Загадкова жінка з портрету Врубеля до самої смерті жила у Володимирі в родині відомого художника Мирослава Зубінського і була похована на Ладомирському кладовищі.
Про це пишуть наукові співробітники ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орися Вознюк та Світлана Фєдосєєва.
Про Софію Мандрику нам розповіла Наталя Назарівна Грабарчук. Вона не була з нею знайома особисто. Її знала Тетяна Герштанська, дочка священика Василівської церкви Євгена Герштанського. Вона запам’ятала Софію Мандрику поважною дамою, навіть більше – справжньою аристократкою, і при цьому жінкою похилого віку, яка вже перестала ретельно слідкувати за своїм зовнішнім виглядом. Софія Мандрика подарувала Тетяні Герштанській порцелянові чашечки з зображенням російських імператора та імператириці. Ці чашечки були виготовлені в честь звільнення Західної України від кріпосного права. Софія Мандрика була непересічною жінкою, адже вона сподобалась відомому художнику Михайлу Врубелю і він намалював її портрет. Ця загадкова жінка до самої смерті жила у Володимирі в родині відомого художника Мирослава Зубінського і була похована на Ладомирському кладовищі.
Ця історія зацікавила нас і ми вирішили більш детально дізнатись про життя Софії Мандрики. Пошуки розпочали з портрету намальованого Врубелем. Виявилося, що портрет знаходився в колекції відомого лікаря Д. Л. Сігалова. В своїй анотації до картини він написав, що Софія Андріївна Мандрика була сестрою генерала, який служив в Києві. Йому дали направлення в інше місто і генерал вирішив замовити на пам’ять портрет своєї сестри, та не в якогось місцевого художника, а саме в Михайла Врубеля, який приїхав з Петербурга.
Модель художнику видалась нудною і він не раз збирався кинути цю роботу, та генерал знайшов підхід до майстра. Коли робота не йшла, генерал брав його під руку та заводив розмови про Італію, яку вони двоє любили, і Врубель повертався до роботи.
Усю колекцію картин Сігалов заповів київським музеям. Після довгих пошуків вдалося дізнатися, що значна колекція картин Врубеля знаходиться в Національному музеї «Київська картинна галерея». Надіславши запит до музею, ми отримали підтвердження того, що дана картина дійсно зберігається у фондах галереї:
«Доброго дня, колеги! В Національному музеї «Київська картинна галерея» зберігається графічний твір М.О. Врубеля «Портрет С.Г. Мандрики» Папір, акварель, гр. олівець. 33 х 27. У нас вона Софія Григорівна (а не Андріївна) Мандрика (1848 - ?), сестра генерал-лейтенанта Володимира Григоровича Мандрики.
З повагою, головний зберігач музею А.В. Ілінг».
Певна розбіжність щодо імені батька Софії, спонукала нас на дослідження її родоводу. Виявилось, що Мандрики – це відомий козацько-старшинський рід (згодом дворянський). Уся родина, починаючи з XVII ст., займала високі військові чини. З цього самого роду походять учасники антинаполеонівських війн брати Микола Якович та Андрій Якович Мандрики.
Андій Якович народився близько 1755 року. Вся його біографія пов’язана з військовою службою. 13 вересня 1812 року отримав звання підполковника, як відзнаку за участь в битві при Бородіно, в якій йому ядром відірвало праву ногу. Нагороджений орденом Св. Анни 2-го ступеня.
Нас же він зацікавив в тому плані, що його дружина володіла землями в Волинській губернії. Одружений він був на графині Кіцінскій, що володіла майном у Житомирському повіті, мала 476 душ та дерев’яний будинок в м. Бердичеві.
Микола Якович Мандрика пережив двох своїх дружин і одружився на третій – доньці обер-провіантмейстера Марфі Миколаївні Чаішевій. Від першої дружини в Миколи Яковича було дві доньки: Олександра (нар. 30 травня 1806 р.), Олена (нар. 10 липня 1805 р.), від другої – син Андрій (нар.16 серпня 1816 р.), донька Варвара (нар.20 червня 1812 р.), донька Катерина (нар. 23 квітня 1814 р.). Марфа Миколаївна 17 липня 1833 року народила генералові сина Миколу, який теж був офіцером і служив у батьковому лейб-гвардії Гусарському полку.
Помер Микола Якович Мандрика в місті Казані, перебуваючи на бойовому посту 6 липня 1853 року, віддавши військовій службі 57 років свого неспокійного життя.
