеціальність «Машиніст бульдозера, скрепера». З 1991 – 1993 рр. проходив строкову військову службу в Івано-Франківську. Найбільше за всіх чекала його листів і повернення додому бабуся, яка дуже його любила і хвилювалася за нього. Напевно, вона відчувала, що вже не зустрінуться, померла, не дочекавшись зустрічі.
Пізніше став їздити разом з двоюрідною сестрою на заробітки. Роботи ніякої не боявся, що задумав те й зробив. Перебуваючи на заробітках на Білорусії, познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною. У 2001 році одружилися.
З 2003 року працював лісником у ДП СЛАП Камінь – Каширського агролісу, мав 15 років стажу. Був нагороджений відзнакою державного агентства лісових ресурсів. З 2014 – 2017 рр. навчався в Кременецькому лісотехнічному коледжі і здобув професію лісника. Ліс для нього був не просто робочим місцем, а домом, де він відчував себе спокійно і захищено. Він знав кожну стежину в лісі, кожну грибну галявину. Ця робота заспокоювала його душу, придавала сили.
В своєму житті всього досягав сам: побудував дім, посадив сад, разом з дружиною ростили і виховували дві доньки і сина. Намагалися забезпечити їх всім тим, що мали ровесники. Найбільшою радістю було для дітей ходити у ліс разом з татом, оглядати його угіддя. Вони уважно слухали розповіді про те, що потрібно зрізати, де насадити молоді деревця. За своє коротке життя посадив саджанців, напевно, за половину волинян. Ярославу не вдалося втілити в життя всіх своїх задумів, через повномасштабне вторгнення ворога. Будучи мобілізованим до лав ЗСУ, 24 лютого 2022 року, служив у роті охорони, захищаючи мирний сон українців.
Він не був військовою людиною, не був готовий ні фізично, ні морально, маючи проросійське коріння по маминій лінії та наявність родичів в росії, не роздумуючи ні хвилини, пішов захищати Україну.
З червня по серпень брав участь у військових діях в м. Соледар. Коли перебував на Донбасі зв'язок з сім'єю був дуже коротким:«Як у вас справи, що нового вдома, що цікавого в селі???» На передовій своїми жартами завжди підбадьорював побратимів, за свій гучний голос, який чути було здалеку, мав позивний «кракін».
Згадує його дружина: «У боях їм не лише було шкода своїх побратимів, які гинули на очах, але нестерпно боляче було дивитися, як горіло жовте поле з хлібом. Вони своїм вустами цілували обгорілий колосок і не могли змиритися з тим, що навколо відбувалося».
Недовго довелось йому воювати. Загинув 2 серпня 2022 року на полі бою від кулі снайпера під час виконання бойового завдання на Донеччині. Страшна звістка про загибель Слави лісника сколихнула не лише все село, але й цілий район.
Колеги по роботі, знайомі, побратими згадують його як щиру, позитивну людину. Він своїми жартами і оптимізмом робив навіть найскладніші робочі дні яскравими. Але найголовніше, що був справжнім другом, готовим підтримати у скрутну хвилину.
З вуст доньки-студентки зринають теплі спогади: «Найулюбленішою татовою зоною відпочинку була кухня, де він любив розповідати про свій робочий, буденний день у лісі, ділився своїми проблемами. Я відчувала, що вдома і з татом – у безпеці. А як гордо ми з сестрою крокували у школу у сильну заметіль, чи зливу. Поряд ішов тато, який ніс шкільні важкі рюкзаки. І нам усі заздрили.
Одного разу тато вчив плавати і просто кинув у воду, при цьому сказав: «Хочеш жити – мусиш пливти». Це було необразливо, а навпаки – весело. А яке відчуття захищеності ми відчували.
А тепер не подзвонить, не повернеться втомлений і замучений з лісу, не винесе сумки до автобуса, не проводитиме на навчання, не питиме пива, не сваритиметься за розведений безлад в кімнаті, не проведе до вінця. Тепер вже нічого не буде…».
Герої не вмирають та саме Герої першими і віддають свої життя.
Свідченням його мужності та відданості, на жаль, є посмертні нагороди:
- почесна відзнака ТЛУ нагрудний знак «Лісівнику України – за мужність і героїзм – 2022 рік»
- орден «За мужність» ІІІ ступеня (2023 рік)
- пам’ятна відзнака Князівський хрест Героя «Навіки в строю» (2024 рік).
Ярослав Павлович Краглик – це втілення мужності та патріотизму. Його подвиг назавжди залишиться в наших серцях. Нехай світла пам’ять про нього надихає нас на боротьбу за вільну і незалежну Україну!
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 9 місяців вважався зниклим безвісти: підтвердилась загибель волинянина Степана Геби
