Депутат Луцької міськради від ВО «Свобода» Михайло Щур має репутацію принципової людини, уважної до деталей. Попередній досвід на посаді члена виконкому Луцької міськради та знання нюансів законодавства дозволяють йому фахово розбиратися у складних питаннях життя громади. У розмові Михайло Щур ділиться враженнями про роботу міської ради нинішнього скликання, розповідає про те, як найкраще управляти комунальним майном і дає відповідь на питання, чому навіть велика війна з російськими загарбниками не зупинила корупцію у вищих ешелонах влади.
- Михайле Васильовичу, наприкінці листопада виповнюється п'ять років нинішньому скликанню Луцької міської ради. Поділіться вашими враженнями про її роботу.
- Каденція, яка розпочала свою роботу у листопаді 2020 року, суттєво відрізняється від попередніх. У ній було менше скандалів та емоцій, а більше рутинної роботи. Це скликання увійде в історію тим, що вперше репрезентує об’єднану Луцьку міську територіальну громаду. У 2020 році до міста було приєднало чимало сільських населених пунктів. Значно зросла площа громади – з 42 до 382 квадратних кілометрів. Утворилося п’ять старостинських округів. Вперше на розгляд сесій потрапили питання, пов’язані з розвитком сільських територій. У нас з’явилися навіть комунальні ліси. Але не тільки господарськими питаннями доводилося займатися депутатам. Повномасштабне російське вторгнення кардинально вплинуло на роботу місцевого самоврядування. Обранці громади зіткнулися з викликами, які, певно, раніше не могли собі уявити. А одним з пріоритетів у роботі стало не лише забезпечення нормальної життєдіяльності міста під час війни, а й підтримка ЗСУ.
- Ви - голова постійної комісії міської ради з питань комунального майна та приватизації. Які головні проблеми існують у сфері управління комунальним майном громади?
- Розпочну з того, про що вже говорив. У 2020 році до Луцької громади приєднали 34 села та селище Рокині. На їх території розташована велика кількість об’єктів комунального майна – від дитсадків і шкіл до амбулаторій та клубів. Спочатку потрібно було облікувати усі об’єкти. На наступному етапі вирішувалося: кому це майно віддати на баланс чи у користування. Станом на зараз уже ведеться мова про максимально ефективне управління цими об’єктами. Чи варто їх продавати чи краще зберігати у комунальній власності або здавати в оренду? Чи можна використати певні приміщення для розбудови соціальної інфраструктури: відкрити аптеку чи стоматкабінет? Тут має бути взаємовигідна співпраця влади та приватного бізнесу.
Окремо виокремлю питання дитячої залізниці. Місто отримало її на баланс вже після 24 лютого 2022 року. Цей великий і цікавий об’єкт, який має значний рекреаційний потенціал. Але потребує серйозних капіталовкладень. Коли в країні триває війна, це не найкращий час для того, щоб місто вкладало великі кошти у дитячу залізницю.
- Чому на аукціонах з продажу чи здачі в оренду комунального майна трапляються ситуації, коли воно пропонується із нижчою за ринкову вартістю?
- Переважно такі ситуації трапляються через нюанси юридичної бази, а не через чиїсь недобросовісні наміри. У законі є обмежений перелік випадків, коли необхідно проводити експертну оцінку майна. Тому балансоутримувач часто виставляє майно за залишковою балансовою вартістю. Наближати ціну до ринкової мали б не адміністративні важелі, а конкуренція учасників аукціону. Завдання балансоутримувача – створити умови для того, щоб об’єкт здавався у користування за найкращою ціною.
З іншого боку, нерідко після експертної оцінки майно виставляється за завищеною вартістю. Як результат – на такий аукціон ніхто не хоче йти. Тож балансоутримувач змушений суттєво зменшувати вартість квадратного метра. Аналогічна ситуація з продажем майна. Можна, звісно, поставити стартову ціну 100 млн гривень. Але де знайти покупця? Тому кожному аукціону має передувати інформаційна кампанія. Щоб якомога більша кількість потенційних учасників дізналися про нього. Коли відділ управління комунальним майном не проводить таку роботу, місто втрачає великі кошти. Яскравий приклад – продаж підвального приміщення на вулиці Львівській площею 140 квадратних метрів за 26 тисяч гривень.
- Чи є приклади успішних аукціонів, які суттєво поповнили бюджет Луцької громади?