Прослідкувати чи мають дані брати пряме відношення до Софії Мандрики нам не вдалося. Але ми вивели її родовід починаючи з 1620 року від нереєстрового козака Андрія Мандрики, у якого був син Василій – сотник Кобижанської сотні Київського полку. Син Василя Олексій Мандрика, також сотник Кобижанської сотні Київського полку, одружився з Варварою Леонідівною Полуботок. Їх син Микита Олексійович, який народився в 1708 році «Первым в роду признан Герольдией в наследуемом дворянском достоинстве с внесением во 2 часть родословной книги по Черниговской губернии; № 5116 ш.9 п.6, 3 ветвь 1 колено №1. Внесён в VI ч. Родословной книги Киевского наместничества… по долговременной службе уволен от всех служб с чином полкового есаула.»
У шлюбі з Феодосією Яківною Пилипенко мав четверо дітей. Його син Григорій Микитович - «квартермистр Киевского гарнизонного (Орловского) пехотного полка» брав участь у Турецькому и Кримському походах. Одружений з Анною (дівоче прізвище не відоме) та мав у шлюбі четверо дітей.
Його син Григорій Григорович Мандрика народився в 1810 році в с. Кобижча, Козелецького повіту, Чернігівської області. Військову службу залишив у званні полковника. «Признан Правительствующим Сенатом в дворянстве с внесением во 2-ю часть родословной книги по Киевской губернии, Указ 08.05.1861 № 4939.».
Взяв за дружину дочку капітана 1-го рангу Єлизавету Сарендінані. У цьому шлюбі народилося двоє дітей – Софія Григорівна Мандрика (17 вересня 1848 року) та Володимир Григорович Мандрика (15 лютого 1851 року).
Родина Григорія Григоровича Мандрики проживала в Києві. Відомо, що ні Софія Григорівна, а ні її брат Володимир Григорович не були одружені. Чим займалася Софія Григорівна в Києві нам не відомо. Її брат з 06.05.1897–09.07.1903 роки, командував 34-м драгунським Стародубовським полком, який був дислокуваний у с. Жуковці Волинської губернії. 09.07. 1903 році отримав звання генерал-майора.
Михайло Врубель приїхав до Києва навесні 1884 року, аби написати чотири образи для іконостасу Кирилівської церкви. У Києві він прожив до 1889 року.
Ймовірно, саме в цей період Володимир Мандрика познайомився з художником та вирішив зробити подарунок своїй сестрі. Коли саме був створений портрет, а ні колекціонер Сігалов, а ні працівники Національного музею «Київська картинна галерея» не вказують. Художник та викладач Педагогічного коледжу імені Агатангела Кримського Олексій Володимирович Кумецький у своїй брошурі «Володимирське обличчя врубелівського портрета», подає дату створення картини, як 1886 рік. Він розповідає, що художник довго працював над портретом та змушував Софію Мандрику приймати різні пози, по різному одягатися, міняти капелюшки, і весь час був незадоволеним. Особливо маявся з очима – то робив їх променистими, то пробував передати невловимий настрій тремтячими іскристими крапками. «Не може більше писати ваш портрет, набрид він мені», - казав знервовано, і тоді в майстерню приїздив сам генерал. Вони довго розмовляли про Італію, яку обидва дуже любили. Після цих розмов малювання продовжувалось.
За описом Олексія Кумецького портрет Софії Мандрики виконаний у стримано срібно-вохристому колориті з приглушеним мозаїчним тлом. Завдяки вдалому кольоровому вирішенню ніщо не відвертає уваги від внутрішньої зосередженості обличчя і задуманих очей. Жінка ніби на хвильку присіла на стілець, не знявши темний хутряний жакет.
Виникає питання, чому дворянка Софія Мандрика переїхала з Києва у Володимир-Волинський? Олексій Володимирович Кумецький вважає, що Софія переїхала разом зі своїм братом Володимиром, який був переведений на службу у Володимир-Волинський. Доживав віку з сестрою і похований на Ладомирському кладовищі. Леонід Гітік у своїй книзі «Маленькі новели з життя збирача», яка побачила світ у 1994 році, описує пам’ятник Володимиру Мандриці: «На кладовищі біля каплиці стоїть високий мармуровий хрест. На ньому у випоклуму овалі з тріщинами та плямами, збереглася фотографія генерала. Він зображений по груди, повне обличчя, очі на викаті, пишні вуса з підусниками. Мундир з еполетами та хрестами. Одним словом, бравий вояка зі старих часів…». Проте у родоводі зазначено, що Володимир Мандрика помер 26 лютого 1905 року та похований на Байковому кладовищі у Києві.
