Депутат Підгайцівської сільської ради Андрій Собчук, який представляє фракцію ВО «Свобода», вже десять місяців воює у складі 110-та окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка на одному з найгарячіших напрямків фронту. Командир взводу розповідає про свій шлях до ЗСУ, ділиться бойовим досвідом та відверто порушує важливі питання, від яких залежить наша перемога.
- Андрію, пригадуєш перші дні повномасштабного російського вторгнення?
- Ці дні назавжди залишаться у пам’яті. Похмурий лютневий ранок, перші вибухи. Стало зрозуміло, що ворог почав своє вторгнення. Але розгубленості не було. Місцеві мешканці, депутати, представники влади зібралися у центрі ОТГ і почали думати як захистити громаду, наших близьких та наші домівки. Тоді ще не було відомо, які військові плани у росії. Ніхто не знав, чи буде удар на Волинь з боку Білорусі. Охочих вступити до лав територіальної оборони було дуже багато. Кожен хотів бути задіяним у спільній справі відсічі агресору та захисту своєї країни. Прийшли люди і з вогнепальною зброєю і навіть з ножами. Так сформувався загін територіальної оборони у Підгайцівській ОТГ. Я був одним із керівників свого напрямку. Потім налагодили цілодобове чергування та поставили камери спостереження, отримали зброю. Виникли перші блокпости. Навіть бабусі допомагали приносити пісок. Це були дні великої напруги, але й водночас великого єднання усієї нації.
- Як довго ти був у лавах територіальної оборони?
- Я ще 26 лютого пішов у військкомат, щоб потрапити до лав ЗСУ. Але мені тоді відповіли: зараз в армії достатньо солдат, коли потрібно буде – ми вас наберемо. У територіальній обороні був 5 місяців. Але війна тривала. І було очевидно, що вона не завершиться за місяць чи два. Тому ми з друзями вирішили знайти іноземних інструкторів з військової справи, щоб здобути досвід і відповідні навички. Ми знайшли їх. Це були інструктори однієї з країн НАТО. Нас вчили правильному поводженню зі зброєю, правилам надання медичної допомоги, психології та тактиці бою. Ці навички потім дуже стали у нагоді, коли потрапив до регулярної армії.
- Коли став солдатом ЗСУ?
- Одного разу у вересні 2022 року до нас у штаб територіальної оборони приїхали представники військкомату. Вони роздавали повістки. Я дізнався про це, прийшов і теж отримав повістку. І таким чином я і ще двоє моїх друзів, з якими разом тренувалися, потрапили до лав ЗСУ. 21 вересня я вже був на бойових позицій за 5 км від Донецького аеропорту. Зараз я – командир взводу. У моєму підпорядкуванні 30 людей. Крім безпосередньої участі у бою також займаюсь навчанням солдат. Передаю свій досвід і бойові навички.
- Війна – це велике випробування. Звідки черпаєш сили і що допомагає під час бою?
- На війні важко завжди. Але ти знаєш заради чого воюєш. Заради своєї країни, сім’ї, дітей. Щоб ворог не прийшов сюди до наших осель, потрібно воювати на східних і південних рубежах. Основний психолог – це ти сам. Головне – не падати духом. Також важливу роль відіграє колектив і здорова атмосфера у ньому. Намагаємось формувати її самі. Хлопці бувають різні. І з будь-ким на позиції не підеш. Повинна бути довіра та впевненість один в одному. Що твоя спина прикрита побратимом. І ти також надійно прикриваєш його. Тоді можна спокійно вирушати на будь-яке завдання. Російські загарбники ще з 2014 року намагаються прорвати українську оборону на рубежах, які обороняє наша бригада. Лізуть як сарана і все одно не можуть нічого досягти. Доходить до того, що окупанти навіть б’ють по нас ракетами С-300 щодня від безсилля. Та ми тримаємось.
- Які, на твою думку, основні проблеми української армії? Що потребує найбільшої уваги?
