Людмирська Діва
Хана-Рахель Вербермахер народилася, ймовірно, у 1806 році у Володимирі-Волинському в заможній хасидській родині Вербермахер. Місцеві євреї називали місто на свій лад – Людмир (звідси й ім’я Хани-Рахель Вербермахер — Людмирська Діва). Батько Монеш подбав про освіту доньки, про те, щоби вона всебічно вивчила Тору.
За переказами, Хана-Рахель була пізньою і єдиною дитиною у родині. Її мати Лея довго не мала дітей, через що чоловік хотів розлучитися. З цією проблемою вона поїхала по благословення до знаменитого чорнобильського цадика Мордехая. Мордехай сказав, що та народить дівчинку, що й сталося через рік.
Жила дівчина усамітнено, галасливих компаній цуралась. Хана-Рахель тлумачить людям Писання, молиться, покриваючись талесом, як чоловік. А ще — відповідає на запитання людей, дає поради, виганяє демонів. Недужі їдуть у Володимир з усієї Волині, з Любліна та Львова. Дівчину називають Ludmere Moid — Людмирською Дівою, тою, яка творить диво.
Хана-Рахель відмовилася брати шлюб, натомість почала виконувати всі релігійні заповіді як мужчина, кинувши виклик традиційним єврейським уявленням про права та відмінність статей. З часом навколо дивної жінки гуртуються однодумці, яких називали «хасидами Людмирської Діви». Батько збудував для Хани-Рахель молельню Бейт га-Мідраш — будинок вивчення Тори з особливою кімнатою для прийому послідовників.
У її молитовному будинку бував і знаменитий мудрець Мордехай з Чорнобиля. Мудрець переконав Хану-Рахель вийти заміж, проте шлюб тривав усього тиждень. Вона одружилася вдруге, проте знову ненадовго.
У 1863 (за іншими джерелами у 1859) році Людмирська Діва емігрувала в Єрусалим, де разом зі ще одним кабалістом провадила діяльність, покликану прискорити прихід Машиаха (Месії). Вона зібрала навколо себе хасидську громаду, керувала нею, заснувала новий хасидський суд.
Померла Хана-Рахель 17 липня 1892 року, похована на знаменитій Оливковій Горі. Вона єдина володимирська єврейка, удостоєна такої честі. Під час йорданської окупації надгробок над могилою був зруйнований. У червні 2004 року надгробок Хани-Рахель урочисто відновили, причому з місцем для поминальних свічок та «квітлех» (записок, що містять звернення і прохання до Бога. Такі за традицією ще залишають у Стіні Плачу й на могилах святих праведників).
Винахідник електрофорезу
Стефан Стубелевич народився 2 листопада 1762 року в м. Володимирі у збіднілій родині української шляхти. Закінчив Володимир-Волинський базиліанський колегіум у 1670 році та Віленський університет. Стажувався у Сорбонні з 1802 по 1804 рік, підвищував освіту в Австрії та Німеччині.
У 1797 року почав досліджувати проблему вивчення впливу електричного струму на живі організми та використання його для лікування людей. Сам конструює потрібні прилади і навіть проводить досліди впливу дозованого струму на собі. Результати цих важливих досліджень залишились у вигляді рукопису 1787 році у Вільнюському університеті. Після чотирьох років навчання в університеті та виконаних за цей час наукових досліджень Стефану Стубелевичу присуджено звання доктора філософії за 1801 рік.
Згодом працював викладачем, з 1807 року віце-професором кафедри фізики Вільненського університету. Паралельно продовжував займатися науково–дослідницькою діяльністю. Стубелевич проводив досліди з магнетизму, електростатики, оптики, механіки. Написаний ним підручник з фізики «Коротке зібрання начал фізики, складене Стефаном Стубелевичем, професором Імператорського Вільнюського університету, членом декількох наукових товариств, Вільнюс, 1816 р.» та праця «Вплив електрики на стан живих істот», були видані вже після його смерті.