На той час у Володимирі-Волинському дислокувався 11-й Донський козачий генерала від кавалерії графа Денисова полк та з 1910 року 68-й лейб-піхотний Бородінський імператора Олександра ІІІ полк і в жодному з них Володимир Мандрика не значився у офіцерському складі.
Зрозуміло, що з часу коли у Володимирі жила Софія Мандрика її особистість обросла деталями і описами, які до неї не відносяться. Навіть поверхневе зіставлення дат вносить ще більше запитань ніж відповідей. Виникає питання чи міг з нею жити її брат? Чи дійсно він помер у 1905 році? Та чий пам’ятник описав Леонід Гітік? Оскільки його праця носить художньо-публіцистичний характер, то може містити певні художні домисли.
Яким же чином Мандрики могли потрапити до міста Володимира? Жодних документів які б підтверджували земельне володіння у Володимирі чи його околицях ми не знайшли. Отже, як і багато дворян, вони могли втікати від радянської влади, та осісти в провінційному містечку, яке було під владою Польщі. Маючи заощадження, брат і сестра, чи можливо тільки сама Софія, змогли купити будинок по вулиці Садовій та найняти служницю. Яким чином Софія Мандрика зуміла зберегти цінну порцеляну - назавжди залишиться таємницею, так само як і час її сметрі. Тетяна Герштанська, якій було подаровано порцелянові чашечки, народилася в 1933 році. На час знайомства з Софією Мандрикою вона була ще маленькою дівчинкою. В 1933 році Софії Мандриці було вже 85 років. Щоб запам’ятати такі факти, то Тетяні Герштанській повинно було бути від 4-6 років. Отже, виходить, що Софія Мандрика померла перед або під час Другої світової війни. Тоді з’являється ще одна невідповідність. Родина Зубінських, в якій ніби-то доживала віку Софія Мандрика, переїхала у Володимир в 1945 році. На це питання дає відповідь Леонід Гітік. За його версією Софія Мандрика залишила будинок та все своє майно служниці на ім’я Ванда, котра догледіла її до самої смерті. Серед речей які успадкувала Ванда був і портрет кисті Врубеля. Мирослав Зубінський разом з дружиною винаймав помешкання у служниці Мандрики. Тепер вже Зубінські доглядали за Вандою і залишились жити в її будунку. Саме таким чином, і будинок, і картина перейшли у власність Зубінських.
Довгий час портрет зберігався у родині Зубінських. Вони жили незаможньо. Коли у їхнього сина, студенка Львівського медичного інституту, виникли проблеми з навчанням через схильність до алкоголю і їм потрібно було заплатити певну суму, аби він залишився в інституті, то єдиною цінною річчю виявився саме портрет роботи Врубеля. Ректор інституту не оцінив картини, потримавши її в руках, сказав, що потрібні гроші. Олег Зубінський звернувся в Київський музей живопису, де працівники музею, які не були впевнені в справжньості картини, направили його до колекціонера Сігалова. Саме Сігалов був добре знайомим з Леонідом Гітіком і саме на його прохання Гітік поїхав до Володимира, де зустрівся з дружиною Мирослава Зубінського, який на той час вже помер.
Тетяна Миколаївна Зубінська розповіла цю історію Леоніду Гітіку, який написав на основі її слів новелу «Слава братам генералам». На скільки матеріал виклалений ним відповідає фактам, а не художньому вимислу, на сьогодні відповісти дуже складно. Так само, як і на питання де саме на Ладомирському кладовищі похована Софія Мандрика. Олексій Володимирович Кумецький, розповідав, що він разом з групою студентів два дні шукали на Ладомирському кладовищі пам’ятник схожий за описом у книзі Леоніда Гітіка. Пам’ятника вони не знайшли. Ми шукали не пам’ятник генералу, ми шукали могилу Софії Мандрики. За описом Наталі Назарівни Грабарчук вона знаходилась справа від каплички біля могил родини Зубінських. На жаль, а ні могили Зубінських, а ні Софії Мандрики ми не знайшли. За розповідями місцевих художників на могилі Мирослава Зубінського не було поставлено ні пам’ятника, ні хреста. Тож з часом вона просто зникла. Але, як стверджують містяни-старожили - могила Зубінського є і її доглядають родичі. Як виглядала могила Софії Мандрики не пам’ятає ніхто. Ритуальна служба міста Володимира-Волинського зберігає інформацію лише про поховання починаючи з 1983-84 рр. на новому Федорівському цвинтарі.
Старе Ладомирське кладовище надійно зберігає свої таємниці.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Найкращий лікар міжвоєнного Володимира умів добре лікувати і любив гарно випити