- Людей потрібно передусім належно готувати до військової справи. Ставитися до цього з усією відповідальністю. Бувають такі випадки, коли мобілізованих тримають місяцями десь у тилу. Дадуть їм кілька раз постріляти, а потім раптово відправляють на фронт. Це дуже обурює. Так бути взагалі не повинно. Адже кожен солдат української армії – це найвища цінність. На папері пише, що людина служить вже рік, а в реальності її за цей час навіть нормально не навчили поводитися зі зброєю. Що з нею буде як вона опинитися на фронті? Попередня підготовка дуже важлива. Солдата слід вчити поступово, щоб він звикав до поля бою. І цим мають займатися усі, в тому числі через створення добровольчих загонів у громадах для тренування.
На мою думку, потрібно покращити координацію між різними військовими частинами, між командуванням зверху та тими, хто безпосередньо виконує наказ. Бо на місці бачиш усі деталі рельєфу і розташування противника трохи на так, як на карті десь у штабі. Стимулювати відповідальних та ініціативних командирів, які користуються авторитетом у солдат.
Ще важливий аспект – медичні знання. Вміння правильно накласти турнікет може врятувати життя. Також з армії слід жорстко викорінювати рядянщину і корупцію. Адже ці речі, на жаль, існують.
- Останнім часом суспільство шокували ряд корупційних скандалів. Виходить, що навіть війна не зупинила корупційні схеми...
- Коли ти на війні, то рідко задумуєшся про корупційні схеми. Основна думка – як вижити і повернутися живим. Також ще думаєш як відремонтувати автомобіль чи техніку, яка швидко зношується. Або як отримати дрони чи амуніцію. Але я розумію, що корупція існує. І всі ми платимо за неї іноді невидиму, але дорогу ціну. Десь недоотримуємо необхідну техніку. Десь погано навчаємо поповнення. Та й суспільство, яке бачить несправедливість, стає вразливе психологічно та морально виснажене. Корупція – це головний внутрішній союзник москви в Україні. Не можу зрозуміти, як можна красти під час війни, коли інші на фронті віддають своє життя за Україну.
- А як щодо нашого ворога? Він став сильнішим чи слабшим?
- Ворог вчиться. Його ніколи не можна недооцінювати. Він не каже: ви там попрактикуйтеся, а ми зачекаємо. Дійсно, москалі не цінують своїх людей і використовують мобілізованих як гарматне м’ясо. Але у росіян є й серйозні непогано навчені військові частини. Крім того, рашисти активно розробляють нову техніку. Налагодили виробництво нових дронів. Нам не можна розслаблятися. Адже війна – це також змагання ефективності і дієвості різних інституцій.
- Що ти думаєш про перспективи українського контрнаступу?
- Думаю, у нас все вийде. Але зробити це не так легко, як комусь здається. І я не хотів би давати прогнози. Суспільство не повинне забувати, що війна триває. І невідомо, коли вона закінчиться. Потрібно зберігати єдність. Бо у мене таке враження, що багато хто вже починає про це забувати. Дехто вже взагалі думає про свої політичні амбіції та нові вибори. А ще дратує повсюдний піар окремих осіб.
- Яка зброя потрібна Україні для швидшої перемоги над агресором?
- Літаки, танки, ракети, артилерія – все це важливо і потрібно. Але не слід забувати, що в основі перемоги – високий бойовий дух військовослужбовця. Злагодженість між бригадами, внутрішня солідарність і повага. Постійне вдосконалення і самонавчання. А також вивчення свого ворога, його слабких місць. Коли українці разом – перемога обов’язково настане.
- Яке основне завдання української нації після перемоги?
- Щоб збудувати нову успішну країну, слід очиститися від минулого. Як ментально і світоглядно, так і на рівні держави. Думаю, що одним з основних запитів після закінчення війни буде запит на справедливість. Якщо в країні й далі пануватиме корупція, а винні не будуть нести ніякої відповідальності, це буде наруга над пам’яттю усіх, хто боровся за Україну, жертвуючи собою. Також слід зберегти громадянську активність. Українці мають взяти у свої руки питання свого майбутнього і відбудови країни, а не сподіватися, що хтось це зробить замість них. Не можна відійти у сторону і пасивно спостерігати. А потім обурюватися: як же так, чому влада знову погано працює. Потрібно самим вершити свою долю.
Спілкувався Петро Герасименко