Помер Стефан Стубелевич 17 квітня 1814 року.
Святий Йосафат
Іван (Йосафат) Кунцевич народився 1580 р. в міщанській родині Гавриїла і Марії, у Володимирі-Волинському, де провів дитинство і молоді роки.
В 1596 році, коли Іванові виповнилось 16 років, батьки віддали його на науку й практику купецького ремесла до купця Якинта Поповича, у Вільно. Він, попри різні вмовляння Якинта Поповича, залишає купецьку справу, щоби стати купцем небесних чеснот та віддається на службу Богові.
В 1604 році вступає до запустілого монастиря Пресвятої Трійці у Вільні. Був прийнятий і в ченці пострижений самим Київським митрополитом Іпатієм Потієм і приймає чернече ім’я – Йосафат.
Його ревність та таланти не залишаються непоміченими: у 1614 р. він стає архімандритом, а в 1617 р. – єпископом-помічником полоцьким. Невдовзі він став полоцьким архієпископом, під владою якого були майже всі білоруські землі. Його єпископське служіння відзначається великою любов’ю до Богослужіння і за його прикладом пастирі стали особливо дбати про дисципліну та красу обрядів.
У часи загострення релігійних конфліктів постать святого Йосафата стала надто небезпечною для його опонентів. Його вбила 12 листопада 1623 р. розлючена юрба фанатиків, а тіло було викинуто в Двіну. Проте навіть після мученицької смерті владика продовжував вести за собою нову паству.
Йосафат Кунцевич був беатифікований Папою Урбаном VIII через двадцять років після смерті – в 1643 р. У 1867 р. в Римі папа Пій ІХ проголосив про канонізацію Йосафата Кунцевича (1580−1623), небесного покровителя України-Русі. Сьогодні тлінні останки святого Йосафата спочивають у головному храмі Католицької Церкви – в базиліці св. Петра в Римі, неподалік гробу самого Князя Апостолів святого Петра.
Агатангел Кримський – видатний діяч світу
Агатангел Юхимович Кримський народився 15 січня 1871 року в місті Володимирі- Волинському. Він походив зі стародавнього татарського роду, який до кінця XVII століття проживав у Бахчисараї - столиці колись могутнього Кримського ханства. Батько українського енциклопедиста, Юхим Кримський, за фахом - вчитель історії та географії, переїхав до Володимира-Волинського незадовго до народження сина, а через декілька місяців знову змінив «адресу»: за виданий Кримським-старшим підручник з географії для двокласних шкіл автор отримав такий гонорар, що зміг на ці гроші збудувати собі дім у містечку Звенигородка (Черкаської області), куди й переїхала вся сім'я і де минули дитячі роки Агатангела.
Незважаючи на те, що Агатангел не мав і краплини української крові, він усе життя почувався українцем. Загалом вчений знав 60 мов та основною мовою не лише свого спілкування, а і наукової та творчої праці Агатангел Кримський свідомо обирає саме українську. Його збірка поезій «Пальмове гілля» містить оригінальні вірші дослідника та його власні переклади арабських поезій українською мовою.
По закінченні Московського університету Кримський одержав від Лазаревського інституту дворічну стипендію для поїздки в Сирію та Ліван. Після повернення з поїздки 1898 року Кримський працює в Лазаревському інституті, викладає курси семітських мов, веде курс перекладу з російської мови на арабську і навпаки, вивчення Корану, читає лекції з історії арабської літератури. З 1901 року очолює кафедру арабської лінгвістики, стає професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу. За час викладання в Лазаревському інституті східних мов написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького Сходу, про Коран, мусульманство, курси історії і літератури арабів, персів і турків, адже знав понад шістдесят мов.
У 1918 році переїхав до Києва, де став секретарем заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української Академії наук.
Кримський не мав щастя в особистому житті й був самітником, протягом життя ніжно, таємно й безнадійно кохаючи талановиту письменницю Лесю Українку.