- Звісно. Ще на початку цієї каденції у січні 2021 року було продано нежитлове приміщення площею 26 квадратних метрів за адресою вулиця Паркова,7. При стартовій ціні 75 тисяч місто отримало 1,5 млн гривень. Нещодавно була реалізована ділянка площею 16 соток на вулиці Івана Корсака. Казна отримала 8,5 млн грн при стартовій ціні 1,2 млн гривень. Ще один приклад – ділянка 14 соток на вулиці Ветеранів, за яку місто виручило 16 млн гривень. Покупців часто цікавить не тільки майно, а наявність під ним земельної ділянки достатньої площі. Якщо вона розташована у привабливому місці, то продавець знаходиться. На мою думку, посадовців варто додатково стимулювати за успішно проведений аукціон.
- Яке майно громади варто приватизовувати, а яке - ні? Чи раціонально виставляти його на продаж під час війни?
- Я прихильник того, щоб комунальне майно залишалося у спільній власності громади і виставлялося на продаж лише за певних умов. Війна точно не найкращий час для того, щоб торгувати власністю. Але ми також повинні розуміти: місто подекуди не може утримувати усе майно в належному стані. Після адміністративної реформи Луцьк отримав на баланс багато комунальних об’єктів, розташованих на території сіл. Частина з них перебуває у настільки незадовільному стані, що приватна особа навіть за символічну плату не готова взяти їх в оренду. Можливо, деякі з них дійсно варто продати.
- Корупційний скандал у сфері енергетики, до якого виявилися причетні друзі Зеленського, став справжнім шоком для країни, яка щодня зазнає російських атак по енергетичній інфраструктурі. Чому продовжують красти під час війни?
- Головна проблема у тому, що наші високопосадовці не є державниками. Це люди, які волею випадку опинилися на вершині влади в Україні. Для них абсолютно чужі і навіть смішні такі поняття як честь, гідність, патріотизм, турбота про українські національні інтереси, стратегічне мислення. А ось можливість використати владу для власного збагачення – близька та зрозуміла. Навіть велика страшна війна та грізна небезпека для існування української нації і держави не здатні здолати первісні аморальні корупційні інстинкти цих осіб.
Але держава також створила сприятливі умови для появи корупціонерів. Дуже повільно, мляво та неохоче реагує на корупційні оборудки. Місяцями корупціонери у сфері енергетики наживалися на українському бюджеті, і лише зараз їх зловживання припинили. Та й то фігурантам скандалу вдалося або покинути Україну, або вже вийти під заставу.
- Ви також очолювали депутатську комісію з впорядкування назв вулиць Луцької міської громади. Як можете оцінити її діяльність?
- Робота була складна, але цікава. Завдяки діяльності комісії з карти нашої громади майже зникли топоніми, пов’язані з державою-агресором та її історією. Я не схильний вважати, що нам вдалося бездоганно реалізувати все задумане. У Луцьку досі є вулиця Конякіна, названа на честь радянського командира, який довгий час воював у складі військ НКВД і був нагороджений орденом Лєніна. Є проспект Перемоги і вулиця 8-го Березня. Але так сталося, що більшість депутатів, які періодично б’ють себе в груди і претендують на статус великих патріотів, зайняли позицію збереження цих топонімів. З 2024 року повноваження на перейменування вулиць перейшли до Волинської ОВА.
- Чому перейменування вулиць - це не просто зміна вивіски, як багато хто досі вважає? І як ви можете пояснити, що в багатьох випадках віддають перевагу назвам, пов’язаним з флорою, фауною або явищами природи?
- Думаю, що багато хто намагається втекти від реальності. А реальність така, що Україна з 2014 року веде війну з російським агресором. Москва ставить чітку мету – знищити українську націю та ідентичність, перетворити Україну у частину «руского міра». Назви вулиць – це ідентифікатор свідомості громадян. Недаремно окупанти відразу ж знімають україномовні вивіски з будинків та встановлюють російські. Стирають усі згадки про існування України. Проте будьмо чесними: в українському суспільстві залишається значна кількість людей, які особливо не заглиблюються у такі речі. Вони дотримуються нейтральної позиції. Тому не дивно, що у Луцьку досі немає вулиці на честь Симона Петлюри та інших національних героїв. Зате є багато вулиць, названих на честь дерев, рельєфу або явищ природи. Нам потрібно нарешті перестати соромитися бути українцями. У тому числі у таких речах, як назви вулиць чи належне вшанування своїх видатних предків та героїв.
Спілкувався Петро Герасименко