З 1939 року, після приєднання західноукраїнських земель до Радянської України, коли у Львові почали створюватися наукові установи, Кримський їде до Львова, де виступає з науковими доповідями, спогадами, вірячи у краще майбутнє української науки. У січні 1941 року урочисто святкувався ювілей вченого, і він одержав орден Леніна.
На початку червня 1941 року Кримський повернувся зі Львова, де відбувалася сесія Академії наук, і їде зі своїм прийомним сином Василем до Ялти, де його застало оголошення війни. Він поспішив з Криму до Звенигородки, щоб там перебути літо. Його дуже непокоїла доля численних рукописів, що залишилися у Києві. Наприкінці червня почалася поспішна евакуація цінностей та установ. На початку липня було евакуйовано Академію наук до Уфи. За кілька днів після того до Звенигородки приїхало авто з енкаведистами, й Кримському наказано було негайно збиратися. Постановою НКВС від 20 липня 1941 року він оголошується «ідеологом українських націоналістів, який протягом ряду років очолював націоналістичне підпілля». Після цього він разом з іншими українськими патріотами - Л.Старицькою-Черняхівською, О.Стешенко, І.Черкаським, О.Ярошевичем — опиняється у Казахстані, де помирає 25 січня 1942 року в лікарні кустанайської в’язниці, що славилася своїм жорстоким режимом та витонченими тортурами.
Ім’я українського академіка Агатангела Кримського 1970 року було занесене у затверджений XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО перелік видатних діячів світу.
Олександр Цинкаловський – дослідник волинського краю
У невеличкому будиночку, що знаходився по вулиці Островецькій, сьогодні це вулиця 20 липня у Володимирі-Волинському, 9 січня 1898 року народився майбутній вчений та професор Олександр Цинкаловський.
Здобув серйозну освіту. У 1925 році Олександр поступає на богословський факультет Варшавського університету, де починає серйозно займатися науковою діяльністю. Згодом стає співробітником Варшавського археологічного музею, за завданням якого часто виїжджає на Волинське Полісся. Так бачити і, немов книги, читати загадковий талант волинського поліщука міг тільки він. Якось під час однієї з експедицій, зайшовши до поліської хати, побачив цікаву картину – лежить величезний кіт, а в утробі його намальована людина. Запитавши у господарів, що це таке, отримав доволі цікаву відповідь – «це Іона в утробі кита». Звідки було поліщукам знати, що є така тварина, як кит. Релігійні постулати вони сприймали і виражали по-своєму.
Про Полісся він хотів знати і розповісти широкому загалу все. Для цього провадив розкопки, знаходив золоті і срібні монети, та все ніс до музеїв. А в листах до сестри писав: «Якщо можеш, то вишли мені 40-50 злотих, жити потрібно. Дасть Бог, зумію віддячити за хороше до мене ставлення».
В 30-роках Олександр їде на Кременеччину, де знайомиться з майбутньою дружиною Раїсою Жожкевич. Тут, в Кременці, розпочинається найбільш плідний період його життя. Вчений пише багато статей та бере участь у багатьох наукових конференціях, присвячених Волині.
З початком Другої світової війни їде до Варшави. У 1944 році стає свідком польського повстання. Вибираючись з охопленої повстанням Варшави, несе у своїй валізі матеріали до свого словника-довідника «Стара Волинь і Волинське Полісся».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Олександр Цинкаловський золоті та срібні монети ніс до музею, а в сестри просив грошей на прожиття
Після 1944 року вчений живе у Кракові, де працює у відділенні Польської академії наук. Та, будучи відірваним від основної території своїх досліджень Волині, майже 20 років вивчає Лемщину та не забуває працювати над словником. Зібравши 6 фоліантів по 300 сторінок кожен, їде до Києва в інститут історії АН УРСР, де обіцяють цю працю опублікувати, натомість шість років зволікають.
Його унікальний довідник «Стара Волинь і Волинське Полісся» побачив світ уже після смерті автора. Він був виданий у 1984 році у Канаді на кошти української діаспори Інститутом дослідів Волині і товариством «Волинь». Слід відзначити і такі праці вченого, як «Дерев’яні церкви Волині», «Шевченко на Волині», «Волинський Пантеон», «Матеріали до праісторії Волині і Полісся» та інші.
Ярослав Царук – дослідник Волинської трагедії
Народився у селі Заболоття Володимир-Волинського району. Жити у Володимирі почав з 1959 року.
Його село повністю спалили поляки, тож з початком незалежності України, Ярослав Васильович присвятив своє життя дослідженню Волинської трагедії.
На тисячах сторінок описав історії жертв політичних репресій та польсько-українських подій на Волині в роки Другої світової війни. З-під пера письменника вийшли книги «Трагедія Волинських сіл у 1942-1943 роках», «Собор Різдва Христового» у співавторстві з Ярославом Кибою, «Володимир-Волинський у боротьбі за незалежність», «Володимирщина у боротьбі за незалежність».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поляків на Волині загинуло близько 7 тисяч, – краєзнавець Ярослав Царук
Щоб написати книги, Ярослав Царук велосипедом об’їздив усі села району, опитав сотні людей, використав документи з фондів Державного архіву області та архіву управління СБУ в області.
Ярослав Царук удостоєний ордена «За заслуги перед Україною». Є Почесним громадянином міста, району й Волинської області.
Сергій Шишкін довів, що маленькі міста мають право на свою музику
Народився 26 червня 1958 р. у м. Володимир-Волинський. В авангард української естради Сергій Шишкін потрапив ще у 70-х. І не просто потрапив, а стрімко увірвався своєю «Осінньою піснею», котра стала вже позачасовим шлягером. Він лауреат престижних українських фестивалів «Оберіг» та «Червона рута», а за те, що його пісні крутили по «Радіо свобода» був під наглядом КДБ.
Організатор Фестивалю молодіжної музики «Володимир» в рідному місті. Саме Сергій Шишкін довів, що маленькі міста мають право на свою музику.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Волинський бард Сергій Шишкін відсвяткував 60-річний ювілей
Неодноразово був членом журі Всеукраїнських музичних фестивалів, серед яких — «Оберіг», «Перлини сезону» та одного з найдавніших рок-фестивалів «Тарас Бульба».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сергій Шишкін – про творчий ювілей, реванш українських виконавців і плани на майбутнє
І ось він, росіянин за походженням, ще на початку 90-х твердо вирішив робити лише український продукт. Його пісні – це не лише суміш актуальності, але й гра на пробудження свідомості. Саме такими є «Майданна колискова», «На війні якої нема».
До 1000-літня річниця від дня смерті князя Володимира Великого засновника міста, Сергій Шишкін написав пісню «Скажи Володимире».
[embed]https://www.youtube.com/watch?v=0d8PgE1qAlY&feature=youtu.be[/embed]
11 липня 2007 року Сергію Шишкіну було присвоєне звання почесного громадянина міста Володимира-Волинського
Анатолій Бойко – волинський Фаберже
Народний умілець, який самотужки опанував 14 видів мистецтв, народився на Тернопільщині. Закінчив Дубенське професійно-технічне училище, за професією різьбяр по дереву.
Багато років його життя та творчість нерозривно пов’язані із Володимиром-Волинським.
Нині він прославляє княже місто виробами з яєчної шкаралупи, прикрашеними металом. Уміє розгинати яєчну шкарлупу у спіраль. Ніколи не робить ескізів, але завжди знає, яким в результаті буде виріб.
Анатолій Бойко став членом Всесвітньої асоціації художників. У 2015 році Національний реєстр рекордів України зареєстрував його найбільшу колекцію декоративних яєць, прикрашених металом, і вручив талановитому волинянину диплом рекордсмена України.
